Тема 5. Соціологія шлюбу та сім’ї

Ознаки та функції шлюбу, його походження, типи та сучасні тенденції. Значення сім’ї в історії людства. Розгляд сім’ї з позиції соціального інституту, малої соціальної групи та способу життя. Типології сім’ї. Функції сім’ї. Правові та моральні основи створення сім’ї. Чинники міцності сім’ї. Відносини у сім’ї: між подружжям - сексуально-репродуктивні, щодо розподілу праці та влади; між батьками і дітьми. Домашнє насильство у контексті сімейних відносин. Причини і наслідки розлучень. Тенденції розвитку сучасної сім’ї.

Тема 6. Методика і техніка соціологічних досліджень

Ознаки, функції, етапи, види соціологічного дослідження. Проект соціологічного дослідження та його елементи. Програма соціологічного дослідження та схема її підготовки. Складення вибірки соціологічного дослідження: генеральна та вибіркова сукупність, репрезентативність вибірки та валідність інформації. Кількісні та якісні методи соціологічних досліджень. Опитування: анкетування, інтерв’ю, соціометрія. Анкета як головний інструмент соціологічного дослідження. Спостереження. Аналіз документів.

Тема 1. Соціологія як наука

План:

1. Засновники соціології

2. Наукове поле соціології

Терміни: предмет соціології, соціологія

1. Засновники соціології

Термін „соціологія” походить від двох слів: societas (лат. – суспільство) і logos (грец. – вчення, знання), отже, етимологічно „соціологія” – це наука про суспільство або суспільствознавство. Названий термін запропонований і введений у науку французьким філософом і соціологом Огюстом Контом, який і вважається засновником соціології як окремої науки. Вперше Конт вжив слово „соціологія” 1839 р. у 47-й лекції „Курсу позитивної філософії” (1842).

Проблеми розвитку суспільства та різних сфер його життєдіяльності ставились і розроблялись з давніх-давен соціальною філософією. Її науковий доробок у даній галузі до ХІХ ст. називається у соціології протосоціологією. Але виділення соціології з філософії як окремої науки відбулося лише в першій половині ХІХ ст. Серед її засновників найчастіше називають Огюста Конта, Карла Маркса, Герберта Спенсера, Еміля Дюркгейма та Макса Вебера.

О.Конт (1798-1857)

О. Конт жив у Франції у такий період її історії, який знаменувався боротьбою старих і нових класів і станів, частою зміною форм політичного устрою. Це спричинило величезний вплив на його світогляд. О. Конт намагався знайти шляхи виходу з цього всезагального кризового стану, звертаючи свої погляди до науки, яка єдина, на його переконання, була здатна подолати стан анархії а хаосу, в якому перебували європейські країни, серед них і Франція. Але це мала бути спеціальна позитивна наука про суспільство, яка б ґрунтувалася не на філософській рефлексії та зосередженості на своїх думках, а на всебічному науковому вивченні суспільства, що ґрунтується на емпіричних даних.

О. Конт вважав, що соціологія повинна будуватися за взірцем природничих наук, і передусім фізики. Тому спочатку він називав соціологією „соціальною фізикою”. Йому належить досить оригінальна класифікація наук, яка має такий вигляд: математика-астрономія-фізика-хімія-біологія-соціологія. В основу побудови соціології О. Конт поклав ідею „соціальної системи”, тобто визнання факту існування суспільства як свого роду організму, що складається з певних елементів, які, своєю чергою, виконують певні функції. Виходячи з цього, він розрізняє в соціології „соціальну статику” (або теорію суспільного порядку, яка вивчає умови існування і закони функціонування соціальної системи, її структуру та елементи) і „соціальну динаміку” (або теорію суспільного прогресу, котра досліджує закони розвитку і зміни соціальних систем). Перша має дати відповідь на запитання: що таке суспільство, з яких частин воно складається; друга – чому це суспільство розвивається.

