2. Повернення радянської влади

На визволених віл окупантів територіях почали відновлювати свою діяльність органи радянської влади. Звичайно, українське населення, що страждало під ярмом нацистського «нового порядку», з радістю зустрічало Червону Армію, яку справедливо вважало армією-визволителькою.

Люди сподівались на серйозні соціально-політичні й економічні зміни у житті, передусім на реформування колгоспного ладу та демократизацію суспільства.

Однак багато хто повернення радянської влади сприймав з певною тривогою. Це підтверджує у своїх щоденниках і О.Довженко: «Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україна, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу».

Як виявилось пізніше, такі побоювання були небезпідставними. Правда, широкомасштабний терор щодо українською населення, яке перебувало на окупованій території, не проводився, але щодо представників національних меншин, які мешкали в Україні, за «співробітництво з окупантами» була застосована масова депортація.

11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. 18 травня 1944 р. з Криму було переселено 150 тис. чоловік. 21 травня 1944 р. було прийнято рішення про додаткове переселення ще 30 тис. кримських татар на територію Марійської АРСР і кількох областей РРФСР.

2 червня вийшла нова постанова про виселення 12,4 тис. кримських болгар. 14,7 тис. греків і 8,5 тис. вірменів. Загальна кількість депортованих в травні – червні 1944 р. з Криму становила 225 тис. чоловік. 22 червня 1944 р. кремлівське керівництво прийняло рішення про депортацію українського населення, яке «працювало у німців» чи було знайоме «з життям під час німецької окупації». Але з нез'ясованих причин цей наказ не було виконано.

З визволенням республіки гостро постала проблема відбудови народного господарства. Адже найбільших руйнувань у війні зазнала саме Україна.

Тільки Донбас і Кривбас у 1943-1944 рр. одержали певну кількість матеріалів, обладнання та продовольства, адже війна продовжувалась, і країні потрібні були сталь і вугілля. Незважаючи на те, що збитки, завдані Україні німецькою окупацією, становили понад 40% загальних втрат СРСР, республіці були виділені кошти, які покривали ці збитки лише на 6,2%.

Важкою була ситуація і в розореному окупантами сільському господарстві. Ситуація в зруйнованому господарстві України ускладнювалась тим, що не вистачало робочої сили, насамперед кваліфікованих спеціалістів. Основною робочою силою стали жінки й підлітки. Завдяки їх виснажливій праці до середини 1944 р. в Україні відновили свою роботу 2 376 підприємств, було відбудовано частину шахт і до кінця року видобуто понад 17 млн. тонн вугілля.

Переважна більшість населення України повернення радянської влади сприймала позитивно. Па теренах України оперативно відновлювався жорсткий громадський порядок, ліквідовувалося безробіття, створювались мінімальні умови для виживання місцевого населення.

З поверненням радянської влади відновили свою діяльність і карально-репресивні органи. Провидцем виявився О.Довженко, коли 1942 р. записав у своїх щоденниках: «Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить вчителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року».