2. Соціальна стратифікація

Спільне життя людей має очевидні вигоди і переваги, але за володіння ними доводиться розплачуватися. Чи не найсуттєвішою даниною, яку людство сплачує за вигоди спільного життя, є постійно відтворювана нерівність, яка, очевидно, є ровесницею цивілізації. Людство не пам’ятає стану рівності. У відповідності до пануючої у суспільстві системи цінностей, суспільна свідомість порівнює окремі соціальні групи, належних до них людей за статусами та вибудовує їх ієрархію. Одні мають більше доступу до соціальних благ і ресурсів, і є привілейованими - багатими, владними, престижними, освіченими, а інші – мають обмежений доступ до соціальних благ, і, відповідно, є непривілейованими – бідними, безвладними, непрестижними і неосвіченими. Таку систему соціальної нерівності в соціології називають стратифікацією.

Наразі слід розрізняти поняття „нерівність” і „несправедливість”. Нерівність – це соціально обумовлений стан, а несправедливість – це прояв егоїстичних інтересів. Несправедливість має дестабілізуючий характер, шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіда.

Соціальна стратифікація – це ієрархія соціальних спільнот за критерієм соціальної нерівності, яка вимірюється рівнем багатства, влади і престижу. Етимологічно слово „стратифікація” походить від двох слів: лат. stratum – пласт, прошарок землі, та італ. facere – робити. Іноді під стратифікацією розуміють соціальну нерівність або розшарування.

Дослідження соціальної стратифікації – одна з найважливіших галузей соціології. Положення, яке займають люди всередині суспільства, їх доступ до матеріальних ресурсів впливають на всі аспекти їхнього життя, від народження до смерті – від освіти, роботи і здоров’я до цінностей, переконань і поведінки. Такі речі, як нестача або відсутність грошей, відсутність роботи, низький рівень освіти, погані житлові умови, слабке здоров’я, погане харчування та інші, безпосередньо впливають на „свободу вибору” індивіда.

Можна виділити наступні особливості стратифікації:

1) верхня страта значно менша; при цьому, у сучасних розвинутих суспільствах нижчий клас в кількісному відношенні поступається середньому.

2) відносини між прошарками є відносинами нерівності: верхні прошарки більш привілейовані;

3) соціальні групи не статичні, можливі переміщення.

Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани та класи (верстви). Перші три характерні для закритих (традиційних) суспільств, переходи між стратами були обмежені; а класи - для відкритих (індустріальних) суспільств.

Рабство – це форма закріпачення людей, яка межує з повним безправ’ям і крайнім ступенем нерівності. Іноді одна людина є власністю іншої і позбавлена прав і свобод. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури.

Каста – це соціальна група, членством в якій людина завдячує виключно своїм народженням. Касти характерні для Індії та пов’язані з індуїзмом (вчення про переселення душі).

Стан – це соціальна група, яка володіє закріпленими звичаєм або юридичним законом і правами й обов’язками, які передаються у спадок. Стани властиві європейському феодалізму. До першого (найвищого) стану належали аристократи і вельможі; до другого - духовенство; до третього – вільні селяни, чиновники не дворяни, купці й ремісники.

Класи займають центральне місце в сучасній ієрархії соціальних спільнот. Поняття класів є центральним у марксизмі, хоча сам К. Маркс не сформував його чіткого визначення та в різних працях позначав ним різні суспільні прошарки. Відповідно, марксизм не містить чіткого переліку ознак, за яким та чи інша соціальна група конституюється в певний клас. Визначальним у Марксовому розумінні класів була їх економічна обумовленість, тобто клас (позиція у суспільстві) повністю залежить від місця людини в економічній системі, насамперед від контролю над засобами виробництва.

