2.1. Історія розвитку технології ведення інформаційної війни

Відомо, що великомасштабні інформаційні технології, які дістали назву «інформаційних воєн», мають тисячолітню історію. Вже у Біблії згадано Гедеона, який під час воєн регулярно вдавався до залякування ворога. Одного разу він так залякав супротивника, що той розгубився і вдарив по своїх військах. Прикладів інформаційного впливу на моральну, духовну стійкість супротивника можна знайти чимало і у древньому Римі, і в епоху феодалізму (боротьба з «єрессю», за «істинну віру» тощо), і в пізніші часи.

Особливого значення інформаційні війни набули у ХХ столітті, коли газети, радіо, а потім і телебачення стали справді засобами масової інформації, а поширювана через них інформація — справді масовою. Уже у 20-х роках США вели радіопередачі на регіони своїх «традиційних інтересів» — країни Латинської Америки, Великобританія — на свої колонії. Німеччина, яка домагалася перегляду умов Версальського миру — на німців Померанії і Верхньої Сілезії у Польщі, Судетів — у Чехії. Тоді ж, у 30-х роках, інформаційні війни перестають бути додатком до збройних і перетворюються у самостійне явище — як от: німецько-австрійська радіовійна 1933-34 рр. з приводу приєднання Австрії до рейху. Саме тоді з'явилося і набуло поширення поняття «інформаційний агресор».

Ключовим поняттям, введеним у звіті MR-964-OSD, є класифікація стратегічної інформаційної війни на перше і друге покоління. Разом з тим введено поняття стратегічна ІВ другого покоління. Розвиток і ведення стратегічної інформаційної війни другого покоління, її скоординовані інформаційні операції у перспективі можуть привести до повної відмови від використання військової сили.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ НА УКРАЇНУ В ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

3.1. Інформаційна війна у 1991-2010 рр. На території України.

Інформаційну війну, що є інформаційним забезпеченням агресії Російської Федерації проти України, відомий російський політик Борис Нємцов охарактеризував як війну нацистського режиму проти демократичної держави: «Виграти війну можуть нацисти із Геббельсом на чолі. Те, що Україна програла інформаційну війну - це факт. Але те, що ви не повинні з цього приводу дуже переживати - це теж факт. Ви ж не нацистська держава», - сказав російський опозиціонер^.. ^[5]

1.ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА :Україна-Румунія. Проблема острова Зміїний

Острів Зміїний (рум. Insula Şerpilor) — острів у Чорному морі в територіальних водах України. На даний час підлеглість острова не дискутується, але Румунія після набуття Україною незалежності оспорює розмежування територіальних вод та ексклюзивної економічної зони навколо острова.

Острів Зміїний розташований приблизно за 35 кілометрів від узбережжя на схід від дельти Дунаю. Найближчий населений пункт на узбережжі — м. Суліна (Румунія). Найближчий населений пункт України — м. Вилкове.

Розпочалося все з наполягань румунської сторони на тому, що договір 1961 року, який було укладено Радянським Союзом і Румунією, є незаконним, оскільки він укладався СРСР з позиції сили. Тому Румунія свого часу запропонувала внести до статей документа доповнення, що змінили б лінію проходження кордону по Дунаю (до Румунії мали б відійти українські острови). Відповідно, не на користь України змінювалася б і морська розподільча лінія. Однак слід зазначити, що примус у цьому випадку до Румунії застосувала антигітлерівська коаліція як до держави, на яку Паризьким мирним договором 1947 року, який було підписано державами-переможницями у Другій Світовій Війні, з одного боку, і колишніми союзниками нацистської Німеччини у Європі – Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією і Фінляндією – з іншого, покладалася міжнародно-правова відповідальність за участь у Другій світовій війні на боці Німеччини. Проте обрана румунською дипломатією тактика постійного нагадування про цю проблему і Україні, і міжнародному співтовариству, ще дужче її загострювала. Румунська сторона протягом 1993 – 1995 років надіслала до МЗС України кілька нот, оголосивши (в односторонньому порядку і з порушенням норм міжнародного права та відповідної процедури) Договір про режим радянсько-румунського державного кордону 1961 року та Протокол про уточнення лінії проходження радянсько-румунського державного кордону від 1948 року такими, що втратили чинність. За розробленою румунами стратегією, перший період становлення румунсько-українських відносин (практично до середини 1990-х років) був демонстрацією активної позиції щодо виявлення документів і доведення належності згаданих земель до Румунії, проведення політичних заходів щодо їхнього повернення з метою утворення “Великої Румунії”. З середини 1990-х років спостерігається зміна акцентів румунської позиції: країна зробила зустрічні кроки до пожвавлення українсько-румунської співпраці. Це виявилося в активізації візитів на вищому рівні, заявах високих посадових осіб Румунії щодо дружби і співробітництва з Україною, уникненні відвертих висловлювань щодо належності й повернення земель. Така поміркована позиція румунського керівництва пояснюється налаштованістю країни вступити до європейських структур, насамперед до НАТО. За вимогами Північноатлантичного альянсу, країна-кандидат, а тим паче член організації, не може розраховувати на преференції у випадку наявності територіальних претензій до інших країн. Враховувалося також і те, що до Румунії могли б висунути подібні територіальні вимоги інші держави, наприклад, Угорщина щодо Трансильванії — провінції Румунії, де проживає переважна більшість етнічних угорців, які зазнають утисків з боку місцевої влади, що проводить “румунізацію” краю.

