Видавнича діяльність

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом.

Звичайно, на напрямі лаврського книговидання не могло не позначитись те, що архимандритом став представник православної знаті. Людина високоосвічена  , але самолюбна і владна, Петро Могила відразу ж почав називати лаврську друкарню "своєю" . З надрукованої до його обрання "Книги поученій авви Дорофея" він розпорядився виключити повчання Ніла Синаїта, який засуджував зловживання в середовищі ченців . Показовим для поглядів Могили є поданий ним до друку власний переклад настанов Агапіта імператорові Юстиніанові. У цій компіляції з античних авторів, яка досить високо цінувалася гуманістами різних країн Європи, підкреслюється, що монарх може бути безпечним, якщо править згідно з волею народу. Надрукував книжку згадуваний вже Стефан Беринда, брат Памва.

Як бачимо, вже в перші роки свого правління Лаврою Петро Могила мав значний вплив на видавничу діяльність і сам брав участь у літературній праці ⁵⁰. Однак у той час йому доводилося рахуватись з митрополитом Йовом Борецьким і заслуженими керівниками друкарні Памвом Бериндою і Тарасієм Земкою, який у ті роки висунувся на перше місце. До того ж Петро Могила мусив докласти багато зусиль, щоб зміцнити свої позиції архимандрита, і це обмежувало його можливості вникати у справи друкарні. За таких умов витворився своєрідний компроміс: діячі лаврського книговидання догоджають своєму новому зверхникові панегіриками ("Імнологія", передмови до літургічних книг), а він, зі свого боку, не зазіхає на керівну роль Тарасія Земки в безпосередньому управлінні друкарнею. У таких великих виданнях, як Служебник 1629 р. та Тріодь цвітна 1631 р., вміщуються, поряд з короткими передмовами-присвятами Петрові Могилі, передмови до читачів Тарасія Земки.

Завдяки зусиллям колективу, який ще до приходу Петра Могили сформувався в лаврській друкарні, вона стала досить великим як на ті часи видавничим підприємством. У ній вже помітні елементи мануфактурного розподілу праці. Про це свідчить згадуваний панегірик "Імнологія". У ньому вміщено вірші 12 працівників, які були — судячи з їх літературних творів — людьми освіченими. Загальне керівництво здійснювали Тарасій Земка ("всего типу правитель") та Памво Беринда — "типикароводець" (під цим терміном слід розуміти технічного керівника і наставника друкарів) ⁵¹. Допомагали їм "типоназиратель" Ісая та "типоблюститель" Артемій Половкович. Натан Зінькович був складальником, а Стефан Беринда "типографом", тобто майстром-складальником. Що саме так слід розуміти термін "типограф", видно з недавно виявленого друкованого пом’яника Стефана Беринди, в якому він названий "зицером" (складальником) ⁵². Одночасно у Лаврі працювали "столпоправитель" (коректор) Дмитро Захарієвич, батирщики (прасарі, прасмайстри) Павло Макарієвич та Федот Кипрієвич, "писмолеатель" (словолитник, ґісер) Леонтій Ієрусалимович, "ізобразителі" (художники) Парфеній Молковицький та Михайло Фойнацький. . За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.

Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.

Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Ефхологіон» (1646) та ін.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіхконфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала цього як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колеґію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова Борецький

Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.

Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Ефхологіон» (1646) та ін.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіхконфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала цього як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колеґію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова Борецький.

Тема № 4. Мистецтво західноєвропейської книги ХVІІІ ст.

1.Характеристика аристократичних видань. Стиль «рококо».

2.Характерні риси культури просвітництва. Діяльність французьких просвітителів.

3.Виникнення памфлетів, довідкових видань та альманахів.

4.Книгодрукування в Америці. «Американський друкар Бенджамін Франклін.

На початку 18 століття на книжковому ринку панували арістократичні видання, у моді панувала легковажна чуттєвість, пристрасть до різних гарних та розкішних речей. Дані видання оформлювались у стилі рококо, для кого було характерним граціозні та декоративні прикраси, складені з асиметричних орнаментальних форм. Видавці випускали мініатюрні книги у вигляді квітів, овалу та серця, і як правило зміст деяких творів був еротичного або сентиментального характеру.