Одним із перших критиків К. Маркса був М. Вебер, який вважав, що класовий поділ випливає не лише з контролю над засобами виробництва, а й з тих економічних відмінностей, які прямо не пов’язані із власністю. Такі джерела передбачають професійну майстерність, компетенцію, кваліфікацію. Ринкового значення тут набувають рівень освіти і якість навчальних сертифікатів, особистий творчий потенціал. Окрім цього, Вебер вважає класову ознаку недостатньою, щоб дослідити соціальну структуру суспільства, тому він вводить поняття статусу і партійної приналежності. Статус характеризує відмінність між соціальними групами за критерієм престижу. Він необов’язково збігається з класовим становищем, але приносить відповідну матеріальну чи моральну користь і прибуток. Отже, якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

За визначенням В. Леніна, яке домінувало в радянській науці: „Класи - це великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх ставленням (здебільшого закріпленим та оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють”. Головним критерієм класу було відношення до засобів виробництва. Для капіталістичного суспільства визначалися такі основні класи, як буржуазія і пролетаріат, а для радянського – робітники і селяни (+прошарок інтелігенції).

Клас – це велика група людей, які мають подібний соціальний статус у системі стратифікації та вирізняються певними культурними особливостями стилю життя і світосприймання.

Іншими словами, класи являють собою статусні групи – сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж, дотримуються певного стилю життя.

Класовими критеріями є багатство, влада, престиж, а також стиль життя і світосприймання.

Багатство насамперед вимірюється у грошах, а також у володінні майном та іншими ресурсами.

Влада – це здатність ефективно впливати на поведінку окремих індивідів і груп, контроль над благами і ресурсами, які дають можливість досягати визначеної мети навіть за умови опору інших. Іноді вимірюється через кількість людей, на яких поширюються Ваші рішення.

Престиж – співвідносна оцінка, яку дає суспільство (громадська думка) статусу особи або соціальної групи.

Соціальний престиж тісно пов’язаний у суспільній свідомості із престижем професії, яка, в свою чергу, залежить від доходу й кваліфікації. З 1947 р. Національний центр вивчення громадської думки США періодично проводить опитування з метою визначити суспільний престиж різних професій. Респондентів просять оцінити 90 професій (занять) по 5-пунктовій шкалі: найкраще, добре, середнє, нижче середнього, найгірше. У результаті виходить рейтинг (на 1991 р.): фізик (82 бали), професор (78), суддя, адвокат (76), лікар, дантист (74), банкір (72), льотчик (70), міністр (69), інженер (68), соціолог, політолог (66), математик (65), вчитель (63), бухгалтер (57), бібліотекар (55), комп’ютерник, брокер, репортер (51), менеджер в офісі (50), поліцейський (48), музикант, секретарка (46), пожежник (44), поштар (43), водопровідник, фермер (41), ювелір (37), стюардеса (36), механік (35), пекар (34), водій (32), касир (31), продавець (29), хатня працівниця (25), залізничник (24), таксист (22), офіціант (20), найманий працівник на фермі, горнична (18), сантехнік, двірник (17), чистильник взуття (9).

Порівняння даних за різні роки (1949, 1964, 1972, 1982) вказує стійкість шкали престижу. Незмінно високі оцінки отримали юрист, лікар, викладач, вчений, банкір, льотчик, інженер. Якщо верхню частину шкали займають представники творчої, інтелектуальної праці, то нижню – представники переважно фізичної малокваліфікованої праці. Зауважимо, що у США та багатьох країнах Заходу дохід позитивно пов’язаний з рівнем освіти індивіда та престижем його професії.

При визначенні класу враховується і спосіб (стиль) життя – зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя. Ці культурні ознаки є наслідками класу, а не його причиною. Спосіб життя відображає статус людини, а не навпаки. Це значить, що фінансова спроможність визначає спосіб життя, а не спосіб життя визначає майновий стан. Тому у деяких країнах існують спеціальні приватні школи, які не лише дають освіту, але й навчають способу життя еліти (у Великій Британії - Ітон). Хоча часто можна зустріти диспропорції, якими майорить, як наше сучасне повсякденне життя – „нові українці”, так і світова історія – „Сатирикон” Вергілія, „Міщанин у дворянстві” Мольєра тощо.

Існує також класове світосприймання, яке характеризується певними стереотипами, наприклад, багаті – сноби і марнотрати, бідні – ледачі і менш розумні. Зі стереотипів походять певні упередження культурної переваги одних груп над іншими, наприклад, „Діти середнього класу краще вчаться в школі”, „У середнього класу міцні сім’ї” тощо. Хоча деякі з них не позбавлені сенсу. Раніше нижчий клас асоціювався з фізичною працею, середній – з розумовою, а вищий – з розкошами. Зараз немає такого спрощення і категоричних оцінок.

