Тема 3. Особистість у системі соціальних зв’язків

План:

1. Особистість і соціалізація

2. Соціологічна структура особистості

3. Девіантна поведінка

4. Соціальний контроль

Терміни: особистість, соціалізація, ідентифікація, ідентичність, імітація, референтна група, агенти соціалізації, соціальна адаптація, інтерналізація, статус, соціальний статус, особистий статус, статусна несумісність, соціальна роль, соціальні очікування (еспектації), спрямованість (система диспозицій), соціальна установка (еттітюд), базисний тип особистості, девіантна поведінка, аномія, соціальний контроль, санкції

1. Особистість і соціалізація

Специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з’ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов’язане із соціальним життям, входженням людини у систему соціальних відносин, - тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються в соціальних науках по відношенню до людини в її різноманітних іпостасях. У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття „людина”, „індивід”, „особистість”. У соціології ж ці поняття досить чітко розрізняються.

Термін „людина” вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду, тобто вказує на якісну відмінність людей від тварин, що знаходить свій вияв у назві Homo sapiens або „людина розумна”.

Термін „індивід” вживається у значенні „конкретна людина”, одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про людство загалом і не про будь-яку людину в ньому.

Термін „особистість” служить для характеристики соціального в людині, її соціальних властивостей. Якщо „людина” – це перш за все продукт природи, то „особистість” – продукт суспільства. Але не можна спрощувати особистість лише до виміру впливу суспільства на особистість, так як і особистість є активним суб’єктом впливу на суспільство. Отже, через механізми відповідної культури та привертання до соціальних груп, людина формується, взаємодіє і стає особистістю.

Особистість – це стійка сукупність соціальних властивостей людини, що набуваються під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких вона належить і у життєдіяльність яких включається.

Особистість є також предметом вивчення психології. Наразі підходи до дослідження особистості між психологією та соціологією досить різні. Так, соціологія зосереджує свою увагу на тих соціальних властивостях особистості, що пов’язані з міжособистісними контактами, які сприяють інтегрованості людини у суспільство, а психологія розглядає соціальні властивості особистості в контексті формування внутрішнього світу людини. При цьому багато результатів досліджень психологів були запозичені соціологами, зокрема у сферах рольових теорій, вивчення соціалізації, типології особистості, дослідження цінностей та потреб, установок та очікувань.

Живі організми складають природну ієрархію. Чим складніший організм, тим довше доводиться йому пристосовуватися до навколишнього середовища. Комахи вже народжуються готовими до нормального функціонування у своїй екологічні ніші. Вищим організмам доводиться сутужніше. Тому природа подбала про те, щоб виділити спеціальний період часу, у плині якого немовля навчається і пристосовується до навколишнього світу. У птахів він триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп – кілька років, у людини – він самий затягнутий. Третину свого життя людина навчається жити у суспільстві. А останнім часом фахівці прийшли до думки, що людина навчається і переучується все життя. Такі вимоги сучасного суспільства. Цей процес одержав назву соціалізація.

Соціалізація – це процес засвоєння культурних норм, цінностей і соціальних ролей через взаємодію індивіда з оточенням. Це процес становлення індивіда як особистості.

Людина, як соціальна істота, формується в соціальному середовищі, при спілкуванні з іншими людьми: спочатку з найближчими родичами, потім зі своїми ровесниками, з дорослими і т.п. Особистість людини, за влучним визначенням акад. А.Д.Александрова, „це сукупність зв'язків індивіда з іншими людьми”. Соціальні зв'язки утворюють особистість. Саме утворюють, а не тільки зумовлюють її формування. Наукою доведено, що коли розриваються зв'язки людини з суспільством у маленькому дитячому віці, то поступово вона втрачає всі свої людські якості і стає Homo ferus – людиною дикою, замість Homo sapiens – людини розумної.