Розкішність видання та шалені тиражі робили ці книги дуже дорогими. Характерною особливістю аристократичних видань був так званий евфуїзм, термін що виник від назви модного на той час романа ДЖ. Лілі «Євфуес или анатомия ума». Це штучна, манірна сповнена метафорами та різними літературними оборотами мова, що була досить розповсюджено у салонах.

В основі даного роману покладено розповідь про пригоди аристократа XVI в., придумує свій мовний стиль (наприклад: «…самий зелений бук швидше горить, чим самий сухий дуб, самий чистий шовк швидше всього гниє, саме солодке вино швидше всього перетворюється в самий кислий оцет»). Нова проза Лили негайно викликала потік наслідувань. Досить довго євфуестичний стиль , декоративний і мало-мало вигадливий, був модним серед представників аристократі Англії, Проте історія Э. не загубилася в століттях, і якщо за шість років після першого видання роман «Эвфуэс, або Анатомія розуму» був перевиданий ще п’ять разів, те й в XX столітті Джон Лили не міг би поскаржитися на неуважність видавців. Втім, що навіть не читали роман, але літературно більш-менш утворені люди можуть досить часто зустріти терміни «эвфуизм», «эвфуэстический стиль», що визначає навмисну вишуканість, манірність, манірність

Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспіль­ства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних «природних прав» людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просві­тителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в лю­дину, її розум і високе покликання. В цьому вони продов­жували гуманістичні традиції доби Відродження. До вдатних діячів відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Жан Мельє (1664— 1729 рр.), Вольтер (справжнє прізвище та ім'я Арус Марі-Франсуа, 1694—1778 рр.), Шарль Луї Монтеск'є (1689— 1755 рр.), Дені Дідро (1713—1784 рр.), Жан Жак Руссо (1712— 1778 рр.), Клод Андріан Гельвецій (1715—1771 рр.). значним представником англійського Просвітництва був філософ Джон Локк (1632—1704 рр.)..

Художні твори просветителів – повісті та драми Вольтера, Гете, романи Руссо, трагедії Шекспіра, комедії Бомарше, були демократичного спрямування. Оформлення даних видань не відзначалось певною пишністю, яка була характерною для арістократичних видань. У благородній простоті пропорцій знайшов своє відображення класицизм-стиль який відповідав канонам античного мистецтва.

Книги просвітителів були більш доступними та дешевими, ніж аристократичні.

Агітаційна література а основному складалась з мало об’ємних та малоформатних видань. Які розповсюджувались нелегальними засобами. Діячі просвітництва були вимушеними користуватись так званою езоповою мовою, щоб врятувати книги від цензури.

18 столття іноді називають століттям брошур та листівок.

В Англії були розповсюджені памфлети- гостросатиричні нариси, що були названі в честь парламентського лорда Памфлета .

Найвідомішим памфлетом був романа Джонатом Свіфта «Путешествие Лемюєля Гулівера» який сприймався як сатира на англійськиї аристократів.

18 ст Термін «энциклопедія» виник у Давньому світі. Еnkyklos paideia (энциклос пайдейя), що у перекладі з грецької означає — «коло знань». Цим терміном називались всі ті знання, якими повинна володіти вільна людина. Зміст їх складали так названі сім вільних мистецтв: на першому етапі вивчались грамматика, риторика, діалектика, а на другому — аріфметика, геометрія, музика та астрономія. Інші знання вважались практичними відомостями та у галузь высокої науки не входили.

В Середні віка були видання, що представляли собою енциклопедії за змістом. Але вони не називались терміном «енциклопедія». Цей термін, в тому розумінні, яким ми звикли користуватись в наш час з”явився лише у XVII столітті з метою позначення видань довідкового характеру. Поняття про універсальну енциклопедію, як про видання, що вміщювало відомості по всіх галузях знання, склалося у XVIII ст. У 1728 році у Англії була видана двух томна «Енциклопедія» Чемберса. Хоча наукової цінності вона собою не представляла, але стала першим виданням універсальної енциклопедії.Найвищим досягненням, однією з духовних вершин «епохи Просвітництва» — XVIII століття є знаменита «Енциклопедія, или тлумаачний словник наук, мистецтв та ремесел» стоврена Дені Дідро та Ж. Б. Д Аламбером , включала в себе більше 60 тисяч статей, сімнадцятитомна Енциклопедія була пі­готовлена та випущена у світ в 1751―1766 гг. У підготовці видання приймали участь відомі вчені, письменники, мандрівники Франції та інший країн. Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії» — науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі — полягала в тому, щоб не просто зв'язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні від­носини.