Іноді люди при визначенні свого класового статусу наголошують на майновому, а іноді на професійному статусі. Хоча вони є основними при визначенні класу, але акцентування на чомусь одному є некоректним. Зауважимо, що для кожного суспільства характерна своя система цінностей, яка визначає у грошовому вимірі багатих і бідних, своя система престижності професій, своє розуміння влади. Наприклад, у світовому масштабі багатими вважаються люди зі статками вище 200 млн. доларів (американський журнал „Форбс”), а злидарями –ті, що мають доходи менше 6,5 тис. доларів у рік на людину (норма ООН). Проте ці критерії не можна застосовувати для внутрішньої стратифікації окремих суспільств. Отже, домінантою у співвідношенні різних критеріїв виступає система цінностей, яка панує в конкретному суспільстві.

Ми виражаємо себе і своєю діяльністю, і тим, чим ми володіємо, де живемо, де проводимо свої відпустки та іншими чинниками, а все це має бути пропущене через призму конкретного суспільства. Щоб оцінити свою класову належність спробуйте поглянути на себе через наступні чинники:

- багатство (доходи, заробітки, майно, спадок);

- робота (рід занять, рід занять батьків);

- житло (де і яке);

- освіта (Ваша, батьків, дітей);

- одяг;

- транспорт;

- відпочинок;

- вільний час (хобі);

- очікування від життя.

Існують дискусії стосовно кількості та змісту класів. Загальноприйнята, проте дуже широка та абстрактна класифікація, нараховує три класи: нижчий (бідні), середній (заможні) та вищий (багаті).

За офіційними даними, у 1990 р. 32 мільйони американців, або 14 %, жили нижче офіційного рівня бідності, який складав дохід 6024 долари в рік на людину, хоча до нижчого класу (до бідних) відносили себе лише 5 %. У 2006 р. ця цифра дорівнювала 36,5 млн. людей або 12,3% населення США, хоча межа бідності складала вже 10294 долари на людину у рік. Середній клас у США складає близько 70 % населення, з якого майже 20 % - робітники. Це доля середнього класу в усіх розвинутих країнах. За даними Бюро з перепису населення США середня зарплата у 2006 р. складала 48200 доларів на рік. До вищого класу відносили себе 4 % американців.

Зупинимося на більш детальній характеристиці кожного з трьох класів.

Почнемо з нижчого класу. Поняття „бідні” іноді замінюється на „малозабезпечені”, „сім’ї з низьким доходом”. Реальний рівень бідності завжди вищий від офіційної статистики. В Україні до малозабезпечених відносять пенсіонерів, інвалідів, безробітних, багатодітні і неповні сім’ї, дітей-сиріт, людей з низькими доходами. У 1889 р. Чарльз Бут запровадив поняття прожиткового мінімуму (межу бідності), використовуючи дослідження бідняків Лондона. Європейська комісія зараз визначає бідних, як „існуючих менш ніж на 50% середнього доходу”.

Розрізняють абсолютну і відносну бідність (нестача, депривація). Межа бідності вказує на абсолютну бідність і вираховується по трьох критеріях: їжа, одяг і житло. При цьому враховуються лише мінімальні потреби, необхідні для фізичного виживання, та не враховуються інші потреби – транспорт, зв’язок, відпочинок тощо. Відносна бідність означає такий стан, коли людина не в змозі мати те, що споживацька індустрія рекламує як відображення „нормального” (загальноприйнятого) способу життя. Це неможливість купити певну їжу, одяг, житло, авто, побутову техніку, телефон, мати щорічний відпочинок, відсутність інфраструктури в місцевості проживання (дороги, школи, магазини, клуби, медпункти, дитячі садки і т.д.). Тих людей, які не можуть цього мати порівняно з іншими, можна назвати порівняно бідними. У світовому масштабі ця різниця дуже велика. Бідна людина у Британії і бідна людина в Африці – це зовсім різні речі, існують різні „стандарти бідності” у країнах першого і третього світу.

Існують дві теорії пояснення бідності:

1) Культурна: бідність походить від особистісних якостей людини: лінощі, низька сила волі, слабоумство, девіація. Існує теорія про „цикл депривації”: бідні батьки виховують бідних дітей. Вона є детерміністською, ігноруючи те, що люди можуть змінюватися.