Визнання того, що сутність людини соціальна, зовсім не означає, що можна нехтувати її біологічними особливостями, які відіграють у її житті важливу роль. Що ж слід відносити до біологічного в людині? Сюди входять сам організм з його фізіологічними законами функціонування, генотип людини, або її расові ознаки: склад обличчя, колір шкіри, форма очей і т.п., а також різні інстинкти і спадкові програми поведінки. Біологічні особливості людини відображаються на її нервових процесах, темпераменті, характері та інших людських властивостях. Кожна з соціальних якостей має певну об’єктивну, часом біологічну, обумовленість, наприклад, статева пов’язана зі статурою, етнічна – з походженням (предками), вікова - з часом, поселенська - з простором, сімейна – з родичами, професійна – з працею, класова – з майном.

Позначаються біологічні риси також на процесах навчання та виховання. Якщо, наприклад, дитина народилася розумово неповноцінною, - а такі діти найчастіше народжуються з вини своїх батьків, які зловживають алкоголем або наркотиками, то це позначається на всьому її житті. Вона постійно відчуватиме комплекс неповноцінності. І навіть найкращий університет не зможе надолужити те, чого дитина позбавлена від природи. За даними ООН, у високо розвинутих країнах доля новонароджених, у яких зафіксовано ознаки олігофренії (у початковій формі), досягає 10-12%, у тяжкій формі хвороба вражає 3-3,5% дітей.

При цьому зауважимо, що на будь-якій біологічній основі (за виключенням деяких патологій) можна сформувати соціально-позитивну особистість, тобто моральну або порядну людину. Все залежить від характеру соціального оточення, від змісту освіти і виховання, різноманітних засобів підтримки культурних стандартів життєдіяльності. Загалом людське в людині задається не біологічними механізмами, а соціальним оточенням, всією людською культурою. Наукою доведено, що немає генетично сформованих програм поведінки людини, і взагалі соціальна поведінка індивіда біологічно не запрограмована. Зокрема, чоловічим і жіночим ролям навчаються в процесі соціалізації, і ці ролі відрізняються в різних культурах і в різні епохи.

Отже, біологічні властивості здатні опосередковано впливати на формування соціальних, а соціальні мають можливість змінювати психофізіологічні характеристики людини.

Особистість є причиною і наслідком усіх змін у суспільстві. Вона водночас виступає об’єктом і суб’єктом соціальних відносин, соціального розвитку. Перше обумовлено прагненням бути належним до соціуму, а друге – прагненням активно взаємодіяти з ним, змінюючи його відповідно до своїх уявлень шляхом виявлення творчої індивідуальності в процесі опанування соціальних норм і функцій, здійснення різноманітних видів діяльності.

На думку Е. Ільєнкова: „Особистість з’являється тоді, коли індивід починає самостійно, як суб’єкт, здійснювати зовнішню діяльність за нормами й еталонами, заданими йому із зовні, - тією культурою, у лоні якої він прокидається для людського життя, для людської діяльності”.

Основними механізмами соціалізації є ідентифікація та імітація (З. Фрейд, Г. Тард, Т. Парсонс).

Ідентифікація (від лат. ототожнювати) – це процес ототожнення індивіда на основі певних ознак із соціальною спільнотою, індивідом чи ідеалом та, як результат, набуття соціальних позицій, засвоєння норм, цінностей та моделей поведінки.

Людина від народження постійно ототожнює себе з іншими людьми, групами та ідеалами. Вона шукає схожість за певними своїми ознаками. Це можуть бути антропологічні, етнічні, статеві, вікові та інші ознаки. Внаслідок ідентифікації людина включається у певні соціальні групи, які, в свою чергу, дають людині певну позицію у суспільстві, цінності, норми та моделі поведінки. Результатом ідентифікації є набуття ідентичності.

Ідентичність (від лат. однаковий) – це особливі риси індивіда, набуті внаслідок ідентифікації, що дають йому можливість залишатися самим собою у різних ситуаціях.

