Н.В.Слухай етноконцепти та міфологія східних слов'ян в аспекті лінгвокультурології

УДК 811.161.(=11/=18)(075.8)

ББК 80-5я73

С49

Рецензенти:

д-р філол. наук, проф. Л.П.Іванова

д-р філол. наук, проф. В.М.Манакін

д-р філол. наук, доц. Ю.Л.Мосенкіс

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту філології

(протокол № 1 від 20 вересня 2004 року)

Слухай Н.В.

С49	Етноконцепти та міфологія східних слов'ян в аспекті лінгвокультурології. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2005. – 167 с.

ISBN 966-594-588-2

Дане видання є навчальним посібником з курсу, який входить до навчального плану підготовки студентів-маґістрів спеціальності "Мова та література (російська мова та література, іноземна мова)". Основний зміст курсу складають п'ять розділів даного посібника, присвячених висвітленню проблем сакральної історії – міфу – східних слов'ян з боку його онтологічних вимірів (хронотопу і нумеративів), фоново-міфологічних уявлень, лінгвоміфопоетичних підсистем, міфопоетичних архетипів, а також форм об'єктивації і ролі міфу в сучасних текстах різних жанрів і стилів. У вступі до курсу (готується до друку) буде подано інформацію про основні альтернативні підходи до вивчення проблем формування етнічної концептосфери в процесі етногенезу: антропологічний, історичний, біогеодетерміністський, соціопсихічний, мовно-культурологічний.

Для філологів, психологів, культурологів, спеціалістів у галузі проблем культурної антропології, а також широкого кола читачів.

УДК 811.161.(=11/=18)(075.8)

ББК 80-5я73

ISBN 966-594-588-2 © Н.В. Слухай, 2005

© Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

Впц "Київський університет", 2005

2. Міфопоетичний підхід (вступні зауваження)

Нині спостерігається відродження інтересу дослідників до міфу, визначення якого варіюються в діапазоні від ірраціонально-телеологічних, що фіксують зовнішній зв'язок людини і міфу (наприклад, міф є відношенням між двома довічними одиницями, пов'язаним з епохою лише поверхнево [1, 352]), до раціоцентричних, де міф розглядається як проекція на межі можливостей людського розуму (міф є фіксацією бінарної опозиції і спробою її подолання шляхом введення медіаторів, функцією яких є послаблення напруги опозиції шляхом заміни її на більш слабку [2, 78]) або людського духу (міф є світовідчуттям, способом вираження людського духу [3, 21]). Між цими полюсами знаходиться визначення, відповідно до якого людина і навколишній світ є рівноправними у процесі міфотворчості: міф є діалогом людини з космосом, надтекстом [4, 7]. Воно корелює з постулатами Мірча Еліаде: міф є сакральною історією соціуму, бо визначає трансцендентний світ абсолютних реальностей, тому складає парадигму всім значним актам людської поведінки [5, 15, 28, 142]. Звісно, усі дані визначення орієнтуються на сакральний міф з релігійним змістом, а не на світський, який традиційно визначається як вимисел, фантазія, ілюзія.

Носієм міфу є не індивідуум, а "симфонічна особистість" (Л.Карсавін), сутність якої Н.Лосський, прибічник метафізики ієрархічного персоналізму, визначав як "каждое общественное целое, нация, государство и т. п., … личность высшего порядка: в основе его есть душа, организующая общественное целое так, что люди, входящие в него, служат целому, как органы его" [6, 3].

"Симфонічна особистість" кожного зі східнослов'янських етносів сьогодні є носієм етнічного міфу з вираженими рисами креолізації, яка є результатом синкретизму язичницького і християнського міфів, що підтверджується думкою Еріха Фромма: "большинство хотя и верит в монотеизм, но в действительности объектом их поклонения оказываются системы, близкие к тотемизму, или даже идолопоклонство, а не существующие формы христианства" [7, 52]. Креолізація, глибоко досліджена, зокрема, Хв. Вовком [8, 166–189], є найпомітнішим виявом синкретичності етнічного міфу, і її результати у сфері міфопоетичної творчості східних слов'ян є дуже помітними.

