V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Зародження дисидентського руху в Україні та його особливості.

Мета: Ознайомити учнів з зародженням дисидентського руху в Україні та його особливостями, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Що Ви знаєте про «мовну проблему» в школах України за доби Хрущова?

2. Кого з діячів науки, що заявили про себе в часи «відлиги», Ви можете назвати?

3. Кого з молодих талановитих літераторів, що заявили про себе в часи «відлиги», Ви можете назвати?

4. Назвіть організації, що стали першими осередками руху «шістдесятників».

5. Які перспективи розвитку націй у СРСР визначаєш нова Програма КПРС, прийнята на XXII з'їзді партії?

6. Що таке «русифікація»? На що була спрямована політика русифікації?

7. Хто такі «шістдесятники»?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Витоки дисидентства

Після смерті Й.Сталіна, в умовах хрущовської «відлиги», в Україні знову розгорнувся опозиційний рух. Основними причинами його піднесення в Україні були: практично бездержавний статус республіки; монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки; постійні утиски й обмеження національно-культурною розвитку; цілеспрямована русифікація українського населення республіки.

Стратегічна лінія реформ прийшла у повну невідповідність з існуючою політичною системою, яка вже не допускала серйозних змін. У цих умовах «шістдесятники» поступово сформували опозицію владним структурам. Але опозицію, що діяла переважно в межах існуючої системи, за тими «правилами гри», які ініціювалися «зверху».

Проте паралельно в цей час починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом став називатися «дисидентським».

На відміну від легального культурологічною шістдесятництва, скориставшись послабленням тоталітаризму і лібералізацією, що відбувалася в країні, нові борці за національні права українців почали в міру своїх можливостей органічно поєднувати підпільну діяльність з деякими легальними методами боротьби.

Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.

Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша торкалася прав нації, а друга – прав людини. Характерною особливістю поглядів дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права людини, не протиставляли їх одне одному, а розглядали як одне ціле.

В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції. Тому не випадково, що з того часу фактично як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво й інакомислення.

У нових умовах правоохоронні органи змушені були відмовитись від прямих репресій, а ширше застосовувати більш гнучкі профілактичні методи, тобто «виховну» роботу з тими, хто «випадково потрапив на ворожий шлях».

Варто зазначити, що всупереч процесам лібералізації, радянські каральні органи працювали, як і раніше, досить активно. Тільки за 1954-1959 рр. в Україні було викрито і ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських угруповань», майже 2 тисячі осіб за антирадянську діяльність було притягнуто до кримінальної відповідальності, 1 300 – відчули на собі «профілактичну» роботу спецорганів.

З метою посилення ефективності боротьби з інакомислячими в 1961 р. були введені в дію нові карні кодекси СРСР і союзних республік. Статті 61 («шкідництво») та 62 («антирадянська агітація та пропаганда») Карного Кодексу УРСР могли трактуватися каральними органами, звичайно, на їх розсуд.