Відома історична роль Енциклопедії Д. Дідро в ідео­логічній підготовці Великої французскої революції 1789―1794 гг.

У 1772 році почала виходити Британська енциклопедія у Лондоні.

У 18 столітті зявляються альманахи- невеликі збірники карманного формату що містили різні відомості, статті, вірш. Існували альманахи що містили так звані галантні анекдоти та новели для читання у можних салонах, але і були збірники революційних статей. Поступово деяки альманахи почали періодично виходити та перетворились у видання які ми звикли називати журналами.

Важливу роль у розвитку американської книги зіграв Бенджамін Франклін- Беджамін Франклін ( англ. Benjamin Franklin ; 17 січня 1706 - 17 квітня 1790)- політичний діяч, дипломат, вчений, винахідник, журналіст,видавець, масон . один з засновників США. Перший американець, який став іноземним членом Російської академії наук.Поряд з політичною та просвітницькою діяльністю Б. Франклін займався наукою.

З 12-ти років Бенджамін почав працювати підмайстром у друкарні свого брата Джеймса, а друкарська справа стало його основною спеціальністю на багато років. Бен був направлений до Лондона для вдосконалювання в типографській справі. У Лондоні він також був відзначений як старанний й ініціативний працівник. Крім вивчення новинок друкарської справи, Франкліна приваблювала англійська журналістика. На відміну від манірної й прісної пуританської преси в Америці журналістика в Англії носила розважальний характер: сатира, гумор, містика, думки на життєві теми превалювали над релігійними й політичними міркуваннями. Ознайомлення із цією англійською традицією пізніше дуже допомогло Франкліну в його власному видавничому підприємстві.

Повернувшись у 1726році до Філадельфії, Франклін якийсь час продовжує працювати на хазяїна, а в 1728 відкриває власну друкарню

. ".Між іншим, під час подорожі до Америки він склав план свого життя з чотирьох пунктів, на першому місці в якому значилося бути ощадливим і працьовитим, а також виділялися 13 чеснот (у тому числі стриманість, мовчання, справедливість, спокій, поміркованість). Доклавши нелюдських зусиль, щоб досягти моральної досконалості, Франклін, як він сам згодом констатував, досягнув у цьому незначних успіхів. Проте поставлених завдань він не відміняв і все життя прагнув дотримуватися заданого самому собі курсу. я. Перебування в Англії збагатило Франкліна ще одним цінним досвідом — досвідом організації самодіяльних неформальних товариств. За зразком англійських клубів він запропонував своїм друзям, щоб кожний з них по черзі готував невелике дослідження на тему моралі, політики або філософії, щоб потім його винести на обговорення. У дискусійному клубі "Джунто", відкритому ним у Філадельфії, щотижня збиралися молоді люди і обговорювали актуальні політичні, соціальні, наукові питаннЗавдання цих зборів полягало не в тому, щоб «показати себе», а в тому, щоб сприяти «взаємному вдосконаленню». Завдяки цим зборам клубу, названого Франкліним Хунтою (Junto) він задумав видання "Пенсільванської газети» ( 1729 - 1748). Гарна поліграфія й захоплюючий зміст швидко зробили цю газету самою популярною і прибутковою на території всіх колоній, тим більше, що в ній містилися й досить їдкі випади проти політики британської влади. Так, реагуючи на те, що уряд став посилати ув´язнених у колонії. Франклін писав у The Pennsylvania Gazette, що тепер уже колонії у відповідь повинні послати гримучих змій до Британії.

Починаючи з 1732-1758 рр., Франклін протягом подальших 25 років як додаток до газети став видавати альманах «Бідний Річард» (Poor Richard). Рецепти, життєві поради у формі дотепних, часто римованих і тому легко запам´ятовуваних приказок, а також календар зробили альманах бестселером свого часу: десять тисяч примірників на рік, або приблизно один примірник на кожну сотню людей у колоніях. Завдяки цьому виданню Франклін став дуже заможним, а читання й проходження наставлянням «Бідного Річарда» перетворилося в невід´ємну частину життєвої практики більшості американців. У одному з останніх випусків альманаху був різкий випад: «Божевільного короля й божевільного бика не стримати трактатами й прив´яззю».

