V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Розвиток культури на початку XX ст

Мета: Ознайомити учнів з розвитком культури на початку XX ст, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

Які суперечності суспільного розвитку існували у Російській імперії на початку ХХ ст.? У чому вони проявлялись?

У чому полягала сутність аграрного та національного питань?

Хто були учасники протестного руху на початку ХХ ст.? Чому вони брали участь у таких подіях?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Освіта в українських землях

В Наддніпрянській Україні з кінця XІX ст. до 1911 р. кількість початкових шкіл для дітей робітників і селян збільшилась на 40%. Збільшувалась мережа ремісничих училищ і шкіл, гірничих і комерційних училищ, де готували кадри для промисловості і торгівлі. Кількість гімназій у Наддніпрянській України досягла 129 (52 чоловічі і 77 жіночих).

Було відкрито 8 учительських інститутів, 10 духовних семінарій. Вищу освіту надавали три університети: Київський, Харківський, Новоросійський (Одеса), Історично-філологічний інститут в Ніжині (в 1875 р. перетворений з ліцею), політехнічний інститут у Києві (1898 р.), технологічний та ветеринарний інститути, вищі жіночі курси (1907 р), жіночий медичний інститут (1910 р.) у Харкові, Гірничий інститут (1912 р.) у Катеринославі (1912 р.) та ін. Працювало понад 140 бібліотек для населення.

У 1914-1915 рр. У Наддніпрянщині функціонувало 452 середні школи, в яких навчалися 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, з 26,7 тис. студентів. У 1917 році вищих навчальних закладів було вже 27 і в них навчалося 35 тис. студентів.

Однак у цілому рівень розвитку системи освіти був незадовільним. Не достатньою була кількість шкіл, а ті що були не покривали потреб дітей шкільного віку. Зокрема, на 1000 осіб населення в початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося всього 67 учнів. Так, на Київщині, Волині та Поділлі, що входили до складу Київської шкільної округи, не було земств, а тому не було й земських шкіл, а тільки нечисленні міністерські чи церковні парафіяльні школи.

Однак і в земських місцевостях не все було благополучно. Наприклад, у 1900 р. у Ворзельському повіті на Чернігівщині на 153022 душі населення було 57 початкових шкіл з 5643 учнями, поза школою залишалося 3835 дітей. Лише у 1909-1912 рр. було розроблено план впровадження загальної початкової освіти у підросійській Україні, розрахований на десять років.

Зрозуміло, що і відсоток грамотних людей був різним у різних губерніях. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника – 30%.

Освіта набувалася виключно російською мовою. На всій території підросійської України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи на державному утриманні. Кореспондент газети «Рада» у 1913 р. із прикрістю повідомляв, що тих учителів, які прагнуть у школах викладати українською, називають фанатами. А піклувальник київської шкільної округи П.Деревицький взагалі заборонив вивішувати у школах портрети українських письменників, до "чорного" списку потрапили Т. Шевченко, В. Короленко та ін. Не рідна для українських дітей російська мова сприймалася важко, часто це обумовлювало низьку успішність.

Дещо в кращому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях, насамперед у Галичині. За шкільним законом тут існувало два типи шкіл: нижчий – сільський та вищий – міський. У1900 р. у Східній Галичині працювало 4250 класів з польською мовою навчання, 2250 – з українською мовою навчання. Водночас з 6240 сіл Галичини у 981 селах зовсім не було шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою.

Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло вже 3500 українських початкових шкіл, де навчання велося рідною мовою. З 86 гімназій Галичини було тільки 6 державних і 15 приватних закладів, що знаходилися у віданні українських просвітницьких товариств та уніатської церкви і вели викладання українською.

На Буковині працювало у 1900 р. шість середніх шкіл і жодної з українською мовою навчання. У 1913 р. із 13 державних і приватних гімназій, тільки 2 були українські і 2 – з німецькою та українською мовами навчання. У Південній Буковині діяло 305 початкових шкіл. Найгірша ситуація була у Закарпатті. У всіх 4 середніх навчальних закладах навчання відбувалося тільки угорською мовою. У західноукраїнських землях існували 4 вищих навчальних заклади, з яких 3 у Львові (університет, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини з польською мовою навчання) та університет у Чернівцях - з німецькою мовою навчання.