Конт починає аналіз „соціальної статики” із сім’ї, вважаючи її основною і найстабільнішою клітиною соціального організму. Саме сім’я є тією „позитивною” силою, яка цементує суспільство. Аналогом сімейних відносин у ширшому суспільному плані є кооперація, яка ґрунтується на розподілі праці. Але самі по собі економічні зв’язки розподілу праці ще не забезпечують сталої рівноваги і стабільності суспільства, бо людина за своєю природою, на думку Конта, є егоїстичною і агресивною. Тому ці зв’язки мають бути доповнені політичним примусом. Таким чином, держава є тим органом соціальної солідарності й гарантом суспільного порядку. Однак і цього недостатньо, бо сталий соціальний розвиток вимагає не лише примусу, а й певної духовної єдності – вірувань, переконань, моральних принципів та норм поведінки. Це погодження між людьми забезпечується релігією і церквою, які виконують функцію регуляторів соціальної поведінки.

За основу своєї „соціальної динаміки” О. Конт бере розвиток людського інтелекту. Спираючись на вчення Сен-Сімона, він формулює закон, згідно з яким і розвивається суспільство, який називає законом трьох стадій історичного розвитку. Згідно з ним людський розум у своєму розвитку проходить три стадії, яким відповідають три стадії історичного розвитку. Перша, або теологічна стадія, охоплює час від давнини до 1300 року. Вона характеризується пануванням релігійного світогляду в сукупності з військово-авторитарними режимами на чолі з жерцями та військовими. Друга, метафізична стадія, триває до 1800 року; її основою стає філософський спосіб пояснення існуючого, суть якого полягає в абстрактно-умоглядному тлумаченні речей і явищ без опертя на емпіричні дані. Тут на першому місці в духовній сфері філософи, а в політичній – юристи, публіцисти, літератори. Третя, позитивна стадія, це стадія поширення передусім наук, зростання їхньої суспільної значущості і впливу на всі сторони життя суспільства. Людська думка зосереджує свою увагу лише на наукових законах. Зростання й накопичення позитивних знань спонукає швидкий розвиток суспільства та його стабільність. У центрі духовного життя перебувають вчені й діячі мистецтв, а управління господарством здійснюють промисловці й технічні фахівці.

О. Конт однаково гостро виступає і проти реакціонерів – захисників старого ладу, і проти радикалів, які стояли за революційне знищення віджилого устрою. Він мріє про суспільство, в якому соціальний порядок не призводив би до застою, а прогрес – до революційної анархії та свавілля.

К. Маркс (1818-1883)

Дослідження доробку К. Маркса необхідне, попри негативне ставлення до марксизму в посткомуністичних країнах, чому є кілька підстав. За будь-якого ставлення, це вчення запроваджене у контекст світової культури, адже воно надовго визначило тематику і концептуальні основи дискусій сучасної епохи. Марксизм – це поки що єдина соціологічна концепція, яка стала, принаймні формально, державною ідеологією і теоретичним інструментом соціальної практики. Вона була перетворена на соціальну технологію і втілювалася в життя. До того ж цей експеримент упроваджувався на нашій землі, ми його співучасники. При цьому зауважимо, що марксизм – це не лише соціологія, а й певне вчення, яке містить філософію, політекономію, теорію комунізму, ідейно-теоретична основа революційної та псевдореволюційної діяльності для партій та течій, він довгий час був не лише підґрунтям суспільної свідомості, але й об’єктом віри цілих народів.

Праці Маркса носять міждисциплінарний характер: він закінчив юридичний факультет, дисертацію написав із філософії, самотужки вивчав економіку та багато інших наук. Але до якої б науки не відносились його праці, вони є соціологічними по суті і складають внесок у розвиток соціології. При цьому сам Маркс не використовував у своїх працях термін „соціологія”. Головні його праці: „Німецька ідеологія” (у співавторстві з Енгельсом), „Убогість філософії”, „До критики політичної економіки”, Класова боротьба у Франції з 1948 по 1850 р.”, „Капітал” (т. І – 1867, тт. ІІ і ІІІ видані після смерті Маркса Енгельсом).