Іншим виявом синкретичності, також історично зумовленої, є спільні риси міфів, які належать етносам східнослов'янської гілки. Риси міфопоетичної картини світу українців, росіян, білорусів значною мірою належать східнослов'янській, загальнослов'янській і навіть праслов'янській міфології, про що багато разів писали відомі етнографи, філологи, історики. Зокрема, на думку В.Гнатюка, українська мітологія... є "лише спільним добром усіх слов'ян, хоч поодинокі епізоди та подробиці є оригінальні ... слов'янська мітологія не зовсім оригінальна в цілості і має багато спільного з мітологією інших індоєвропейських народів" [9, 386], а М.Костомаров писав, що "религиозные основания у всех славян были одни, что видно из сходства нынешних народных обрядов, праздненств, поверий и гаданий…" [10, 252]. Риси спільності мови і культури східнослов'янських народів відзначені також у тих роботах, які присвячені пошуку безумовних розбіжностей між ними: етнічний міф завжди має і свої власні координати, які не збігаються повністю з координатами інших етноміфологічних систем, навіть і близьких [11, 192; 12, 290]. Але навіть автори, які зосереджують увагу на розбіжностях культурних надбань слов'ян [13, 386], шар вірувань розглядають насамперед як спільнослов'янський, у всякому разі спільний східнослов'янський. Водночас О.Афанасьєв вважав, що і у слов'ян існує лише поетична обробка (причому слабша, ніж у германців) праміфу [14, 730], а Хв.Вовк, стверджуючи, що в українських віруваннях відбились пережитки ще індоєвропейських, додавав, що "дуже значна кількість пізніших вірувань... встигли проникнути на Україну почасти через посередництво різних космографій, азбуковників, бестіаріїв та иншої середньовічної літератури, а також почасти способом ізустних запозичень" [8, 171]. Тож, "етнографічні особливості білорусів та великоросів у своїх найдавніших формах коли не ідентичні, то дуже близькі до особливостей українських" [8, 218]. А також "…неопровержимые факты говорят о глубочайшем историческом единстве и культурной общности русских, белорусов и украинцев…. При всем разнообразии этих верований общие черты их поразительно одинаковы у всех трех восточнославянских народов. Различия – второстепенны" [15, 147]. У зв'язку із цим можемо вважати другим виявленням синкретичності етнічних міфів східних слов'ян риси їхньої генетичної подібності, які сягають германського праміфу, а також індоєвропейської міфологічної свідомості. Рівень метанаукового освоєння етнічного міфу сьогодні такий, що ми не можемо уявити його як ціле і у своїх власних межах – ні в історичній динаміці, ані на принаймні одному зрізі, не синкретизуючи міфи різних слов'янських, а особливо східнослов'янських, етносів. Саме ця обставина примушує говорити про слов'янську, в усякому разі, східнослов'янську, міфологію.

Мовна картина світу існує у двох різновидах: профанній і міфопоетичній. Думка про це висловлювалася неодноразово: зокрема, М.Толстой виділяє іпос­тась літературної і сакральної мови, або мови фольклору [16, 401]. Профанна, секуляризована і міфопоетична картини світу співіснують. Міфопоетична картина світу має багато спільних рис у різних народів, і питання, чи пов'язаний цей факт з єдиним джерелом походження людей, чи він є похідним від сфери колективного позасвідомого людини, залишається відкритим. Етапи еволюції мовної картини світу гіпотетично представляють так: анімізм; тотемізм і мегалітична, місячна і сонячна культури; космічний дуалізм; політеїзм; монотеїзм, моральна філософія [17, 15].