У листопаді-грудні 1995 року українсько-румунські відносини загострилися внаслідок нових заяв із румунського боку щодо належності острова Зміїний. До своїх досягнень в зовнішній політиці Румунія зарахувала наступне: “6 грудня — Румунія протестує проти претензій України надати статус територіальних вод 12-мильній відстані навколо о. Зміїний”. Нова проблема була оприлюднена міністром закордонних справ Румунії Т. Мелешкану, який заявив у парламенті про відмову України повернути території румунській стороні й пообіцяв звернутися до міжнародного суду в односторонньому порядку. Такий погляд на проблему пояснювався просто — на шельфі острова є нафта і газ. Це на той час підтвердили дослідження українсько-американської групи з “Одесморгеології” і компанії “Вестерн Джеофізікал”, що провели розвідку в згаданому реґіоні. Фахівці стверджували, що шельф біля острова — це 1/3 українських запасів нафти і 1/4 нерозвіданих запасів газу. До того ж такий інтенсивний інтерес до острова з румунського боку був викликаний також і тим, що наявність нафти було підтверджено самими румунами, які з 1996 року збудували одразу за шельфом острова платформу і розробляють велике промислове родовище Левада. Попри це, заява керівника румунського зовнішньополітичного відомства не стурбувала Україну, бо за всіма міжнародними чинними угодами острів є українською територією, і суд не розглядав би це питання. Тоді румунська сторона звертається до іншого (пробного, так би мовити) варіанта, оголосивши острів Зміїний скелею. Як відомо, скелі, згідно з Конвенцією про морське право, не можуть мати територіальних вод і континентальних шельфів. А континентальний шельф Зміїного налічує 7000 кв. км. Однак повертаючись до теоретичних положень, хочу зазначити, що, відповідно до статті 121 Конвенції ООН з морського права 1982 року, островом, який може мати власні континентальний шельф та економічну зону, вважається природно сформована частина суші, що залишається над водою під час припливу і придатна для життя чи економічної діяльності. З огляду на вищезазначене, острів Зміїний можна зарахувати до такого визначення: середня висота острова над рівнем моря становить 37 м, він придатний для життя, тут розташовані підрозділи Збройних сил, Держприкордонслужби України, проживають сім’ї офіцерів тощо.