Маркс не створив твір, в якому б у зв’язному і розгорнутому вигляді представив свою систему поглядів на суспільство. Його соціологічні ідеї розсіяні в різних творах. До того ж ці ідеї дуже часто викладаються не у формі позитивного розгортання, а у формі полеміки з тими чи іншими опонентами. Деякі твори Маркса залишилися незакінченими, а деякі – побачили світ лише після його смерті. Кожна нова публікація породжувала нові інтерпретації його ідей. Загалом, існує величезна безліч найрізноманітніших, суперечливих і взаємовиключних інтерпретацій спадщини Маркса. Це розмаїття підсилюється тим, що в процесі свого поширення як політико-ідеологічної системи, марксизм одержував тлумачення в залежності від того, на яку соціальну, культурну, національну основу потрапляв, у якому середовищі він функціонував. На цей час у світі існує величезна марксистська і марксологічна література, яка по масштабах і стилю нагадує тексти з теології та біблеїстики. У результаті „марксизм” відокремився від свого творця і став жити власним життям. Це почалося ще при житті Маркса. Так, із приводу своїх французьких послідовників у 1870-х рр. він говорив: „Я знаю тільки одне, що я не марксист”. Отже, необхідно розрізняти, хоча це й практично неможливо, теорії самого Маркса та їх інтерпретації.

Марксова концепція людини вирізнялася оригінальністю. Для нього вона – людина виробляюча. Продуктивна праця – от що відрізняє людину від тварин. Людина не стільки пристосовується до навколишнього світу, скільки його пристосовує до себе. Праця зв’язує людину з природою. Завдяки праці люди все більше опановують природні стихії. Але разом з тим, у міру оволодіння цими стихіями, створені самими людьми продуктивні сили і суспільні відносини все більше протистоять їм у якості зовнішніх, ворожих для них сил. Відбувається відчуження людини від створених нею сутностей. Людина виявляється відчуженою від результатів своєї праці, від процесу праці, від суспільства і від самої себе. Тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли закінчиться „передісторія” людства і почнеться його „справжня” історія, коли людство з „царства необхідності” перейде в „царство волі”, людина повернеться до самої себе, і відчуження буде переборено. Маркс вважає людину істотою споконвічно доброю і розумною, але для того, щоб споконвічні якості проявилися, необхідно докорінно перетворити суспільство. Ця концепція людини, яка переростає в утопію, складає свого роду постійний фон наукових пошуків Маркса.

Суспільство ж, в інтерпретації Маркса, являє собою систему зв’язків і відносин між індивідами, які утворюються в процесі діяльності, насамперед – трудовій. Суспільство – це „продукт взаємодії людей”. Маркс вважав, що всі суспільства проходять у своєму розвитку ті самі стадії і розвиваються за певними законами. Знання цих законів дає можливість пророкувати майбутнє. Звідси важливе місце пророцтв у працях Маркса, причому пророцтв, що активізують. Оскільки закони пробивають собі дорогу через діяльність людей, то люди, що пізнали ці закони, - не повинні чекати, коли вони самі проб’ють собі дорогу. Люди можуть і повинні прискорити дію цих законів, якщо вони хочуть перейти в „комуністичне суспільство”. Таке активістське тлумачення соціальних законів підкріплювалося політичним радикалізмом. Маркс був схильний розглядати конфлікти як джерело і рушійну силу розвитку.

Одним із перших в історії соціології Маркс розробляє дуже розгорнуте уявлення про суспільство як систему, яке було втілене у його понятті суспільної формації. В її основі лежить спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економічна підсистема. Спосіб виробництва має дві сторони: продуктивні сили суспільства та виробничі відносини. Він, по Марксу, складає системоутворюючий компонент соціальної системи, що визначає інші її компоненти, зокрема політику, культуру тощо. Для Маркса суспільні формації – не просто соціальні системи, а й певні стадії історії та прогресу, які ведуть до „справжньої” історії людства, тобто до земного раю.

Центральною темою творів Маркса була теорія класів і класової боротьби. Розподіл суспільства на класи і розгляд соціального розвитку під кутом зору взаємодії і боротьби різних класів існували і до Маркса. Проте Маркс зазначив, що класова боротьба необхідно веде до диктатури пролетаріату і що ця диктатура сама являє лише перехід до знищення всіх класів і суспільства без класів (меритократії). При цьому Маркс ніде не дає визначення поняття класу. Завершальна глава рукопису третього тому „Капіталу”, названа „Класи”, саме обривається майже відразу після слів: „Найближче питання, на яке ми повинні відповісти, таке: що формує клас...?” Проте уявлення Маркса про класи можна реконструювати на підставі його робіт. У самому широкому змісті класи, по Марксу, це будь-які соціальні групи, які знаходяться по відношенню один до одного в нерівному положенні і борються між собою. Виникли ж вони лише з появою приватної власності. У більш вузькому значенні він розуміє під класами такі соціальні групи, які розрізняються по їх відношенню до засобів виробництва. Різна форма власності на засоби виробництва і, головне, наявність чи відсутність цієї власності виступають як головні критерії класоутворення. Клас у повному значенні – це соціальна група, яка усвідомила себе як особливу групу зі своїми власними інтересами, що протистоїть іншим групам.

