3. Соціальні інститути та організації

Важливим елементом соціальної структури є соціальний інститут. Саме через той або інший соціальний інститут забезпечується організація і регулювання спільної діяльності людей, сталість соціальних відносин, від яких залежить буття соціальних груп і спільнот.

Т. Веблен на початку ХХ ст. розумів соціальний інститут як сукупність суспільних звичаїв і соціальних норм, у яких втілені спосіб думки і життя людей і які передаються з покоління в покоління. І сьогодні багато соціологів трактують соціальний інститут як складну конфігурацію звичаїв, традицій, вірувань, установок, правил-регуляторів і законів, які мають певну мету і виконують певні функції. Це „своєрідний спинний хребет суспільного життя, оскільки він забезпечує соціальний лад у суспільстві, його стабільність та інтеграцію”.

Соціальний інститут – це історично складена, стійка форма організації спільної діяльності людей у певній сфері життєдіяльності, яка регулюється нормами і спрямована на задоволення людських потреб.

Специфічними ознаками соціального інституту є сталість його форми, культурна легітимність, культурний статус та орієнтованість на розв’язання основних соціальних потреб.

Усі соціальні інститути поділяють на головні (основні, фундаментальні) та неголовні. Р. Міллс виділив 5 головних соціальних інститутів: економіка, політика або держава, сім’я, армія, релігія. Більшість сучасних дослідників в п’ятірці головних інститутів замість армії вбачають освіту, яка також включає науку і культуру. Отже, сучасна п’ятірка головних соціальних інститутів виглядає так: сім’я, релігія, економіка, політика і освіта.

Неголовні соціальні інститути криються всередині перших, як більш дрібні утворення, їх ще називають соціальними практиками. Неголовні сімейні інститути: кровна помста, батьківство і материнство, побратимство, успадкування соціального статусу батьків, калимний шлюб, посаг. Неголовні релігійні інститути: целібат, сповідь, хрещення, чернецтво, священство. Неголовні економічні інститути: конвертація валют, захист приватної власності, професійний підбір, оцінка праці, маркетинг, ринок. Неголовні політичні інститути: парламента­ризм, армія, суди, адвокатура, поліція, прокуратура демократія, президентство, місцеве самоврядування, паспортний контроль. Неголовні освітні інститути: вузи, школи, наукові інститути.

Також соціальні інститути можна класифікувати за іншими критеріями, наприклад, за часом виникнення і тривалістю існування, жорсткістю застосовуваних санкцій за порушення правил, умовами існування, наявністю або відсутністю бюрократичної системи управління, формальних правил і процедур, функціями тощо.

Функція соціального інституту – це роль, яку він виконує та користь, яку він приносить суспільству. Наприклад, репродукція, виробництво, розподіл, контроль за поведінкою, регулювання влади, комунікація, захист і т.д. Суспільство влаштоване таким чином, що ряд інститутів виконує декілька функцій одночасно, і в той же час одну функцію можуть виконувати зразу декілька інститутів. Функції соціальних інститутів з часом можуть змінюватися.

Якщо інститут, крім користі, приносить суспільству шкоду, то таку дію називають дисфункцією. Наростання дисфункцій у діяльності соціальних інститутів може призвести до соціальної дезорганізації суспільства.

Цікавий приклад щодо питання функцій і дисфункцій соціальних інститутів наводить російський дослідник Е. Соколов. На одному з островів Тихого океану існував звичай „полювання за головами”. Юнак, в день ініціації, мав принести голову іноплемінника. Цей звичай був заборонений англійською адміністрацією. Через деякий час у суспільстві аборигенів розпочалися процеси дезорганізації. Вони покидали свої села, рисові поля, хворі не отримували допомоги, старійшини втратили авторитет. Запрошені на острів етнографи встановили, що порядок і влада на острові були тісно пов’язані з культурою вирощування рису. Острів був багатий на рибу, дичину і плоди, тому рис не був життєвою необхідністю. Вирощування рису було потрібно для приготування ритуальної їжі під час ініціацій, як резервний запас на випадок неврожаю, стабілізувало відношення між сім’ями і кланами в процесі трудової діяльності. Отже, ініціації та „полювання за головами”, були тими пусковими механізмами, які приводили у рух всю систему господарсько-культурних зв’язків.

З цього прикладу видно, що під систему існуючих у суспільстві потреб завжди створюється відповідна система їх задоволення, тобто соціальний інститут. І створюється вона не так, як хочеться політикам, моралістам та іншим діячам, а так, як це найбільш зручно для людей, носіїв потреб, у даних умовах. І якщо ми бажаємо знищити якийсь шкідливий звичай, ми повинні запитати у себе: чим він „корисний” в даному суспільстві, яку функцію він виконує? Встановивши це, можна шукати йому заміну – те, що називається „функціональним еквівалентом”. Інший висновок з наведеного прикладу полягає в тому, що функціональні елементи культури – дії, ідеї, речі, - можуть мати символічний характер. Символи потрібні тому, що багато важливих для суспільства цілей і норм не мають великої сили для індивідуальної свідомості. Індивід звичайно діє виходячи з власної вигоди і розрахунку. Але суспільству важливо, щоб і в повсякденній поведінці, і в критичні моменти діяли б соціальні мотиви, підтримувалися „стратегічні” цілі та інтереси. Імена національних героїв згадуються не часто. Але коли ворог „біля воріт”, вони стають могутньою силою.