У 2004 році Бухарест звернувся до Міжнародного суду ООН із наміром дати вирішальний бій за нафтогазові родовища в районі острова Зміїний. Ще 2003 року Бухарест відправив до Гааги меморандум, у якому юридично обґрунтував свою позицію та проаналізував прецеденти у світовій практиці у сфері розмежування морських просторів. Формальною підставою для звернення румунів до Міжнародного суду ООН стала відсутність прогресу в двосторонніх переговорах. Одне з основних питань, щодо якого дипломати ніяк не можуть дійти згоди, — визначення початкової точки для делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон двох країн. У Києві вважають, що нею має бути точка стику територіальних вод України й Румунії, координати якої визначено ще у статті 1 договору про режим держкордону. Румунська дипломатія — проти. І наполягає на своєму варіанті її визначення. Бухарест пропонує провести від сухопутного кордону умовну лінію, що проходитиме рівновіддалено від українського й румунського берегів. А вже потім визначити точку на дузі, що позначає територіальне море України та Румунії навколо острова Зміїний. Якщо погодитися на пропозицію румунів, то район делімітації серйозно зсувається в бік України. Багато суперечок викликає й статус острова Зміїний. Якщо українські дипломати переконують, що це острів, придатний для життя та господарської діяльності, то румуни не менш уперто доводять, що це — скеля. Отже, — не має права на континентальний шельф і виключну економічну зону. У цьому спорі дипломати використовують усілякі хитрощі й звертаються до прецедентів, що були в практиці Міжнародного суду. Бухарест іменує тепер острів Зміїний по-новому — “Острів зміїний”. Або ще румуни пропонують прирівняти статус острова Зміїний до особливого статусу Антарктиди й навіть… до космічних модулів. (Антарктида й космічний простір вилучені зі сфери дії звичайного міжнародного права, а їхній статус регулюється окремими міжнародними угодами через особливі обставини). У свою чергу, Київ пропонує власну аргументацію, покликану переконати Бухарест і світову спільноту, що Зміїний — повноцінний острів і підпадає під усі параметри, зафіксовані в трьох пунктах статті 121 Конвенції ООН з морського права: він не затоплюється під час припливів, там функціонують пошта, магазин, причал, маяк. На острові ростуть дерева, є питна вода і там живуть люди. Загалом, острів Зміїний придатний для життя людини і господарської діяльності. Отже, — має право на континентальний шельф і виключну економічну зону. Цим розбіжності Києва й Бухареста не обмежуються. Україна та Румунія по-різному підходять і до методології делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон. Якщо Київ пропонує при розмежуванні враховувати Зміїний та провести лінію між ним і румунським берегом, то Бухарест — тимчасову лінію без урахування українського острова. Це пояснюється тим, що острів Зміїний має територіальне море шириною у 12 морських миль. Конвенція ООН із морського права забороняє створення ситуацій, за яких територіальне море держави опинялося б відрізаним від її виключної економічної зони. Іншими словами, виключна економічна зона Румунії та її континентальний шельф не можуть прилягати до територіального моря України. Також і в зоні острова Зміїний. Нарешті, Київ і Бухарест по-різному підходять до застосування методу пропорційності та принципу справедливості. Українська дипломатія, з огляду на принцип справедливості, робить акцент на методі пропорційності. Відповідно до нього, сектор континентального шельфу й виключної економічної зони повинен розподілятися між двома державами з урахуванням співвідношення берегової лінії однієї країни до довжини такої лінії іншої держави. За сукупністю цих двох чинників між Україною та Румунією зараз це співвідношення — приблизно 5:1 на користь нашої країни.

Оскільки першою звернулася до суду румунська сторона, вона першою подала свій меморандум. Україна через 9 місяців, які їй відвів суд, подала контрмеморандум (спростування). Як належить за процедурою, 22 грудня 2006 року румуни дали відповідь на український контрмеморандум і до 22 липня України повинна дати відповідь на відповідь. Паралельно з розглядом справи в суді українська сторона намагалася вирішувати спірні питання на різного роду і рівня зустрічах та засіданнях, однак безуспішно. Румуни непохитні. Для них це питання престижу, як і для України. Звісно, Україна могла й не погоджуватися на судовий розгляд питання, оскільки за укладеними раніше договорами про україно-румунський державний кордон та так званого Великого договору з Румунією острів Зміїний визнано українською територією.

Після того як президентами України й Румунії стали В. Ющенко й Т. Бесеску, а вирішення найбільш конфліктного двостороннього питання — делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон — було передано на розгляд Міжнародного суду в Гаазі, напруженості в українсько-румунських відносинах явно поменшало, і ця проблема майже зникла з українського інформпростору.

Тим гостріше пролунало обнародуване прес-комюніке МЗС Румунії, що стало реакцією на ухвалену 8 лютого 2007 року постанову Верховної Ради, яка присвоїла населеному пункту Кілійського району Одеської області назву — селище Біле. Подія, про яку переважна більшість населення України навіть не чула (а ті, хто чув, не надав їй особливої ваги), викликала таку пильну увагу румунської сторони з однієї причини – вказаний населений пункт розташований на острові Зміїному.