Боротьба між класами, по Марксу, - це в кінцевому рахунку вираження боротьби між продуктивними силами, які розвиваються, і відстаючими від них виробничими відносинами. У визначений історичний період один клас („реакційний”) втілює віджиті виробничі відносини, інший („прогресивний”) – виробничі відносини, які народжуються, відповідним продуктивним силам, що розвиваються.

Пролетаріат і буржуазія, по Марксу, - останні класи-антагоністи. Майбутня комуністична формація – це безкласове суспільство. Для того, щоб його встановити, пролетаріат, історична місія якого полягає в тому, щоб, звільнивши себе від буржуазної експлуатації, одночасно звільнити все людство (суспільство), повинен завоювати політичну владу й встановити свою революційну диктатуру.

У творчості Маркса наукові і політико-практичні інтереси переплелися найтіснішим чином. Він бажав не просто пояснити суспільство, а змінити його. Тому наука в його очах була насамперед не метою, а засобом революційного перетворення суспільства.

Герберт Спенсер (1820-1903)

Г. Спенсер працював над створенням філософії, яка б об’єднала всі відомі тоді теоретичні науки. Ним було підготовлено 10 томів, які містили п’ять його основних праць: „Основні начала”, „Основи біології”, „Основи психології”, „Основи соціології”, „Основи етики”. Його праця „Основи соціології” була, по суті, першим досвідом побудови цілісної соціологічної системи на багатому етнографічному матеріалі. Соціологія у Спенсера стає всеохоплюючою наукою, яка містить і антропологію, і етнографію, і загальну теорію історичного розвитку. Також йому належать праці „Вивчення соціології”, „Принципи соціології”, „Соціологія як предмет вивчення” тощо.

Що стосується вчення Г. Спенсера про людське суспільство, то передусім необхідно виділити два основні положення: розуміння суспільства як організму та ідею закономірної еволюції. На думку Спенсера, подібно живому організму, суспільство має своєрідну шкіру - армію, поліцію, розвідку; судинну систему - шляхи сполучення; поживні соки - обмін товарів; нервову систему – капіталісти. Також він вважав, що закони еволюції діють абсолютно однаково і в природі, і в суспільстві. При цьому Г. Спенсер постійно заявляв, що Ч. Дарвін „запозичив” у нього ідею еволюції; що він на 7 років раніше сформулював теорію природного відбору та боротьби за існування.

Суспільство, по Г. Спенсеру, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку нарощує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси). Зростання маси призводить до ускладнення структури. Щодо суспільства це знаходить свій вияв у зростанні кількості соціальних груп і спільнот, які, своєю чергою, творять соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя. Їх він налічує п’ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійно-промислові. Ускладнення структури супроводжується розподілом функцій, які виконуються окремими частинами. Щодо суспільства це означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства з його розгалуженою соціальною структурою.

Розподіл функцій веде до поступового посилення взаємозалежності й взаємодії частин. Щодо суспільства це означає чітке розмежування функцій різних соціальних інститутів, розподіл сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соціальний інститут підміняє інші, - починається регрес.

Г. Спенсер особливо застерігає проти непомірного розширення повноважень і функцій держави. Він наголошує, що суспільство має бути вільним від втручання урядів і реформаторів. На його думку соціальна еволюція являє собою закономірний процес, який не можна переривати. Це випливає з його доктрини про природний відбір, про те, що виживуть лише ті, чий інтелект переважає інтелект інших, і дає їм можливість бути більш пристосованими. Виходячи з цього, Спенсер оголосив класову боротьбу і соціальну революцію відхиленням від норми, своєрідною хворобою суспільства. Різко виступаючи проти ідей соціалізму, він називав його системою майбутнього рабства, яке буде недовговічним. Після соціалізму, як вважав Спенсер, суспільство знову повернеться до свого нормального стану, під яким він розумів капіталізм.

