§ 2. Законодавчий аспект

Рівень розвитку демократичних процесів у цілому і освіти зокрема тієї чи іншої краї­ни в західному світі прийнято визначати такими цифровими показниками, які ха­рактеризують динаміку випуску друкова­ної продукції на душу населення.

Спробуємо на початку з’ясувати за ци­ми показниками рівень розвитку цих процесів в Україні за останні десять років, скориставшись нижче поданою таблицею (перша колонка — рік, друга — кількість книг у примірниках):

Сучасний стан українського книговидання у статистичному вимірі

1990	- 3,2
1991	- 2,6
1992	- 2,4
1993	- 1,7
1994	- 1,01
1995	- 1,33
1996	- 1,01
1997	— 1,1
1998	- 0,88
1999	- 0,36
2000	— 0,89
2001	- 0,9
2002	- 0,9

Таким чином, після кількарічного тупцювання на місці (0,33—0,86 примірника книги на душу населення за один рік), ми, “завдячуючи” значному скороченню в останні роки

462

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

кількості населення країни (з 53 до 49 мільйонів), нарешті, майже дотягнулися до рубежу однієї книги на душу населення.

Цей показник є дуже принизливим для країни, яка сво­го часу серед перших у Європі запровадила книгописання, а згодом і книгодрукування, і книгами якої захоплювалася пізніше вся Європа. Як тут не згадати історичного факту, за яким донька Ярослава Мудрого, будучи посватана за престо- лонаслідника Франції, привезла з берегів Дніпра до цієї країни в середині XI століття один з найцінніших батькових пода­рунків, якому судилося стати... національною святинею фран­цузького народу. Була то Біблія, написана тогочасною дав­ньоукраїнською мовою, на якій згодом, за прикладом Анни Ярославни, присягали на вірність своєму народові наступні після неї французькі королі.

Наведені вище цифри потребують порівняння. Так, у царській Росії (заданими статистики 1913 року) надушу на­селення щороку виходило друком 2 книги, за роки існуван­ня Радянського Союзу — 4. В нинішній Росії — 3,8, Біло­русі — 5,5, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.

У переважній більшості країн Західної Європи щороку випускається в середньому 12-16книг надушу населення. І це за умови, що тамтешні громадяни мають значно більші можливості одержувати інформацію іншими засобами, пе­редусім завдяки вільнішому і дешевшому доступу до комп’ю­терної мережі.

Ще один показник, який не може не тривожити, — випуск дитячої літератури: він склав за рік 0,16 примірника. Тобто, на шестеро юних громадян припадає всього лише одна книга, створена й видрукувана в Україні.

Статистичні дані засвідчують і таку тривожну тенденцію як зменшення протягом року питомої ваги книг державною мовою в загальному обсязі випущеної літератури за накла­дами (у 2000 році — 61,4 відсотка, у 2001-му — 60,8). Сьо­годні на вітчизняному ринку російськомовна книга посіла панівне становище: з урахуванням завезеної з-за кордону, близько 90 відсотків — за назвами та 70 — за накладами. Де вже тут говорити про так звану насильну українізацію, про яку постійно торочать у російськомовних засобах масової інформації немало некультурних, шовіністично налаштова­них крикунів?!

Законолпіічиіі аспект

463

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності невпинно скорочувалася. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користуван­ня) близько 9 млн примірників книг, то 2000 року — на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі — 150, у Росії — 300 млн примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, ви­пущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних ор­ганів, — близько 55 млн книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпли­ває близько 400 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки до- морощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника. І це за умов, коли вітчизняна поліграфія зади­хається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. На­сторожує інше: послідовна й підсилююча тенденція щодо кон­сервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно- політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку дер­жави.

Коли проаналізувати підшивки української періодики минулого десятиліття щодо за­значеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій мож­на відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою стихія, в яку тією ж державою бездумно було кинуто все, що вкладається в таке архіважливе і стратегічно сильне поняття як національне друковане сло­

Коротка ретроспектива причин і витоків проблеми

464

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

во — надбання вікової мудрості народу, запорука його само­бутності, сили волі.