З успіху видавничої діяльності почалася блискуча кар´єра Франкліна як політика й суспільного діяча. Передплатниками його видань стали всі державні чиновники, починаючи з губернаторів і закінчуючи клерками місцевої Асамблеї у Філадельфії, до якої незабаром був одноголосно обраний молодий видавець. Друкарня Франкліна одержувала всі замовлення на виготовлення бланків, паперів і навіть паперових грошей. До речі, замовлення на друкування грошових купюр було отримане після того, як Франклін опублікував у своїй газеті статтю про користь збільшення грошової маси для економіки колоній. Франклін за допомогою власного видання привертав увагу до проблем, що його цікавили, а отримуючи довіру публіки, він міг приступати до реалізації будь-якої ідеї. Серед цих успішно реалізованих ідей було створення регулярної пошти, першої публічної бібліотеці США та заснування в 1751 р. – Філадельфійської академії, що стала згодом Пенсильванським університетом.

Особливості розвитку книжкової справи та книговидання в Росії та Україні у ХVІІІ столітті.

1. Запровадження цензурного нагляду за діяльністю українських друкарень. Укази Петра І про заборону поширення та друкування книг на українській мові.

2. Українська книга у ХVІІІ столітті.

3. Нововведення Петра І у книговидавничу справу

4. Книговидавнича діяльність Миколи Новікова.

5. Загальна характеристика оформлення книги в Росії у ХVІІІ ст.

З появою друкованої книги запроваджується світська цензура у формі попереднього контролю, яка отримала поширення і на Україні. Відомо, що у 1672 р. на російський престол зійшов Петро І, який почав з самого початку свого царювання запровадив кілька реформ.

Для употужнення своєї влади він направив зусилля на подолання могутності церкви, яка стежила за культурним розвитком суспільства Тому у 1720 р. з цією метою Петр І створив Духовний колегіум, до складу якого входило десять світських осіб. У регламенті колегіуму зазначалось, що створення: «духовної колегії поклало кінець монополії церкви на друк».

З цього часу встановлювалась світська цензура. Основною метою запровадження царської цензури було зміцнення самодержавного ладу Російської імперії, частиною якої, як відомо, вважалась Україна, або як іі тоді називали — Малоросія. Введення жорсткого цензурного нагляду за національно-культурним життям українського народу обумовлювалось намаганням Петра І обмежити адміністративну автономію України з метою повного злиття українців з росіянами та знищити у українців усвідомлення своїх національних особливостей. Як відомо, головною ознакою національної гідності українського народу була і є мова, саме тому цензурна політика царського уряду була спрямована на повне нищення української мови.

На це вказує видання таких указів: у 1709 р. було видано указ Петра І, згідно з яким імператор заборонив українську мову в церквах. У цьому самому році вийшов наступний указ про запровадження «гражданського письма», який підривав авторитет Києво-Могилянської академії . У 1720 р. на ім’я Чернігівської, Свято-Троїцької Ільїнської та Києво-Печерської лдрукарні було надіслано указ, яким заборонялось друкувати церковні книги без цензурного контролю Духовної колегії. Цим указом затверджувався контроль за виданням релігійної літератури, для того, щоб не допустити видання книг »...не согласных с великороссийскими печатями, которые со мною противностью Восточной церкви» [7,c.19]. Далі в указі зазначалось, що книги, видані українською мовою слід надсилати до Синодальної контори для перевірки: »...справлять прежде с великороссийскими печатями с теми великороссийскими печатями, дабы никакой розни и особого наречия в оных не было» [1,c.322]. Після видання цього указу Синод призначив окремого протектора, який дозволяв випускати лише ті видання, які не відрізнялися від російських [18,c.139]..