Наразі Спенсер повністю не ототожнював соціальний і біологічний організми. Основна відмінність між ними, на його думку, в тому, що люди не втрачають своєї індивідуальності, а клітини, рослини і тварини такою індивідуальністю не володіють. У біологічному організмі частини підпорядковані цілому, а у суспільстві ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів.

Значення і роль Г. Спенсера в історії соціології полягають у тому, що він обґрунтував необхідність соціології для дослідження соціальних систем і соціальної структури; поклав початок вивченню соціальних інститутів як форм самоорганізації спільнот і знарядь соціального контролю, механізмів їхньої взаємодії; здійснив аналіз багатьох понять. Його ідеї вплинули на формування теорії структурного функціоналізму, яка нині є однією з найвпливовіших у сфері соціологічної думки.

Еміль Дюркгейм (1858-1917)

Перші три великі праці Дюркгейма були опубліковані в 1890-х рр. Це була його докторська дисертація „Про розподіл суспільної праці”, а також монографії „Правила соціологічного методу” і „Самогубство”. У 1902 р. Дюркгейм був запрошений у Сорбонну на посаду професора кафедри науки про виховання, а у 1913 р. ця кафедра була перейменована в кафедру науки про виховання і соціології.

У науковій концепції Дюркгейма соціологія посідає центральне місце серед інших суспільних наук. Вона озброює всі інші суспільні науки методом і теорією, останні ж стають ніби розділами соціології, досліджуючи різні сторони суспільного життя (економічну, юридичну, моральну та ін.). Навіть філософія, за Дюркгеймом, повинна бути соціологічно обґрунтованою. Лише в цьому випадку вона виконає свої соціальні функції.

На думку Дюркгейма, соціологія повинна вивчати соціальну реальність, елементами якої є соціальні факти. Ці факти функціонують у людському суспільстві. Людина, за Дюркгеймом, після свого народження знаходить уже сформовані закони і звичаї, правила поведінки, релігійні вірування й обряди, мову, грошову систему і т.п., які існують незалежно від неї. Названі та інші соціальні факти впливають на людину, і вона повинна з ними рахуватися. Сукупність соціальних фактів утворює суспільство і становить предмет соціології.

У контексті соціальних фактів, Е. Дюркгейм цікавився тим, як виникли спільні цінності та норми, які зв’язують суспільство. Важливого значення він надавав релігії та моралі. З аналогій до функціонування організму Е. Дюркгейм виводить поняття норми і патології (девіації). Зовнішньою, фіксованою ознакою норми чи патології є поширеність певного соціального явища або його рідкісність. На основі цього він інтерпретує такі соціальні явища, як кризи, злочинність, самогубства тощо. У ціннісно-нормативній площині Е. Дюркгейм запровадив у науку поняття аномії, під якою розумів дезінтеграцію суспільства й особи, брак чіткої моральної регуляції поведінки індивідів.

Тісно пов’язана із попередніми частинами вчення Е. Дюркгейма його концепція самогубств. При дослідженні цього соціального феномена, Дюргейм виходив із положення, що самогубство залежить, як правило, не від індивідуальних властивостей людини, а від зовнішніх причин, які керують людьми. Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд закономірностей: процент самогубств вищий у містах, ніж у сільській місцевості; влітку, ніж взимку; чоловіки частіше знищують себе, ніж жінки; старі люди частіше, ніж молоді; солдати частіше, ніж цивільне населення; протестанти частіше, ніж католики; одинокі і розлучені частіше, ніж одружені тощо. Автор переконаний, що саме аномія суспільства є головним, могутнім генератором самогубств: число самогубств є обернено пропорційним до ступеня інтеграції тих соціальних груп і спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубства як патологічного соціального явища зумовлена кризовим станом суспільства в цілому. Отже, найціннішою рисою дюркгеймівського аналізу самогубства є розкриття його соціальної суті.