2) Структурна: бідність походить від неправильного (несправедливого) розподілу ресурсів, від нерівності. Для подолання треба робити зміни в структурі суспільства, зокрема у системі контролю за розподілом. Наразі створення багатства і розподіл ресурсів все більше переходить у руки міжнародних корпорацій.

При цьому слід враховувати, що існують різноманітні чинники, які не контролюються людиною - економічні кризи, безробіття, хвороби, старість, але також сприяють бідності.

Іноді структурні чинники, ті, які людина не може змінити і в яких вона не винна, призводять до культурних чинників, наприклад, відчаю, пияцтва, коли людина маргіналізується.

Політика, спрямована на подолання бідності, залежить від:

1) використовуваного визначення бідності;

2) пануючих в уряді політичних поглядів.

Державна соціальна політика створювалась на основі соціал-демократичної концепції, яка визначає, що держава несе відповідальність за добробут своїх громадян. Відповідно ліві (соціалістичні) партії притримуються у своїй ідеології такої концепції, для чого велика частина податків спрямовується на соціальні виплати. Вони виступають за розширення державного сектору в економіці та дотримання такої соціальної політики, яка б захищала суспільство від великих контрастів щодо майнової нерівності. Прикладами такої політики є як колишні і нинішні комуністичні країни, так і певною мірою, деякі країни Заходу, зокрема Швеція. Проте між ними є суттєва різниця, суть якої полягає у різних підходах до рівня зарплат. У колишньому Радянському Союзі діяла система, коли держава, як роботодавець-монополіст, не доплачувала людям зароблене. Натомість вона компенсувала це через великий соціальний пакет: надання безкоштовного житла, освіти, медичної допомоги, оздоровлення, низькою платою за житло та енергоносії, низькими цінами на продукти та предмети першої необхідності. У західних країнах соціальний пакет був лише доповненням до високих зарплат, а соціальна допомога в основному стосувалася непрацездатних громадян.

Праві ж партії вважають, що держава не повинна займатися соціальною політикою та турбуватися про бідних. Вона має менше втручатися у життя людей і не чинити перешкод у їх бізнесі, а люди в умовах вільного ринку мають самі себе забезпечити. Основний наголос робиться на розвитку приватного бізнесу та економічному зростанні, яке призведе до збільшення зарплат та створенні середнього класу, який забезпечить суспільство від соціальних вибухів. Класичним прикладом правої політики є США.

За добу незалежності Україна на собі відчула усі мінуси як радянської, так і ринкової соціальної політики. На початку 1990-х рр., з переходом до ринкової економіки, держава залишила всі вищеописані „радянські соціальні надбання” на рівні декларацій, залишивши громадянам низькі зарплати, та реально почала втілювати праву політику, самоусунувшись від означених проблем. Домінуючою стала теза: „Ринок вирішить все”. Але згодом стало зрозуміло, що права політика є дієвою лише в умовах економічного зростання, коли відбувається зростання зарплат. Тому держава знову заговорила про соціальну політику, але вона стала нагадувати „латання дірок потопаючого корабля”. Соціальна допомога спрямовувалась вибірково, в залежності від лобіювання її певними соціальними групами. У результаті вона стала сприйматися як своєрідна милостиня від держави, від чого у виграші лише долучені до влади люди, які адмініструють розподіл суспільних благ. Взагалі соціальна політика в Україні вкрай суперечлива, незалежно від зміни партій при владі, оскільки їхня ідеологія і практика носить амбівалентний характер. Ситуація в цьому питанні ускладнюється ще й тим, що через декілька десятків років кількість непрацездатних громадян України перевищить кількість працездатних.

Вищий клас є найбільш привілейованим класом. У ньому перехрещуються. багатство, влада і престиж. При цьому влада використовується ним для маніпулювання, для того, щоб перетворювати власний статус (іноді набутий) у приписний для нащадків, чи, принаймні, для полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. Зрозуміло, що чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей.