З бібліотек вилучалась в основному україномовна література. Так, згідно з наказом Синоду з фондів монастирських бібліотек знищувалась церковна література, видана українською мовою [18,c.137]. У 1732 р. Синод звелів київському митрополиту Рафаїлу Заборовському вилучити з фонду бібліотеки твір Стефана Яворського «Камінь віри», оскільки його було видано без згоди синодальної контори [69.,c.60]

Помітно зросла роль рукописної книги після того, як 1721 року синод і царський уряд заборонили видавничим осередкам тієї частини України, яка була під владою Росії, випускати у світ будь-що, крім передруків попередніх церковних видань, звірених з російськими. У рукописах залишалася більшість навчальних посібників (переважно записів курсів лекцій) з Києво-Могилянської академії, колегіумів та інших шкіл Правобережжя, Галичини, Закарпаття ³⁹.

Також у рукописах, за невеликими винятками, поширювались україномовні лікарські порадники, такі, як наприклад, збірник медичних рекомендацій і описів ліків з с. Лютеньки Гадяцького полку і два аналогічні рукописи з Сяніччини південно-західної окраїни тодішньої України ⁴⁰.

На Лівобережжі вісімнадцяте століття багате на рукописні збірники історичного змісту. Серед них — збірники, що містять козацькі літописи Самовидця і Грабянки або коротші компіляції, створені на їх основі. Інший тип — рукописні книги XVIII ст., що включали списки історичних праць попереднього століття, зокрема Густинський літопис, український хронограф, "Кройніку" Феодосія Софоновича, Чернігівський літопис ⁴¹. До багатьох збірників вносили копії документів; у деяких з них вони походили з рукописного збірника, що належав гетьманові Кирилові Розумовському

Дуже популярними у XVIII ст. стали рукописні збірки пісень — світських (в основному ліричних і жартівливих) і духовних (коляди, побожні пісні, в т.ч. про чудотворні ікони ⁴⁴). Своєрідним, характерним тільки для України й Білорусії, типом рукописної книги впродовж XVIІ-XVIII ст. був нотолінійний Ірмолой багатожанровий збірник, куди входили вибрані, переважно святкові церковні піснеспіви. Внаслідок тривалого попереднього розвитку на кінець XVI ст. виробилася спільна для таких збірників структура, хоча кожен з них мав і свої індивідуальні особливості. Тоді ж було створено і специфічну форму 5-лінійної нотації, що стала відома як "київська".

Рукописні книги в Україні, як і раніше, створювалися не у великих майстернях-скрипторіях, а численними індивідуальними переписувачами. Звичайно, в деяких монастирях і далі були ченці, які спеціалізувалися на книгописанні.

Невід’ємною складовою частиною давньої друкованої книги, особливо літургійної, стали орнаменти (набірні, які друкувалися з вилитих подібно до шрифту орнаментальних елементів, і гравійовані — відбиті з дереворитних або мідеритних кліше), а також зображення (спершу виключно дереворитні, пізніше й мідерити — відбитки з мідних кліше). Орнаменти не були просто прикрасою, тим більше зображення не були тільки ілюстрацією, поясненням тексту. Адже сакральним об’єктом, якому належало провідне місце в таїнствах і обрядах, була книжка в цілому, в нерозривній єдності тексту, який читали і слухали в церкві, і зорового ряду. Текст, зображення, церковний спів мали глибоко символічне значення, причому не зосібна, а в їх поєднанні. Саме тому таку велику увагу давні друкарні надавали мистецькому вигляду друкованих книг, особливо літургійних. /323/

На Заході найдавніші літургійні книги наслідували книги рукописні, але дуже скоро розпочався зворотний процес: нові форми набору і прикрас, які з’явилися у друкованій книзі, стали впливати на книгу рукописну. Оскільки українська друкована книга мала замінити в богослужбовому вжитку рукописну, вона перейняла від неї обриси літер, засади поділу тексту на розділи, підрозділи та рубрики, форму заголовків. У той же час, з самого початку друкована книга мала багато такого, чого не було у давній рукописній книзі і що пізнішими рукописами було запозичено саме з друкованої книги.