Із завидною оперативністю того ж дня, коли ВР дала назву селищу, вербальною нотою МЗС Румунії підтвердив «принципову позицію румунської сторони, відповідно до якої зазначене рішення, так само як і інші дії, що свідчать про спроби штучно довести існування можливості для розвитку економічної діяльності й проживання людей на острові Зміїному, не може мати, відповідно до міжнародного права, юридичного значення і жодним чином не може впливати на процес делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон Румунії й України в Чорному морі». ^[6]

Острів Зміїний – давній пункт претензій румунської сторони. Спробувавши на світанку української незалежності оспорити його приналежність нашій країні, Румунія, зрештою, визнала цей факт, що й було документально закріплено як у базовому українсько-румунському договорі (1997 р.), так і в договорі про режим держкордону між двома країнами (2003 р.). Звертаючись 2004 року до Міжнародного суду ООН, Румунія ще раз підтвердила: вона визнає приналежність острова Зміїний і 12 миль його територіального моря Україні. Але Україна не змінює своїх позицій. Наполегливість румунської сторони, яка намагається знову і знову довести, що «природні характеристики цього морського утворення, безумовно, визначають його як скелю», а діяльність українців на Зміїному спрямована лише на те, щоб «штучно змінити статус цієї скелі», змушує й нас укотре звернутися до деяких фактів.

По-перше, ученими визнано, що острів Зміїний має унікальне геологічне походження: він є єдиним тектонічним підняттям в усьому Чорному морі й, відповідно, єдиним у ньому островом у повному розумінні цього слова. Результати буріння на Зміїному, яке «виявило під товщею четвертинних осадів теригенно-карбонатні відклади нижнього девону потужністю 290 м і карбонатні відклади силуру розкритою потужністю 209 м». Вчені зробили однозначний висновок: структури скельного характеру такої будови мати не можуть.

По-друге, на користь того, що Зміїний — острів, свідчить сама історія. Широко відомо: ще в VI столітті до н.е. греки, які вшановували Ахіллеса як покровителя мореплавців, побудували тут храм Ахілла Понтарха, а сам острів називався в античні часи — Левка («білий»). (Звідси, певне, і назва, яку дала Верховна Рада селищу, розташованому нині на Зміїному.) У 1837 році на збереженому фундаменті храму на Зміїному було побудовано маяк. Археологи на острові виявили уламки посудин й монети античних часів, а також фрагменти кераміки, що свідчать про сліди перебування на острові слов’ян у IX – XII століттях.

Крім того, як на стародавніх, так і на сучасних картах, виданих у різних країнах різними мовами, Зміїний позначено як острів.

Ще в радянські часи на Зміїному регулярно проводилися геологорозвідувальні й бурові роботи. Тривалий час острів використовувався й у військових цілях. На ньому СРСР розміщав бойову техніку військ ППО, а в перші роки української незалежності там дислокувалася радіолокаційна рота, розміщалася радіотехнічна застава прикордонного загону, був морський маяк гідрографічної служби ВМС України.

До речі, свого часу використання Зміїного з військовою метою надзвичайно турбувало Румунію, тому, за її наполяганням в обмінному листі, який є невід’ємною частиною базового українсько-румунського договору, було зафіксоване зобов’язання України не розміщати на острові наступальні озброєння. Та коли Зміїний – скеля, як твердять тепер румуни, – то хіба на ньому могли б бути розміщені озброєння, яких вони так боялися? Здавалося б, Румунія має радіти тому, що Україна почала демілітаризацію острова і планомірно облаштовує його з цивільною метою. Але тепер наші сусіди називають це «штучною підставою для поселення» і «спробами довести існування можливостей для проживання людей». Але люди на Зміїному живуть уже давно, і доводити Україні тут нічого не треба. Вона розвивала і надалі розвиватиме острів. Як сказано у пояснювальній записці до постанови Верховної Ради, селище Біле створюється на острові Зміїний «із метою забезпечення життєдіяльності на території острова, посилення охорони кордону, розвитку морської економічної зони України, освоєння наукового, історичного, господарського, туристичного потенціалу острова, розвитку господарської діяльності, залучення інвестицій, розвитку комунальної сфери». Ще 2002 року уряд затвердив Комплексну програму подальшого розвитку інфраструктури й здійснення господарської діяльності на о. Зміїний і континентальному шельфі. Отож зовсім не треба бути фахівцем у галузі міжнародного морського права, щоб зрозуміти: на скелі все це здійснити просто неможливо. У наших експертів немає жодних сумнівів у тому, що Міжнародний суд Зміїний назве островом з усіма наслідками, що випливають із цього статусу. Але чекати результатів розгляду в Гаазі позову Румунії проти України нам доведеться ще досить довго. Після того, як сторони направили до суду свої меморандум і контрмеморандум, а Румунія в грудні 2006 вже встигла надіслати в Гаагу.

