2. Десталінізація в Україні

Щоб спрямувати критику сталінщини в більш помірковане русло, ЦК КПРС 30 червня 1956 р. прийняв постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», яка була безумовним кроком назад в порівнянні з доповіддю Хрущова на XX з'їзді

В Україні цей процес проходив дещо повільніше, ніж у центрі. Зокрема, із значним запізненням у республіканській пресі почали з'являтися статті під гаслом «У світлі рішень XX з'їзду». Ознаки політичної «відлиги» більше відчувалися у сфері культурного життя. Українській культурі почали повертатися імена безпідставно забутих чи незаконно репресованих діячів. Величезну принциповість і наполегливість у цій роботі виявив М.Рильський. Саме завдяки його активній діяльності були посмертно реабілітовані поети О.Олесь і М.Вороний.

У 1956 р. в республіканських засобах масової інформації з'явилися перші звістки про реабілітацію українських письменників, репресованих за часів сталінського терору: В.Еллана-Блакитного, Г.Косинки, М.Ірчана, В.Чумака, О.Досвітнього, І.Микитенка та ін. Низку творів цих письменників було опубліковано в «Антології української поезії» та збірнику «Революційні поети Західної України». В цей період було розпочато кампанію за повернення чесних імен видатним діячам української культури – драматургу М.Кулішу, кінорежисеру О.Довженку, режисеру Л.Курбасу та ін.

Важливим поштовхом до цього стала ліквідація восени 1953 р. таких жахливих інструментів сталінського терору, як воєнні трибунали і так звана «особлива нарада». Остання мала право в адміністративному порядку застосовувати такі жорстокі міри покарання, як заслання, ув'язнення до таборів і виселення за межі країни.

У 1954 р. була створена спеціальна комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій у період «великої чистки» 1936-1939 рр. За результатами її роботи були реабілітовані відомі в Україні особи – В.Затонський, Е.Квірінг, С.Косіор, Ю.Коцюбинський, М.Скрипник, С.Постишев, Й.Якір.

Крім цього, у вересні 1955 р. були амністовані громадяни, що були звинувачені у співробітництві з німецькими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни.

Це рішення мало велике значення для України, адже чимало українців, особливо жителів західних областей, які знаходилися на окупованій фашистами території, були безпідставно звинувачені у «пособництві ворогові» і вислані до Сибіру або інших віддалених районів Радянського Союзу. Внаслідок оголошеної амністії на 1957 р. із ув'язнення повернулося понад 65 тисяч колишніх членів ОУН і воїнів УПА.

В цілому на кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури України було переглянуто справи майже 5,5 млн. чоловік, проте лише 58% з них були реабілітовані. Як і раніше, поза законам залишалася більшість жертв політичних репресій 20-х – початку 30-х років, а також особи, які були звинувачені в українському націоналізмі.

3. Наростання опору десталінізації

Принцип колективного керівництва, проголошений М.Хрущовим після смерті Й.Сталіна і підтриманий XX з'їздом КРПС, невдовзі почав втрачати свою силу.

Антихрущовську опозицію очолили голова союзного уряду Г.Маленков, його заступник В.Молотов і керівник Державного комітету з питань праці і зарплати Л.Каганович. Внаслідок жорсткої боротьби за владу у січні 1955 р. Г.Маленкова було усунуто з посади Голови Ради Міністрів СРСР, яку замість нього обійняв маршал М.Булганін.

Найбільшої гостроти протистояння між реформаторами і консерваторами досягло влітку 1957 р., коли згуртована «сталінська гвардія» вирішила дати відкритий бій М. Хрущову. Скориставшись його відсутністю у зв'язку з офіційним візитом до Фінляндії, представники опозиції 18 червня 1957 р. поставили питання про відставку першого секретаря на засіданні Президії ЦК КПРС.

Однак організаторам державного перевороту не поталанило. У протиборстві, що тривало чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових структур – Г.Жуков (армія) та І.Сєров (КДБ). Вони забезпечили оперативну доставку членів Центрального Комітету партії до Москви. Пленум ЦК, що відбувся в умовах абсолютної секретності 22-29 червня, після тривалих і гострих дискусій в своєму рішенні засудив лідерів опозиційної групи. Усунувши політичних опонентів, М.Хрущов для зміцнення свого становища здійснив низку кадрових перестановок. У листопаді 1957 р., відчуваючи в особі Г.Жукова, який керував армією, серйозну загрозу партійній диктатурі, М.Хрущов звільнив його від обов'язків міністра оборони і призначив на цю посаду уродженця України маршала А.Малиновського.

У грудні 1957 р. перший секретар ЦК Компартії України О.Кириченко був обраний секретарем ЦК КПРС, а на чолі КПУ став М.Підгорний.

На початку 1958 р. М.Хрущов усунув з посади Голову Ради Міністрів СРСР М.Булганіна і сам очолив союзний уряд. Внаслідок цього дві найвищі в країні посади – партійна і державна опинилися в руках однієї особи.

В 1960 р. на посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР замість 79-річного А.Ворошилова був висунутий Л.Брежнєв.

Наступним кроком на шляху десталінізації радянського суспільства став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 р.

На ньому про злочинну діяльність Й.Сталіна говорили відкрито, не забуваючи вже й про його вірних соратників і підручних К.Ворошилова. Л.Кагановича та В.Молотова.

Одну з найбільш помітних ролей за часів Й.Сталіна відіграв Л.Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною. Саме на XXII з'їзді вперше на повний голос зазвучали слова правди про його ганебне секретарювання в КП(б)У в 1947 р.

XXII з'їзд КПРС став апогеєм десталінізації.

Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС знаменував собою початок нового етапу радянської історії.

Л.Брежнєв, як і його попередник М.Хрущов, прийшов до влади, маючи міцні зв'язки з Україною, насамперед з так званим «дніпропетровським кланом».

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.