Функції бувають явні і скриті (латентні). Явні функції свідчать про те, чого хотіли добитися люди в рамках того чи іншого інституту, а латентні – про те, що з цього вийшло. Цю концепцію розробив Р. Мертон. Наслідки явних функцій (дисфункцій) носять навмисний характер і усвідомлюються людьми, а наслідки латентних функцій (дисфункцій) мають ненавмисний характер і не усвідомлюються людьми. Латентні функції, таким чином, виступають в якості побічної дії соціального інституту. В якості позитивного прикладу використання латентних функцій часто згадують діяльність Генрі Форда. Він ненавидів профспілки, великі міста, кредити і купівлю в кредит, але по мірі свого просування в суспільстві він більш ніж хто-небудь інший стимулював їхній розвиток, розуміючи, що латентні, побічні функції цих інститутів працюють на нього, на його бізнес. Звідси можна зробити висновок, що функції і дисфункції соціальних інститутів є відносними. Функція (дисфункція) для одних членів суспільства може бути явною, а для інших – латентною.

Соціальні інститути здійснюють свою діяльність через соціальні організації. Соціальна організація – це цільове об’єднання людей, що має розподіл праці (функцій), певні правила і процедури та систему соціального контролю.

Більшість соціальних організацій вирізняє формальний характер та ієрархічна структура. У кожної соціальній організації є назва, статут, цілі, сфера діяльності, порядок роботи, штат співробітників (персонал), приміщення та устаткування, управлінська ієрархія (механізм, який упорядковує взаємодію людей в залежності від вертикального розташування людей за рангами), посадові інструкції, чітко налагоджений контроль, планування, облік і багато іншого.

У такому контексті ми розглядаємо соціальну організацію, як явище. Але зазначимо, що її розуміють і як процес. Тоді соціальна організація – це сукупність дій, що ведуть до формування та вдосконалення взаємозв’язків між частинами цілого. Ще природничі науки довели, що ціле більше, ніж сума його складових, а інтеграція додає таких нових якостей, яких немає в розкладених порізно елементах. У науці їх називають системними якостями, а саме це явище – синергією.

Конкретні приклади соціальних організацій, це, в освіті – міністерство, департаменти, управління, університети, інститути, академії, технікуми, училища, школи, ліцеї, гімназії тощо; в політиці – партії, парламент, уряд, громадські організації, органи державної влади та місцевого самоврядування тощо; в економіці – заводи, фабрики, фірми, банки, біржі, ринки, магазини і т.д.; в релігії – конфесії, храми, монастирі, навчальні заклади, підприємства тощо.

Усі сучасні організації за своєю природою є бюрократичними, тобто ієрархічними. Сам термін „бюрократія” введений у науку ще в 1745 р. і вживався спочатку по відношенню до міністерств і урядів, а потім його стали переносити і на інші великі організації. Французький письменник Оноре де Бальзак говорив про бюрократію як про гігантську владу над пігмеями, а сьогодні бюрократія часто асоціюється з тяганиною і паперотворчістю, які висміяні у багатьох сатиричних творах.

Бюрократія – це ієрархічна організація, урегульована правовими приписами, персонал якої одержує постійну грошову винагороду за роботу.

Найдосконаліший і найглибший аналіз бюрократії міститься в соціологічних працях М. Вебера. Він вважав, що бюрократичні організації існували ще в стародавніх державах – у Китаї, Стародавньому Римі і Стародавній Греції. Але тільки в сучасному для Вебера суспільстві бюрократія захопила всі сфери життя. Особливо це стосується тих держав, де править олігархія (грец. „правління меншості”). Вчення Вебера про бюрократію як спосіб соціальної організації та управління на різних рівнях функціонуючого суспільства, досить актуальне і сьогодні, коли ще людство не виробило ефективних методів самоуправління, самоорганізації, про що так багато написано в західній соціологічній та футурологічній літературі.

За критеріями влади, багатства і престижу в організації насамперед виділяються дві головні групи, які потенційно або реально визначають її центральний конфлікт. Одну з них можна назвати „розпорядниками”, другу – „виконавцями”. „Розпорядники” є домінуючою групою. Вони мають більше задоволення від праці, а головне – ідентифікують себе з перспективами організації. „Виконавці” мають протилежні характеристики, тому більшою чи меншою мірою невдоволені своїм становищем та перспективами, їхня діяльність має опозиційний характер. Отже, конфлікт розгортається через зіткнення керівної ініціативи „розпорядників” та опору „виконавців”. Сам протест визначається мірою відчуження „виконавців” від цілей організації, тим, наскільки пов’язані життєві плани „виконавців” з цілями організації та яка мотивація цього зв’язку (гроші, кар’єра).