Тема 2. Суспільство як цілісна система

План:

1. Сутність, ознаки та типологія суспільств

2. Культурна домінанта суспільства

3. Потреби як джерело активності людини

Терміни: суспільство, цивілізація, культура, соціальні цінності, соціальні норми, культура елітарна, культура народна, культура масова, субкультура, контркультура, потреби, інтерес, мотив

1. Сутність, ознаки та типологія суспільств

Розуміння суспільства, як соціальної системи, стало формуватися в кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. (Гоббс, Локк, Руссо, Вольтер, Гельвецій, Гегель, Маркс). У соціальній філософії суспільство визначається як найвища форма живої матерії на планеті Земля, як жива система, що підтримує своє існування механізмами культури. Отже, з одного боку, під суспільством розуміються люди, а з іншого – система взаємозв’язків між ними, обумовлена культурою. Крім цього, розуміння суспільства залежить від проекції його масштабу. Можна його розуміти у світовому масштабі – світове суспільство, а також у локальному – суспільства різних держав і культур, наприклад українське чи ісламське суспільство. Внаслідок того, що інститут держави утвердився на території усього світу (немає бездержавних територій) та грає вирішальну роль у житті людей, деякі дослідники ототожнюють поняття суспільства з державою. Визнаючи, що між ними у сучасному світі є багато спільного, зазначимо, що поняття суспільство набагато ширше від поняття держави.

Суспільство – це об’єднання людей, локалізованих у рамках конкретних державно-територіальних кордонів та система взаємозв’язків між ними (індивідами, соціальними групами та соціальними інститутами), обумовлена культурою.

Основні ознаки суспільства: спільні територія, законодавча база, система влади, історія, культура, ідентичність, саморегуляція і саморозвиток (здатність підтримувати і відновлювати внутрішні взаємозв’язки, забезпечувати стійкість соціальних утворень), автономність (суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створити для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб і самореалізації).

Суспільство як цілісна система має свою структуру, яка складається з чотирьох підсистем, які взаємодіють одна з одною: економічну, політичну, соціальну та духовну (культура, релігія, наука, освіта). Кожна підсистема складається, у свою чергу, зі своїх власних блоків і елементів, які виконують свої функції цілісного соціального організму. Зауважимо, що у суспільстві немає домінуючих сфер. Кожна з них справляє рівний вплив на інші.

Історію людства можна класифікувати через певну кількість базових типів суспільств. Будь-яка класифікація не може охопити всі ознаки суспільства. Тому існує декілька типологій, найпоширенішими з яких є три: стадіальна, формаційна та цивілізаційна.

Найпоширенішою та найновішою є стадіальна. Вона виникла у другій половині ХХ ст. Згідно неї, суспільство у своєму розвитку проходить три стадії, які і визначають три типи суспільств: традиційне (аграрне, доіндустріальне, домодерне), індустріальне (модерне) та постіндустріальне (інформаційне, постмодерне). Для першої стадії характерне переважання сільського господарства, для другої – промисловість, для третьої – сфера послуг, знання та досвід людини, а на промисловому виробництві – передові технології, тобто інформація. Теорії індустріального суспільства розробляли з 1960-х рр. Уолт Ростоу, Раймон Арон, Герберт Маркузе, Еріх Фромм та інші, а теоріями постіндустрального суспільства з 1970-х рр. займаються Деніел Белл, Олвін Тоффлер, Збігнєв Бжезинський, Френсіс Фукуяма та ін.

В основі цієї типології лежить критерій способу здобуття засобів існування. Найдавніший з них – полювання та збирання. Відповідно виділяють суспільство первісних мисливців та збирачів. Цей період в людській історії називають протосуспільством. На зміну протосуспільству приходить традиційне або доіндустріальне аграрне суспільство. Із полювання виникає скотарство (тваринництво), із збирання – городництво, а потім землеробство. Із хліборобством пов’язують зародження держави, міста, класів, писемності, торгівлі, воєнної організації, комунікацій. Це суспільство з малорухомими соціальними інститутами, з таким способом соціокультурної регуляції. який базується на традиції. Основа – сільське господарство, з церквою та армією, як головними інститутами.

Індустріальне суспільство народилося у 18-му ст. і є дитям двох революцій – економічної і політичної. Під економічною мається на увазі Велика індустріальна революція в Англії, яка змінила спосіб виробництва, а під політичною – Велика французька революція. Індустріалізм пов’язаний з використанням наукових знань, нових джерел енергії. Основа суспільства – промисловість. Супутником індустріалізації є урбанізація – зростання долі міського населення і поширення міського способу життя на всі верстви населення. На сьогодні в сільському господарстві США зайнято 5% населення, Німеччини – 10%, Японії – 15%.