Міжнародний Суд ООН погодився, що Зміїний – це острів, але при делімітації морського шельфу ця обставина не відіграла ніякої ролі. Міжнародний суд ООН в Гаазі визначив кордони виключних економічних зон України та Румунії в районі острова Зміїний. Гаазький суд самостійно провів кордон – і він пролягає приблизно посередині морської ділянки між територіями двох держав. Нова лінія враховує невелику територію довкола острова розміром 12 морських миль, а потім проходить між берегом Румунії протяжністю 248 км та українським узбережжям протяжністю 705 кілометрів. Рішення суду визначило лінію континентального шельфу та виключно економічних зон України та Румунії, тобто морського простору поза межами їх територіальних вод, але рішення не стосується питання територіальної належності о. Зміїний. Також рішення міжнародного суду ООН є кінцевим і не підлягає оскарженню. ^.. ^[7]

Висновки

Таким чином, українсько-румунські взаємини все ще залишаються складними та проблемними за своїм характером. І значну роль у їх ускладнені продовжують відігравати проблемні ділянки міждержавного кордону. Тут накопичено і донині не знайшли належного розв’язання низка важливих питань, насамперед, розмежування континентального шельфу навколо о. Зміїного, демаркація та господарське використання гирла Дунаю, проходження кордону в басейні річки Тиса.

Разом із вступом Румунії до НАТО та ЄС, Бухарест став проводити більш виважену політику щодо України у вирішення спірних питань із нею. Помітно, особливо ж після 2004 р., зросла інтенсивність двосторонніх контактів на вищому та регіональному рівнях в цілому, пожвавлюється й урізноманітнюється транскордонна, міжрегіональна співпраця. Перспективним її напрямком залишається розвиток інституційної структури та соціально-економічного й гуманітарного проектування на території Єврорегіонів „Верхній Прут” та „Нижній Дунай”. Між двома країнами інтенсифікуються бізнесові, науково-освітні та культурні обміни, активізується транскордонна діяльність інститутів місцевої влади, органів місцевого самоврядування, чисельних організацій громадянського суспільства. Вони все більш активно починають координувати свої зусилля в царині чорноморського співробітництва, подолання загроз регіональної безпеки, зокрема в сфері протидії наркоторгівлі, нелегальної міграції,  соціально-економіного відставання розвитку низки прикордонних територій,  розв’язання Придністровського конфлікту тощо.

Узгоджене сторонами на основі врахування взаємних інтересів вирішення цих питань значною мірою сприятиме належній стабілізації двосторонніх взаємин, переведення транскордонної співпраці між обома державами на рівень стійкого європейського партнерства та такої стратегічної взаємодії, які здобудуть перспективу остаточної стабілізації у випадку втілення в життя Україною своїх європейських інтеграційних прагнень та визначеності із євроатлантичною співпрацею. А це не в останню чергу залежить і від дружньої позиції та системної підтримки цих  зусиль України з боку Румуні.

Румунія продовжує реалізовувати політику поширення культурних цінностей Румунії на території України, що полягає у підтримці румунської мови, культурних прав румун, введенні процедур, пов'язаних зі спрощеним наданням громадян- ства, тобто подвійного громадянства, що в нашій країні заборонено.