Завдяки поєднанню певних ознак та ототожненню себе з іншими, людина набуває тієї неповторності, яка вирізняє її серед інших. Отже, ідентичність являє собою індивідуальність людини. Вона характеризує винятковість людського індивіда і як біологічного, і як соціального. У ній фіксується неповторність фізіологічних і психічних рис індивіда, особливість його соціальних якостей.

Залежно з конкретною ознакою та ідентифікацією себе з конкретною соціальною групою виділяють різні форми ідентичності – статеву, етнічну, вікову, поселенську, релігійну, сімейну, політичну, майнову тощо. І оскільки соціалізація триває все життя, то і в структурі ідентичності відбуваються постійні зміни (набуття нових рис, ролей та зміна їх ієрархії). Також зауважимо, що ідентичність як особи, так і групи, значною мірою диктується соціальними знаками. Так, одним із найважливіших знаків ідентичності особи є його або її ім’я. Наприклад, етнічна ідентичність визначається належністю людини до українців, росіян, поляків, румунів тощо.

Імітація – це копіювання (наслідування) визначеної моделі поведінки, зразків та ідеалів. Зразками для наслідування можуть бути як реальні, так і вигадані об’єкти. Людина бажає бути схожою на тих, хто їй подобається.

З.Фрейд до цих двох позитивних механізмів соціалізації додавав ще почуття сорому й провини. Сором орієнтований на сприйняття вчинків індивіда іншими людьми, а провина пов’язана з самооцінкою людиною своїх вчинків, тобто через голос совісті.

У контексті механізмів соціалізації важливим є поняття референтної групи – це реальний чи вигаданий об’єкт орієнтації особистості, фонд зразків стилю мислення, життя, поведінки, яким особистість намагається слідувати. Зіставляючи свій стиль життя з вимогами референтної групи, особистість намагається внести до нього корективи, що наближають реальну поведінку до ідеальних зразків. Референтність групи сприяє соціальній адаптації, даючи людині можливість одержати готові зразки поведінки, вироблені та апробовані тими чи іншими групами.

Агенти соціалізації – це соціальні суб’єкти (люди, установи), за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури. Серед них можна виділити сім’ю, однолітків, вчителів, співробітників. В останній час зростає роль таких агентів соціалізації, як засоби масової комунікації та громадська думка. Наприклад, сучасні дослідження свідчать про те, що українські діти найбільше часу проводять біля телевізора, порівняно з іншими європейськими країнами. Як наслідок, зростання жорстокості й насилля в молодіжному середовищі, а також підліткової злочинності.

Процес соціалізації триває усе життя, від моменту народження до смерті, оскільки людина повинна постійно опановувати нові ролі, виконувати нові функції. Зміна умов життєдіяльності зумовлює додаткові вміння та навички, спонукає засвоювати нові ефективні зразки поведінки. При цьому соціалізація, яка відбувається в дитинстві, називається первинною, а подальша – вторинною (ресоціалізацією). Зазначимо, що період первинної соціалізації дуже сильно впливає на подальше життя, навіть на рівні підсвідомого. Вважається, що у дитинстві на 70% формується людська особистість. Ресоціалізація розпочинається тоді, коли людина починає критично сприймати навколишній світ та перебудовувати свою ціннісно-нормативну систему. Здебільшого це період 18 – 22 років.

Процес прийняття людиною певної ролі розділяє на два етапи: соціальну адаптацію та інтерналізацію (інтеріоризацію).

Соціальна адаптація – це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід.

Інтерналізація – це процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем. На цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєння ним цінностей переходить у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості. Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда. Показниками неуспішної адаптації є незадоволеність людини соціальним середовищем, до якого вона інтегрується, бажання вийти за його межі, а також її поведінка, що відхиляється від норм, вимог середовища.

Соціологи розробили набір критеріїв, за якими можна визначити дорослу людину:

- проживає незалежно від батьків та сама себе забезпечує засобами існування;

- самостійна у виборі способу життя.