У цілому ж вищий клас більшості європейських країн поєднує в собі дві різні групи: вихідців з аристократії, що своїм корінням сягають аж середньовіччя, і новоприбулих, або парвеню. Перша група залишається відносно стабільною (індекс відтворення, в основному через взаємні шлюби, становить близько 90%, обсяг декласифікації не перевищує 10%). Отже, у вищий клас має тенденцію до спадкоємності. Інша соціалізація вищого класу формує власну систему цінностей, соціальних норм, етикет, правила поведінки і стиль життя. Представник панівного класу прагне побудувати свої стосунки в такий спосіб, щоб його зверхність, вищість була визначена заздалегідь. Одним із шляхів до цього, на що вперше вказав Т. Веблен, є розкішне і показне споживання – демонстративне марнотратство. Воно є основою стилю життя вищого класу.

Середній клас з’явився на історичному горизонті у 60-70-х рр. ХХ ст. і викликав помітне пожвавлення серед соціологів. Він об’єднує в собі досить різні і відмінні прошарки, але загалом вони представлені двома основними категоріями: це власники матеріального капіталу (дрібна буржуазія) і власники інтелектуального капіталу (менеджери, службовці, інтелігенція, вчені, інженери). Також до середнього класу можна віднести робітників з високою кваліфікацією, фермерів. До середнього класу здебільшого належать люди зі здобутим статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому його представниками високо цінується освіта і цілеспрямованість, які визначають професію і кар’єру. Параметром оцінки приналежності до середнього класу є соціальний оптимізм (впевненість у належних матеріальних умовах для себе та забезпечення „стартового капіталу” для своїх дітей).

Середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства. Найсуттєвіші соціальні потрясіння виникають у двополюсному суспільстві (багаті – бідні). Деякі дослідники вважають, що середній клас утворений з частини колишнього пролетаріату, який внаслідок технічних переворотів ХХ ст. втратив свою революційність. Він вже не виключений, а включений в капіталістичну систему, ставши її основним користувачем (як споживач) і захисником (як член громадянського суспільства).

Приклад середнього класу вказує на те, що у сучасних суспільствах спостерігається деяка декласифікація і навіть дестратифікація. Вона позначається на тенденціях вирівнювання заробітної плати, прибутків і загальних стандартів споживання, фрагментизація, а не стратифікації внутрішньої структури, конвергенції способу життя та ціннісних орієнтацій, норм, статусу, ролей, рівня освіти і культурного споживання.

Існує три взаємопов’язаних підходи, які пояснюють причини соціальної нерівності: функціоналістський, конфліктологічний та еволюційний.

Функціоналісти пояснюють нерівність, виходячи з диференціації соціальних функцій, які закріплюються за різними його групами в процесі суспільного поділу праці. В результаті життєдіяльності суспільства в ньому утворюються великі групи людей, які концентрують у своїх руках більшу чи меншу частину суспільних ресурсів чи набувають можливості ними розпоряджатись. Відповідно, в очах решти суспільства вони є більше чи менше престижними. Статуси, якими володіють люди, що до них належать, є по-різному бажаними для інших. В такий спосіб суспільство спрямовує прагнення, амбіції людей на досягнення статусів, які дають максимальну користь для нього і максимально комфортне становище для особистості. Кількість складних і особливо важливих для суспільства ролей є меншою, ніж кількість ролей простіших. Отже, чим простіша роль, тим більша кількість людей може її виконувати. В результаті їм припадає менше благ в результаті розподілу. Структурний функціоналізм Т. Парсонса пояснює нерівність за наступною схемою: праця + талант + наполегливість = високі доходи + авторитет = справедлива та неминуча система, на якій тримається порядок.

Відповідно до конфліктологічного підходу (К. Маркс) соціальна стратифікація не є необхідною і неминучою, а виникає з боротьби груп, з конфлікту між ними. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія суспільства – це історія боротьби класів.

У 1970-80-х рр. набула розповсюдження тенденція синтезу функціоналістського та конфліктологічного підходів. Американські вчені Герхард і Джин Лєнскі сформували еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони створили модель соціально-культурної еволюції суспільства і показали, що стратифікація не завжди була необхідною і корисною. З одного боку, стратифікація може служити функціональним потребам, винагороджуючи таланти, а з іншого боку, вже існуюча форма стратифікації має тенденцію до консервації довше, ніж того потребує функціональна необхідність (так твердять конфліктологи).