Зокрема, в низці статей в газеті «Ziua» повідомляється про те, що Румунія прагне у далекій перспективі

створити міжнародні умови для реалізації ідеї відновлення «Великої Румунії» в межах 1918 року за рахунок приєднання Бессарабії (Молдова), Хотинського повіту, Герцаївського краю та Північної Буковини (Україна);

стати транзитною державою для транспортування каспійської нафти, у зв'язку із чим претендує на роль сполучної ланки між Кавказьким регіоном і Європою;

зберегти за собою статус маршрутної ланки постачання нафти на Балкани й далі в Європу, у зв'язку із чим румунське керівництво намагається підтримувати добрі партнерські відносини з Молдовою для продовження вісі стратегічного партнерства, яке вже сформувалося між Баку, Тбілісі, Києвом і Кишиневом у межах ГУАМ.

В статтях підкреслюється підтримка Румунії на міжнародній арені провідними державами світу, зокрема: Франція, США, Німеччина, Ізраїль, Китай.

Таким чином, оцінюючи сучасний стан румунсько-українських міждержавних відносин за ієрархічною шкалою (добросусідські, партнерські, конкуруючі, конфронтуючі) на підставі проведеного аналізу українських та румунських ЗМІ, можна зазначити, що

вони є несталими, переважно партнерськими, котрімають реальні передумови наближення до конкурування у військово-політичній та економічній сферах, а в окремих випадках (залишаються передумови до поновлення спорів з територіальних, етнічних та інших причин) навіть до конфронтації.

З метою вирішення поточних проблем співпраці у гуманітарній сфері необхідно визначити пріоритетні напрямки взаємодії між Україною та Румунією на найближче майбутнє:

налагодження українсько-румунського діалогу щодо визначення правового статусу румунських культурологічних співтовариств на території України відповідно до норм міжнародного права та українського законодавства;

винесення проблем, пов'язаних з наданням подвійного громадянства Румунією, за рамки двосторонньої співпраці з можливістю апелювання до міжнародних структур з метою надання допомоги у врегулюванні цього питання.

3.2. США і Україна.

