Наука як специфічний тип знання план

1. Поняття пізнання та його види.

2. Специфіка наукового знання.

4. Структура наукового пізнання.

5. Проблема істини в пізнанні. Істина і правда.

І.Поняття пізнання та його види.

Теорія пізнання (гносеологія) досліджує природу, умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. Пізнання - це:

• -процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності (це інформативний аспект пізнання);

• -прагнення оволодіти реальністю, проникнути в і"ї приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);

• -бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Результатом пізнання є знання, яке не тотожне інформації. Знати - це не просто отримувати певну інформації про об'єкт, що вивчається, а й розуміти ї"ї зміст. Інформація - це технічне поняття, яке відображає об'єктивно-предметну визначеність явища чи процесу. Внаслідок цього пізнання варто розуміти у єдності інформаційної і розумової діяльності.

Процес пізнання включає у себе суб'єкт-об'єкне відношення.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.

Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання мол<;е набувати характеру самопізнання;

по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об 'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Багатогранне розуміння пізнання допомагає висвітлити й питання про можливості людського пізнання, щодо яких є ряд гносеологічних позицій:

• гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання);

• агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);

• скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання виділяють дві основні стадії:

• стихійна, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;

• активно-дійова, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

Така багатоаспектність пізнання виявляється у різних видах пізнання:

• життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування;

• мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання; воно передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї За змістом воно умовне;

• наукове пізнання культивується спеціально черев усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

• релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими для контролю та свідомого використання;

• екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактори мають можливість отримувати інформацію і якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Специфіка наукового знання.

Наукове знання - це соціально обумовлений результат раціонального осягнення дійсності, який постає як система знань про закони природи, суспільства, мислення та формує основу наукової картини світу й відображає закони розвитку останньої.

Специфічні риси наукового знання:

• практична корисність (дозволяють керувати природними й соціальними процесами з метою задоволення людських потреб);

• співвідноситися з досвідом (можливість досвідної перевірки понять і теорій, їхнього підтвердження або спростування фактами);

• має емпіричну й логічну обґрунтованість, та внутрішню несунеречність;

• постає методологічно організованим (постає як усвідомлений цілеспрямований хід дій);

• постає як система, що розвивається;

виражається в понятійній формі й осягається за допомогою розуму; прагне до об'єктивності, тобто до вираження дійсного співвідношення речей, незалежного від людської свідомості;

• прагне до виявлення необхідних каузальних зв'язків у світі;

• повністю відкрите для критики;

• є рефлексивним, тобто воно усвідомлює й контролює саме себе, свою раціональну й емпіричну обгрунтованість і заможність;

• дозволяє прогнозувати хід подій;

• результати наукового пізнання й хід їхнього досягнення повинні бути відтвореними, щоб заслуговувати визнання наукового співтовариства;

• не претендує на абсолютну істинність, припускають можливість їхньої зміни, удосконалення або радикального перегляду.

Варто зазначити, що розрізнення наукового та ненаукового знання у філософії науки залишається актуальною проблемою, адже даним систематизованим чинникам наукового знання можуть відповідати й інші види знання.

Структура наукового пізнання.

Наукове пізнання має системний характер і складну структуру. Структуру наукового пізнання можна представити в різних зрізах і з виділенням різних елементів. Елементами наукового пізнання можуть виступати: суб'єкт, об'єкт (предмет) пізнання, методи й цінності.

У структурі наукового пізнання прийнято також виділяти емпіричний і теоретичний рівні пізнання.

Вони розрізняються за: