МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
ІНСТИТУТ ФІЛОЛГІЇ ТА ЖУРНАЛІСТИКИ
КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Українська мова серед мов світу
Роботу виконала студентка І курсу
української філології, група укр – 12,
Даневич Валерія Юріївна
Науковий керівник доктор
філологічних наук, професор
Данилюк Ніна Олексіївна
Луцьк – 2014
ЗМІСТ
ВСТУП ................................................................................................................. 3
РОЗДІЛ І. Історія української мови .................................................................. 5
РОЗДІЛ ІІ. 2.1 Сучасний стан мови .................................................................. 7
2.2 Українська мова серед мов світу ............................................. 9
2.3 Цікаві факти ............................................................................ 11
ВИСНОВКИ ....................................................................................................... 13
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ................................................... 14
ВСТУП
Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов’янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов’янської підгрупи. Усі вони використовують кириличну графіку на письмі. Україна – держава, де українська мова розвивається та поширюється в статусі державної.
Функціонування та поширеність української мови за межами нашої держави у різних країнах всіх континентів тісно пов’язана з кількістю представників української діаспори. Cтоліття бездержавності, соціальний і національний гніт та інші негаразди розпорошували українців по всьому світу. То скільки ж нас? Куди закинула доля наших краян?
Поширення української мови не лише на теренах власної держави є досить актуальним, оскільки розвиток будь-якої мови характерезується і тим, скільки носіїв налічується у її складі, адже як сказав Олександр Потебня : «Слово існує тільки тоді, коли його вимовлять».
Проте дане питання носить не лише кількісний характер, перш за все мета нашого дослідження полягає в тому, що нам слід проаналізувати і показати, де розміщуються основні носії української мови, як дана ситуація сформувалася історично. Адже кожна з подій має своє підґрунтя, все інше – наслідки.
В ході досліджень нам потрібно пояснити, аргументувати та вирішити такі поставлені завдання, як:
- пояснити значення термінів;
- визначити історичну основу, яка дала початок такій мовній ситуації;
- констатувати факти, пов’язані з розвитком української мови на теренах зарубіжних країн.
Об’єктом дослідження стала статистика розподілу українців по усьому світу.
Предмет дослідження – українська мова та її функціонування в українській діаспорі.
Серед методів, які використовувались при дослідженні даного питання слід віднести:
метод аналізу;
метод історичного аналізу;
порівняння;
статистичний.
Результати дослідження оприлюднено на місцевому захисті індивідуально-дослідної роботи.
РОЗДІЛ І.
Історія української мови
Історія походження та становлення української мови до сьогодення є об'єктом гострих суперечок, як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважав брак державної незалежності України.
Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття, коли українська мова розглядалась як «малороський діалект» російської мови. Окремі росіяни дотримуються подібних поглядів на українську мову до сих пір.
Радянські науковці були схильні визнавати різницю між українською та російською лише в пізніший період, від XIV століття та пов'язували становлення української та білоруської мови із впливом польської.
Натомість українські науковці відзначають різницю між мовами Галичини-Волині та Новгорода-Суздаля до 1100 р. З цим погоджуються деякі європейські та американські мовознавці. Роз’єднання ж білоруської та української мови відносять до періоду входження Русі українських та білоруських земель до Польсько-Литовського князівства.
У VIII — IX століттях Південносхіднослов'янські племена об'єдналися у першу східнослов'янську державу — Київську Русь. Епоха Русі є предметом певних мовознавчих суперечок, бо мова літературна була де більшою, де меншою мірою старослов’янською. Натомість більшість юридичних документів на Русі писали східнослов’янською мовою (центр розповсюдження якої перебував тоді в Києві). Літературні пам'ятки Русі засвідчують значне розходження між давньою російською та руською формою української мови вже в часи Русі [5].
Після занепаду Галицько-Волинського Князівства українці потрапили під владу Литви, а згодом — Польщі. Характерною особливістю литовського панування була місцева адміністративна й мовна автономія. Пізніше польське панування спричинило більшу асиміляцію. Польська мова дуже впливала на українську, польсько-литовська доба стала кульмінацією розвитку українсько-польських мовних контактів.
Українська культура й мова пережила розквіт у XVI сторіччі й першій половині XVII, коли Україна була частиною Польсько-Литовського Князівства (за найвидатнішу культурну подію того часу слід уважати заснування митрополитом Петром Могилою Києво-Могилянської академії). Українська була також офіційною мовою українських провінцій Королівства Польського. Після воєн Хмельницького, за часів так званої Руїни, українська культура занепала. Відповідно, на землях, що входили до складу Польщі, тривало спольщення, а на землях, що ввійшли до Росії — зросійщення. Так само на Буковині тривала румунізація, а часто й германізація, а на Закарпатті — мадяризація.
Після поділу Польщі друкувати українські книжки при російському цареві Олександрі II було заборонено (Емський указ). Це вповільнило розвиток української мови. У той самий час в Галичині українську широко використовували в освіті та справництві.
Під час семи десятиріч радянської доби українська мова теоретично була за головну місцеву мову в УРСР. Проте на практиці українська мала конкурувати з російською, яку політика радянського керівництва поставила в привілейоване становище. Періодизація мовної політики в Україні за радянської доби:
1. Русифікація — продовження мовної політики Російської імперії (1917—1923);
2. Українізація — терпимість (1923—1932);
3. Переслідування — зросійщення (1932—1957);
4. Хрущовська «відлига» (1958—1962);
5. «Шелестівський» період: помірний поступ (1963—1972);
6. Щербицький «застій»: послідовне пригнічення (1973—1989);
7. Горбачовська «перебудова» (1990—1991) [2].
РОЗДІЛ ІІ.