Особливе значення в друкованій книзі посів титульний аркуш. Українська друкована книга протягом усього XVII-XVIII ст. щодо цього продовжувала традиції, закладені львівськими, острізькою, київською друкарнями ще в попередній період. Неодмінні атрибути титульної сторінки — назва книжки, набрана великими літерами, і вихідні дані, обрамлені дереворитною оздобною рамкою — "фортою", яка в ранніх виданнях має вигляд архітектурного порталу. З часом до чисто архітектурних колон стали додавати оздобний рослинний орнамент, — інколи бічні колони обплетені виноградною лозою. Архітектурна рамка доповнюється зображеннями святих або свят, алегоричних композицій. Новим елементом у розвитку титульного аркуша були рамки без фронтону, замість нього центральну частину сторінки оточувала складна композиція, в якій численні клейма з’єднувалися барокковими гірляндами з листям, квітами, плодами. В деяких виданнях Києво-Печерської лаври в нижній частині титульної арки вміщували зображення головного лаврського храму Успенського собору. Трапляються форти, які своєю структурою нагадують іконостас: відповідним чином розміщені гравюри з орнаментальним обрамленням, що відповідало іконостасній різьбі. Втім, в середині XVIII ст. до ряду гарно оформлених літургійних видань повертається класична архітектурна рамка-портал.

Елементом оформлення літургійної книги була фронтиспісна гравюра із зображенням святого, інколи із зображенням Розп’яття або Успіння Богородиці. В Діяннях і посланнях апостольських текстові передувала гравюра апостола Луки, зображеного переписувачем книги, в Псалтирі та нотному Ірмологіоні — "псалмопівця" царя Давида, в Євангеліях — зображення євангелістів. У ранніх друках ці зображення монументальніші і пригадують ієратичні композиції ікон, пізніше до портретних гравюр впроваджуються елементи ландшафту, реалістичнішим стає зображення меблів і знарядь праці писаря: чорнильниця, перо, пергамент або папір.

Важливу роль в оформленні книги і далі відігравали заставки — орнаментальні композиції, що вміщувалися перед початком розділів. Спершу в заставках були дуже поширені орнаментальні мотиви, взяті із західних ренесансних ініціалів, втім, у деяких заставках дослідники вбачають властивий українській рукописній книзі рослинний орнамент, в якому традиції народного мистецтва поєднуються з елементами західного ренесансного декору. У другій половині XVII і у XVIII ст. улюбленими стають заставки, де у рослинну композицію включено зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих або цілі сценки: свята, зображення обрядів у Требнику. Меншу роль в оформленні книжок відігравали кінцівки, орнаментальні композиції яких часто запозичені з видань друкарень інших країн.

Характерною рисою української друкованої книги була насиченість її сюжетними ілюстраціями. Зокрема, з численними ілюстраціями видавалися Євангелія, Тріоді і деякі інші богослужбові книги. Ілюстрації для них проектували малярі ("ізобразителі"), деякі з яких були іконописцями ⁷¹.

Важливу роль у створенні нового типу книги зіграв гражданський шрифт. Ідея його розробки належала Петру I. За його ескізом під особистим керівництвом воєний інженер Куленбах виконав малюнки, які були погоджені з царем та відправлені до Голландії для відливки. Новий шрифт було створено на основі ділового скоропису. Він нагадував найкращі латинські шрифти Эльзевірів. Шрифт, створений у Голландії та удосконалений російськими майстрами, був ззатверджений у 1710 г. Указ о его введении гласил: "Сими литерами печатать исторические и манифактурные книги" . Церковнославянська кириллиця була залишена для богослужбових книг, хоча іноді продовжувала використовуватись з метою широкого обнародування озаконодавчих, политичних документів, наказів.

Микола Іванович Новіков – один з видатних російських просвітителів (11744-1818). За свою видавничу діяльність Новіков видав біля десяти сотень книг особливо навчально-виховної тематики.

Свою видавничу діяльність Новіков почав з випуску сатиричних та пізнавальних журналів.

У 1769 році Новіков засновує журнал «Трутень». За рік було видано 53 листи та тираж складав біля 626 примірників. Журнал Новікова вступив в полеміку з журналом «Всякая всячина» (який було засновано Катериною ІІ), яка торкалась досить гострих суспільно-літературних питань. Це викликало обурення у імператриці, що призвело до цензурних обмежень. Через деякий час журнал припинив своє існування. А влітку 1779 р був дане видання було зареєстровано під назвою «Пустомеля». На його сторінках гостра сатира змінилась на помірну критику, однак все одно видавництво журналу було закрито. З 1740- 1775 рр. Новіков започатковує видання журналу «Гаманець », в якому прославлялась доброчесність росіян (висміювалась пристарсть до всього французького) це призвело до посилення переслідувань Новікова царським урядом. І Микола Іванович був змушений закрити видавництво і цього журналу. У 1772 році Новіков приступає до видання щотижневого сатиричного журналу «Живописец». У даному журналі в основному була подана інформація стосовно бідного становища кріпосних селян. Не зважаючи на помірний тон публікацій видавництво і цього журналу за наказом Катерини ІІ .