У 1970-х рр. на зміну індустріальному у розвинутих країнах світу приходить постіндустріальне (інформаційне) суспільство. Товарна економіка перетворюється в обслуговуючу, а сфера послуг починає переважати сферу виробництва. Змінюється соціальна структура: класовий поділ поступається місцем професійному. Різницю стартових умов соціального просування визначають вже не расові, етнічні, статеві, вікові відмінності, а освіта, досвід, майстерність, талант людини. Головну роль відіграють наука і технологія. Індустріальне суспільство можна визначити кількістю вироблених товарів, а постіндустріальне – умінням виробляти і передавати інформацію. Розумовий капітал (освіта) є основним в інформаційному суспільстві. Отже, постає питання безперервної освіти та самовдосконалення.

Формаційна типологія належить К. Марксу і розглядається як революційна. Під формаціями розуміються певні етапи в розвитку людства. Виділяють 5 формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну (має дві стадії розвитку – соціалізм і власне комунізм). Перехід від однієї соціально-економічної формації до іншої здійснюється революційним шляхом.

Названа концепція в західній соціальній філософії піддається досить аргументованій критиці. Справа в тому, що марксистська теорія розвитку суспільства спрацьовує лише по відношенню до перших формацій, які в західній науковій літературі іноді називають примітивними, коли майже всі країни світу розвиваються більш-менш рівномірно. А розпочинаючи з епохи капіталізму, одні країни світу у своєму розвитку вириваються вперед, інші значно відстають. І тому включати якщо навіть не всі, а більшість країн світу в одну якусь формацію, значить суперечити здоровому глузду.

Цивілізаційна типологія, представниками якої прийнято називати передусім німецького філософа Освальда Шпенглера та англійського історика і соціолога Арнольда Тойнбі, основним критерієм визначає культуру.

Цивілізація – 1) світові цивілізації – етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним й економічним способом виробництва, устроєм політичних і суспільних відносин, рівнем розвитку духовного відтворення; 2) локальні цивілізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов’язаних загальною долею, що відображають так чи інакше ритм суспільного прогресу.

О. Шпенглер виділяв вісім культурно-історичних типів або цивілізацій: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-аравійську, російсько-сибірську і культуру майя. Кожен з названих типів культур унікальний, своєрідний, підпорядкований внутрішнім законам і, разом з тим, проходить одні й ті ж стадії народження, висхідного розвитку, а потім поступової деградації та загибелі.

Щось подібне ми знаходимо в А. Тойнбі, в якого виникнення й розвиток будь-якої цивілізації зумовлені діяльністю мислячої еліти (верхівки суспільства), яка розпоряджається національним багатством та всіма іншими людьми. А простий народ у нього виступає у ролі внутрішнього варвара, який своїми діями руйнує сучасну цивілізацію. Протягом трьох десятиліть Тойнбі неодноразово переглядав деякі деталі своєї концепції. У першому варіанті він нараховував 21 цивілізацію, пізніше скоротив їх число до 13, викресливши деякі слаборозвинуті цивілізації. А в кінці свого життєвого шляху Тойнбі зберіг лише п’ять основних, з його точки зору, цивілізацій – китайську, індійську, ісламську, російську і західну. Всі вони, крім західної, знаходяться у стані занепаду і рухаються до своєї загибелі. А західну цивілізацію, на його думку, ще можна врятувати за допомогою оновленого християнства.

Зазначимо, що сучасна наука сформувала декілька закономірностей розвитку суспільства, з яких розглянемо два.

Нерівномірності розвитку суспільств. Народи розвиваються з неоднаковою швидкістю. В один і той самий час різні суспільства можуть відноситися до різних епох. Навіть у рамках колишнього СРСР були республіки, які за своїм соціально-економічним розвитком знаходилися в цілком різному реальному історичному часі. Тому у світі поряд існують регіони, в одних з яких – індустріальне суспільство, а в інших – доіндустріальне. Соціальний час у різних точках простору може протікати з неоднаковою швидкістю. Для одних народів час протікає швидше, а для інших – повільніше.

Прискорення історії. На кожну наступну стадію йде менше часу, ніж на попередню. Цей закон свідчить про ущільнення історичного часу. Кожна наступна суспільна формація або стадія коротше попередньої в 3 – 4 рази. Потік інформації подвоюється кожні 20 місяців. Скорочується інтервал часу між помітними змінами в соціумі. Час між появою винаходу і його практичним використанням складав: для паперу – 1000 років, парової машини – 80 років, телефону – 50 років, літака – 20 років, транзисторної техніки – 3 роки, лазерів – півроку, факсів – 3 місяці. Новітня історія складає всього одну тисячну частину всесвітньої історії, але це самий насичений змінами період. Зауважимо, що коли темпи змін матеріальної культури випереджають можливості нематеріальної, відбувається так зване культурне запізнення, внаслідок чого можливе домінування чужої культури.