Україну звинувачують у прямих поставках до Іраку військової техніки (радарні комплекси Кольчуга. Інтернет -газета “Українська правда” оприлюднила розшифровку записів розмови Леоніда Кучми з директором “Укрспецекспорту” Валерієм Малєвим, начебто зроблених Миколою Мельниченком в кабінеті президента. Ця розмова може стати серйозною підставою для обвинувачення українського гаранта. “Малев: Есть вопрос для спецоперации. Обратились, вышли на нас – Ирак, через нашего посредника иорданского на закупку четырех “кольчуг”, и сразу предлагают за них сто миллионов долларов. Кучма: Что такое “Кольчуга”? Малев: “Кольчуга” – это станция пассивного обнаружения воздушных целей.... Кучма: Кто делает? Малев: Это... “Топаз”... Стоимость ее... Четыре штуки – это комплекс. За комплекс – сто миллионов. Кучма: Без иорданца можете продать? Малев: Значит, Леонид Данилович, я предлагаю, это надо чтобы входил Леонид Васильевич (Деркач, на той час голова Служби безпеки України – ред.) со спецоперацией. Посмотреть структуру экспорта, которая у нас была в Ираке с нашей территории. Там КрАЗы... в ящиках. Посмотреть, чем промаркировать эти ящики. То есть все должно идти отсюда в ящиках туда. А туда мы пошлем с чужими паспортами людей, которые произведут там монтаж, наладку. Кучма: Надо, чтоб иорданец не болтал, бля. А то еще оттуда нас проверять будут. Малев: А кто там будет проверять? Ну мы ж не продаем туда новое. Я имею ввиду Иорданию. Не продаем. Ну шо, посмотрим внимательно... Кучма:Хорошо. Малев: Хорошо. Спасибо”. (Збережено мову оригіналу) ^.. ^[8] Як пише “Українська правда”, аудіоексперт Брюс Кеніг із віргінської фірми BEK TEK підтвердив автентичність плівок. Він вважає, що вони не зазнавали монтажу. “Базуючись на потоці мовлення в наданому фрагменті запису, жодна з фраз, жодне речення не є чиїмись склеєними звуками, словами або короткими фразами”, – зазначив Кеніг у своєму звіті. Нагадаємо, що ВЕК ТЕК також проводив експертизи записів для Верховного Суду, ООН, міністерства юстиції США. Раніше BEK TEK здійснив експертизу тих плівок, які стосуються зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе, і також прийшов до висновку, що вони автентичні й не зазнавали монтажу. Якби справа стосувалася лише плівок, то тяганина навколо них тривала б довго. Але вже вчора з’явилася інформація про те, що сценарій продажу української радарної системи ППО “Кольчуга” для Іраку може бути реальним. Про це заявив в інтерв’ю для радіо “Свобода” колишній радник Саддама Хусейна і голова іракського атомного агентства і програми ядерних озброєнь Хидір Гамза. “Сценарій продажу радарів “Кольчуга” Іракові, обговорений із президентом Кучмою, є дуже вірогідним, мова йде про цілеспрямоване обдумане уникнення інспекцій”, – стверджує Хидір Гамза. За словами іракського експерта, який тепер перебуває у Сполучених Штатах, “використання йорданського шляху для таких операцій є ефективним кроком”. Понад те, пан Гамза зізнався, що як радник Саддама Хуссейна і як голова іракської атомної програми брав участь у таких операціях нелегального придбання воєнних, збройних і атомних технологій для Іраку. Ця його діяльність відбувалася переважно в західноєвропейських країнах, проте він мав досвід роботи і з країнами на пострадянському просторі, де ще з часів тісної радянсько-іракської співпраці існує мережа спеціалістів із таких завдань. “Є довга історія постачання Україною окремих приладів для ракетних та оборонних програм Іраку”, – сказав доктор Хидір Гамза. Наприклад, у середині дев’яностих років інспектори ООН припинили нелегальне постачання українських гіроскопів – навігаційного обладнання для іракських ракет. Редактор радіо “Свобода” Роман Купчинський у своїй статті “Як продавали “Кольчугу” до Іраку” для інтернет-видання “Українська правда” розглядає можливий план операції продажу. Він зазначає, що 17 квітня 2000 року в Аммані (Йорданія) відкрилася виставка озброєння SOFEX- 2000. Серед численних учасників була і делегація державної компанії України з продажу зброї “Укрспецекспорт”, очолювана її президентом Валерієм Малєвим. Українці привезли зі собою танки Т-80UD, модернізовану модель танка Т-72, БТР-94, радар 1Л220, відомий ще як “Зоопарк”, і радар пасивного наведення “Кольчуга”. “Систему “Кольчуга” виробництва донецької компанії “Топаз” того року було модернізовано, і виробники заявляли, що цей пристрій не має аналогів у світі. За наполяганням Малєва, вони витратили кілька сотень тисяч доларів на модернізацію системи. Після цього “Кольчуга” була здатна точно супроводжувати цілі на землі на відстані до 600 кілометрів і повітряні цілі на дистанції до 800 кілометрів. Уперше її продемонстрували на виставці озброєння IDEF-99, отримали багато попередніх замовлень. Що робило “Кольчугу” дійсно унікальною, то це її здатність знаходити літаки “Стелс”, при цьому залишаючись для них непоміченою”, – пише Роман Купчинський. Про те, що цей радар дійсно є в іракських військ, знали й американці. Неодноразово, представники міністерства оборони США заявляли, що мають досить інформації про “Кольчугу”, що Ірак придбав і використовує її. “Свідчення, схоже, вказують на те, що під час виставки SOFEX-2000 в Аммані на контакт з Малєвим вийшли представники іракської компанії, які захотіли придбати 4 установки “Кольчуга” за 100 мільйонів доларів. Для ефективного захисту території необхідно від 3 до 4 установок “Кольчуга”, аби створити єдиний комплекс. Малєв, який розумів специфічність цієї пропозиції, повернувся до Києва та 10 липня мав розмову з президентом Леонідом Кучмою”, – стверджує Роман Купчинський. Продаж зброї Україною Іраку є прямим порушенням міжнародних угод, підписаних Кучмою. А от секретар Ради національної безпеки й оборони України Євген Марчук упевнений, що обвинувачення українського керівництва у продажу зброї Іраку схожі на кампанію проти України. В цьому ж контексті він також нагадав, що нашій державі закидали збут зброї талібам і Хорватії. Міністерство закордонних справ також заявляло про непричетність України до продажу зброї в Ірак.