У 1779 році Новіков видає журнал для жінок «Модне щомісячне видання чи бібліотека для дамського туалету.» Перший номер журналу вийшов у 1779 р. Яскраво та витончено оформлений він містив в собі сентиментальні романи та кілюстрації на якиї були зображені останні новинки паризької моди. Однак журнал був дуже дорогим для людей середнього статку. Вийшло всього 4 книжки, а потім із за фінансових труднощів журнал було закрито.

М.І. Новіковим була розроблена також программа публікації памятників істории, культури та побуту Давньої Русі. У 1773 г. ним була опублікована «Древняя российская идрография» – опис водних шляхів Россійської держави, що був складений у 17 столітті..

Найбільш результативний період життя Новікова – т.н. «Новиковское десятилетие» – пов'язаний з типографією Московского університету. Новиков аріндував її 1779–1789 гг. разом з книжною лавкою. В результаті була створена видавничо- книготоргівельна фірма, яка мала право самостійно визначати репертуар. В період 1781–1785 гг. підприємством було випущено 125 назв книг. Це підприємство відкрило 2 типографії, книжні лавки та словолитні. Дана фірма активно впливала на формування національного книжкового репертуару другої половини 80-х рр.

Однак просвітницькі погляди Новікова не влаштовували уряд, книжкову лавку було конфісковано. У 1792 г. Новікова було заарештовано та заключено у Шлісербургуську фортецю, де провів 4 роки. Через деякий час Новікова було звільнено згідно по амністії Павла I у 1796 г., останні роки його життя пройшли у родовому маєтку .Новіков вимагав від художників і граверів не тільки пластичної виразності але і змістовності . для його видань була характерною серійність та однотипність зовнішнього оформлення зі скромним використанням графічного матеріалу. Увагу друкарів М. Новіков звертав на професійне складання верстання та якісний друк.

В Росії у 18 столітті зявляється книга світського характеру, в якій розповідається про економічне та політичне життя. На зміну кирилиці приходить гражданський шрифт більш зручний у читанні. Формат зменшується. Після смерті Петра І у 1725 році розвиток книгодрукування на деякий час загальмувався. Після смерті Петра І осередком книгодрукування стає друкарня створення при Академії наук.

У період царювання Анни Іоановни було видано понад 140 книг, в основному знагоди різноманітних палацових урочистостей. У 1755 році за ініциативою російського вченого М. Ломоносова було створено університет а пр ньому друкарню, яка виготовляла книги, які продавались по доступним цінам.

У період царювання Катерини ІІ книговидавнича діяльність зміцніла та розширилась виникають нові друкарні т акниговидавничі товаривства. За період з 1768-1783 року вийшло понад 120 книжок .

У 1783 році Катерина дозволила створювати приватні видавництва. . У 1796 році вийшов наказ імператриці про закритття приватних друкарень. Така як булла налякана потужним народним рухом на чолі з Е. Пугачовим і демократичними виступами провідних російських дворян.У другій порловині 18 століття видання державних друкарень Санкт-Петербурга та Москви досягли рівня західноєвропейських. Видання невеликого формату прикрашали він’єтками (графічними прикрасами) з віночків, гірлянд, стрічок і декоративних елементів, навкруги зображували амурів. Такі прикрашальні заставки та кінцівки переходили до однієї книг до іншої. Лише наприкінці 18 століття російська книга звільнилась від впливу французького книжкового мистецтва. Художнє оформлення видань набуло повної сторогості: фронисписи, титульні аркуші та початкові сторінки вже не перевантажували текстами і зображально-декоративними елементами. К омпозиція почала будуватися за законами простоти та геометричності. На зміну рококо прийшов новий стильовий напрям классицизм.