Буття мовної картини світу у двох іпостасях – профанній, фоновій, і сакральній, міфопоетичній, – передбачає системність і структурованість кожної з них, але якщо підсистема профанної, буденної, мови досліджена всебічно і глибоко, то підсистема міфопоетичної мови – явно недостатньо, хоча деякі дані про неї на сьогодні вже накопичені. Зокрема, відомо, що міфопоетична мова об'єктивує широкий спектр міфологічних світів універсуму, відкритим залишається лише питання про наукову коректність погляду на них як такі, що існують онтологічно (насправді) або епістемічно (в уяві). Дослідження потребують своєрідні хронотоп, суб'єкти і об'єкти, атрибути кожної із ситуацій антифактивності, медіатори між світами універсуму. Звичайно, деякі універсальні ознаки міфопоетичного хронотопу є вже дослідженими: протистояння хаосу і спіралеподібного культурного простору, на узбіччі якого існує "поганий простір" (прірва, ущелина, роздоріжжя, вир і подібні); лінійно-циклічність; персоніфікованість (якісність); нелогічність; переривчастість; взаємовизначення часу і простору (три дні шляху; літнє сонцестояння); центрованість хронотопу (центром виступає олтар, хрест, камінь, церква, світова вісь, світова гора і т. ін.). Так само відомими є деякі універсальні ознаки міфопоетичної мови [18, 161–164]. Серед них, по-перше, називають своєрідну логіку міфопоетичної мови – логіку бриколажу, тобто використання непрямого шляху для досягнення мети (міф не говорить: на героя чекає смерть, а завжди повідомляє про подію непрямо: свічка гасне, кінь жалібно ірже, ворон каркає, вода шумить і грає, дзеркало тріснуло, дорогу перетнула певна тварина тощо), що стає можливим завдяки принципу співпричетності, або "принципу партиципації", за Л.Леві-Брюлем, відповідно до якого всі об'єкти міфопоетичного Всесвіту пов'язані між собою; логіку конкретного, або здатність до означування певного смислу багатьма матеріальними образами (символами плодючості виступають баран, бджола, бугай, ведмідь, вино, вогонь, вода, заєць, жито і подібні) і, навпаки, здатність до передачі інформації різного змісту одним і тим самим матеріальним образом, або логіку абстрактного (троянда – символ краси, досконалості, радості, кохання, насолоди, слави, пишності, мудрості, молитви, медитації, таємниці тощо); далі – єдність синхронії і діахронії міфопоетичної картини світу, яка забезпечується постійним зв'язком актуальної картини світу і золотого часу першодій і першотворень, що розглядається як прецедент (наприклад, опозиція темрява/світло (ніч – день, зима – літо, старість – молодість) асоціюється з хаосом – створенням світу, тому лівий член опозиції в усіх контекстах буде тяжіти до негативного кінця аксіологічної лінійки, правий – до позитивного); уявлення про живу й одухотворену природу, кожна форма буття якої не протиставлена людині, а разом з нею бере участь у процесах інформаційного обміну у Всесвіті (звідси уявлення про анімо-аніматичність феноменів у складі анімальної, орнітальної, вегетативної моделей, повсюдна присутність уособлення, неможливість перевірити всі явища природи (наприклад, сновидіння) за допомогою органічних рецепторів; віра в так звані безреферентні істоти (як домовик чи мара); тотожність мікрокосму і макрокосму – людини і природи, антропоморфне моделювання космічних (вода – кров землі, трави і ліс – волосся землі, гори – кістяк, ріки – вени, гілки дерева – його руки і пальці, гора має підніжжя, тайфун – око, сонце посміхається, море сердиться) і побутових сфер (ніжка стола, ручка дверей, ніс корабля, вушко голки, горло пляшки, ребра стола, голівка цвяха, мозок комп'ютера та ін.); космологічність сущого (хронотопічно – річний, меншою мірою – десятилітній, столітній, тисячолітній ритуальні цикли сприймаються як форма боротьби з ентропією; каузально – невипадковість і циклічність перебігу актуальних подій; буттєво – відтворення космологічних схем кожною живою істотою); резонантність, яка заснована на законі аналогії і забезпечує універсальність символічного типу значень серед інших міфопоетичних (якщо Сварог – амбівалентний у ставленні до людей володар Світу і світла, то Перун бере на себе функції бога, що карає (блискавкою); відповідно, карбункул в руці боввана Перуна – символ блискавки, відповідно, цвіт папороті (жар-цвіт, Перунів цвіт) – втілення в певну мить божественних можливостей на землі; відповідно, червоний і жовтогарячий – кольори крові й краси, втілення божественних можливостей і т. ін.); керованість образів міфопоетичної мови певними категоріальними архетипами, серед яких провідну роль відіграють етнічні (для українців, наприклад, центральне місце посідає архетип матріархічності), нарешті, своєрідна порівняно з профанною системність організації міфопоетичної мови (наприклад, з боку об'єктивації міфопоетичний образ є нечіткою множиною: найменування ворон, галка, коршак, ворона, грак складають площину одного й того самого образу; так само будяки, кукіль, зіновать). Проте названі ознаки міфопоетичної мови становлять відкритий ряд і потребують уваги дослідників, зокрема лексикографів. Відомо чимало вдалих спроб охопити тлумаченнями енциклопедичного типу цілісний міф, і не лише міф етносу або кількох етносів, поєднаних століттями спільної історії, близьких територіально (порівняймо "Славянские древности" [19]), але й навіть міф народів світу. Таким є, наприклад, енциклопедичний словник "Мифы народов мира" [18] або Біблійні енциклопедичні словники [20]. Деякі словники, як-от словники символів [21; 17], присвячені описові не всього міфу, а лише його важливих фрагментів. Але й вони переважно є словниками енциклопедичного типу, тобто словниками-довідниками, у яких пояснюються не слова, а предмети, особи, явища, поняття міфологічного світу. Вони містять деякі (щоправда, несистематизовані) відомості про значення слова, проте головна їхня мета – описати зовнішній вигляд предмета чи явища, особливості поведінки, історію виникнення, участь в обрядах, включно з невербальними, тощо. Але ж словники енциклопедичного типу завжди доповнюються словниками лінгвістичного, головне завдання яких – характеристика мовного матеріалу слів та їхніх значень у процесі сходження до денотатів міфопоетичних світів. Саме таких словників стосовно етносів слов'янства відомо небагато [22; 23; 24], у той час як потреба в них відчутна: процес самовизначення кожного з етносів пов'язаний з неабияким інтересом до власної духовної історії, втаємниченої насамперед у міфі, який здатний дати відповіді на численні відкриті питання, пов'язані зі шляхом етносу.