Отже, на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Навіть після революції 1905-1907 рр. царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.

Розвиток науки і техніки. Видатні українські вчені

Економічні та соціальні потреби суспільства, що модернізувалось, значно прискорили розвиток вітчизняної науки і техніки. Цілий ряд науково-технічних досягнень засвідчив високий рівень інженерної думки. Більшість досліджень була тісно пов’язана із виробництвом.

У дослідженні Донбасу велику роль відіграв геолог Л.Лутугін. Розроблена ним карта геологічної будови Донецького басейну була відзначена золотою медаллю на Всесвітній виставці, а його висновки не втратили науково-промислового значення до нашого часу. Комплексним процесам розробки й експлуатації вугільних родовищ Донбасу були присвячені наукові дослідження професора О.Терпигорева.

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, відкритий 1908 року в Одесі. Його вихованці М.Н.Єфимов і С.І.Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. Військовий льотчик П.Нестеров під час служби в Україні (1913-1914 рр.) обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку прийомів, зокрема знамениту «мертву петлю», чим вивів вітчизняну авіацію на одне з перших місць у світі.

Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С.Гризодубов.

Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання (1907-1916 рр.), одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д.Григорович - конструктор першого в світі гідролітака (1912), І.Сікорський – конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912-1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф.Андерс у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.

Відомими вченими у галузі радіофізики, радіотехніки були Д.Рожанський, Т.Кравець, М.Пильчиков. У галузі медицини Д.Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою. Видатний біолог І.Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в Новоросійському університеті (Одеса), згодом переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди – Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини – імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І.Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.

18 років (1898-1915) прожив у Індії виходець з України В.Хавкін (учень І.Мечникова). Разом із місцевими лікарями він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім’я.

Вчені-ботаніки С.Навашин і В.Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Середньої Азії, Індонезії, Північної Африки.

Розвивалися і гуманітарні науки. Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики став чотиритомний словник української мови Б.Грінченка (1907-1909 рр.). Визначні досягнення мали вітчизняні історики, які досліджували й популяризували славне минуле українського народу. Зокрема, київський археолог В.Хвойко відкрив і дослідив перші пам’ятки Трипільської культури. Величезний внесок у розвиток вітчизняної історичної науки зробив професор Львівського університету, голова Наукового товариства імені Т.Шевченка, М.Грушевський, якій у 1907 р. заснував Українське наукове товариство у Наддніпрянщині. У Петербурзі в 1904 р. російською мовою вийшов його "Нарис історії українського народу", який тричі перевидавався у 1906, 1911, 1913 рр. У ті роки він працював і над своєю головною багатотомною фундаментальною працею "Історія України-Русі", в якій розробив і обґрунтував концепцію історії українського народу.

Однією з перших українських газет стала щоденна «Громадська думка», перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 р. На жаль, їй судилося існувати недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. у приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, «Громадську думку» закрили. Її ідеї продовжила газета «Рада», яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона пронесла прапор першої українськомовної газети у столиці до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану. Перед Першою світовою війною українською мовою виходило 17 часописів. Існували і російськомовні видання, що публікували також і матеріали українською мовою. У деяких кооперативних та земських часописах українські матеріали складали аж до половини видання. Продовжувала розвиватись українська преса у західноукраїнських землях. Найбільш відомими були видання «Буковина», «Діло» і «Молода Україна». У діаспорі найбільше українських видань (до 75 %) виходило у США та Канаді.

Здобутки майстрів літератури та мистецтва

Складний суперечливий період переживала на початку століття українська література, представлена яскравою плеядою імен: І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Винниченка, О.Маковея, О.Кобилянської, робітничого поета П.Махині, С.Васильченка, В.Стефаника, Л.Мартовича, М.Черемшини та ін.

Творчість художників М.Пимоненка, О.Мурашка, а також художників П.Левченка, М.Самокиша, М.Ярового, К.Костанді не тільки збагатила вітчизняний живопис новими здобутками, а й вивела його на європейський рівень. Цікавими були і пошуки модерністів у живопису (М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф.Кричевські та ін.).

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.