Наступним вагомим положенням концепції Е. Дюркгейма посідає ідея соціальної солідарності, яка лягає в основу зв’язків, що об’єднують людей у суспільство. З’єднати людей може розподіл праці, який неминуче викликає потребу спільних дій. Внаслідок розподілу (спеціалізації) праці, який дедалі збільшується, люди вимушені обмінюватися своєю діяльністю, виконувати різні функції; а це породжує свідому чи неусвідомлену взаємозалежність. У процесі еволюції суспільства відбувається перехід від суспільств з механічною до суспільств із органічною солідарністю. У суспільствах з незначним розпо­ділом праці діє колективна свідомість як примусова сила об’єднання людей. Із зростаючим розподілом праці сила колективної свідомості послаблюється, - збільшується сила органічного солідарного зв’язку: кожний стає особистістю і бачить особистість в іншому. Такий зв’язок будується на залеж­ності членів суспільства один від одного і забезпечує єдність соціального організму. Солідарність у суспільстві розглядається Дюркгеймом як вищий моральний принцип і вища універсальна цінність, без якої не може існувати суспільство.

Таким чином, за Дюркгеймом, нормальний стан суспільства, повинен базуватися на професіоналізації, спеціалізації функцій, економічному плануванні. Ненормальний стан суспільства він пов’язує зі зростанням суперечностей між працею і капіталом (конкуренція, класова боротьба, деградація робочої сили), і аналізує його прояви як хвороби капіталізму. Але він не уявляв собі суспільства, в якому будуть повністю ліквідовані приватна власність і нерівність людей. Вони, на його думку, існувати­муть вічно, хоча поступово зміниться співвідношення між ними.

Макс Вебер (1864-1920)

За свій внесок у різні науки Вебера одночасно вважають соціологом, філософом, істориком, політологом, релігієзнавцем, юристом, економістом тощо. Його основні праці: „Протестантська етика і дух капіталізму” (1904-1905), „Об’єктивність ученого-суспільствознавця та соціально-політичне пізнання” (1904), „Про категорії розуміючої соціології” (1913) та ін.

М. Вебер вважається засновником розуміючої соціології і теорії соціальної дії. В основі його соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природничих. Вебер наголошує, що не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, спрямовані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння пов’язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб’єктивну мотивацію індивіда чи групи й орієнтацію на іншого, яку Вебер називає очікуванням. У Вебера саме людина перебуває в центрі суспільного життя, яке можна зрозуміти лише через індивідуальну свідомість та індивідуальну дію. Тому, прагнучи зрозуміти суспільство, соціології слід насамперед вивчати людську поведінку.

М. Вебер досліджував взаємозв’язок економічної, політичної та духовної сфер суспільства. Він приходить до висновку, що існує зв’язок між релігійними переконаннями та установками, з одного боку, та економічною поведінкою і характером суспільного ладу - з іншого. На його думку, існує тотожність духу капіталізму й духу протестантської етики; підґрунтям, на якому виростає капіталізм, є саме цінності протестантського віровчення: сумлінна, копітка щоденна праця в ім’я слави Божої, скерована на отримання прибутку; аскетичне, позбавлене розкошів життя тощо.

Значне місце в соціологічних працях Вебера посідає його вчення про владу або державне панування. Влада і панування засновані на взаємному очікувані індивідів: того, хто наказує, - що його накази будуть виконуватися; того, хто підкоряється, - що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох головних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування. Перший тип Вебер називає легальним. У таких державах люди підкоряються не окремим керівникам, а законам, тобто йдеться про правові держави. До названого типу держав він відносить Англію, Францію, США та ін. Другий тип Вебер називає традиційним або патріархальним. Такий тип заснований на вірі не тільки в законність, а навіть у святенність існуючих порядків і самої влади. Це, в основному, держави, що існували у феодальну епоху. Третім типом державного управління є, за Вебером, харизматична держава (грец. „божественний дар”). Харизмою, на думку Вебера, володіють герої, великі полководці, геніальні художники, видатні політики, засновники світових релігій.

Вебер вважає можливим у межах капіталізму створити взірцево-раціональний тип влади, пов’язаний із утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління. Найважливішою, по Веберу, рисою державного керівника будь-якого рангу є професійна компетентність. Це так звана бюрократія, яка є найчистішим типом легального правління. Це буде здійснено, на його думку, у процесі еволюційних (а не революційних) змін у політичному житті.