Спробуймо прочитати, задуматися над такими заголов­ками:

"За бідну культуру замовимо слово ” (“ Вечірній Київ”, 1990. 27 жовтня).

“Захистити друковане слово ” (“Літературна Україна”, 1991.

4 липня).

“На шляху до остаточного щезання? Доля української кни­ги в суверенній Україні” (“Літературна Україна”. 1993. 9 вересня)

“Прощавай, українська книжко” (“Сільські вісті”. 1996. 12 липня).

“Закон, якого так довго чекали, “доб’є” книговиробників^>’ (“Киевские ведомости”. 1996. 28 серпня).

Події, що визначали стан видавничої галузі, хронологічно розвивалися так.

1990 року, у відповідь на проголошення Україною держав­ного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоро­тила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стра­тегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через це призупинилася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу держав­них мужів і громадськості до можливої катастрофи національ­ного книговидання.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прий­няла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних органі­зацій, які видають і реалізують літературу, що виходить укра­їнською мовою. Як результат — із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних мен­шин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їхнього виробництва.

Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший президент суверенної України Леонід Кравчук назавжди увійшов в новітню історію україн­

Зикоііодапчміі аспект

465

ського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по- справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження україн­ської національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента Леоніда Кучми новий склад Кабінету міністрів відмінив цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсут­ності дотацій та пільг ставала економічно не вигідною, а для багатьох видавців — і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом біль­шості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезуль­татною боротьбою українського книговидання за своє вижи­вання і спробами його представників позитивно зрушити це питання через зміни в законодавчому полі. В цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністер­ських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізова­ного Закону про видавничу справу.

Під час розробки у 1995 році концептуального варіанту проекту Закону України “Про захист інформаційного про­стору України, державну підтримку засобів масової інфор­мації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників” здійснювалися неодноразові спроби віднови­ти існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літерату­ри українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було “провалено” Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осад-

16³-"*⁴

466

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

чук так пояснює причину неприйняття парламентом цього закону:

“Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Фран­ка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для по­рятунку вмираючого книговидання було б прийнято”.

Українське Тривожними тенденціями розвитку україн-

“видавниче” ського книговидання в умовах переходу до законодавство ринку переймається в середині 90-х років і Рада Європи РаД³ Європи. У квітні 1996 року за її спри­яння в Києві проходить представницька Міжнародна конференція “Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи”.

Спеціальною резолюцією вона констатувала наявність таких тенденцій в українському книговиданні, на які не могли не реагувати місцеві державотворці. Суть цих тенденцій по­лягала в наступному:

• знизилася до критичної межі кількість освітніх та нау­кових видань (за назвами і накладами), що спричинило до поглиблення кризи освіти і науки в державі;

• припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільо­вих видавничих проектів, покликаних забезпечити по­повнення фондів бібліотек, що стало головною при­чиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелек­туального потенціалу;

• падає авторитет країни в очах європейської спільно­ти, яка почала сприймати Україну як державу, де вла­да не опікується книгою, освітою, культурою;

• Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протек­ціоністські закони своїх держав, мають змогу постав­ляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношенні книжкову продукцію;

• втрачаються кваліфіковані фахівці, а відтак знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає

Закоиодаїїчиіі ш-нскт

467

кількість підприємств, які припиняють видання кни­жок і перепрофілюються;

• прогресує занепад поліграфічних підприємств, спри­чинений значним зменшенням замовлень, а також мо­ральним і фізичним старінням обладнання, пов’яза­ним з браком коштів на його модернізацію;

• стрімко зросла собівартість української книги, внаслі­док чого вона стала недоступною для пересічного чи­тача.

Виходячи з аналізу кризового стану книговидання і кни- горозповсюдження в Україні, Міжнародна конференція, за безпосередньої участі зарубіжних фахівців, рекомендувала органам законодавчої та виконавчої влади вжити у цьому питанні заходів, які б відповідали задекларованим Консти­туцією України принципам побудови демократичного суспіль­ства. Йшлося зокрема про:

• законодавче визнання книги насамперед явищем куль­тури, а вже потім предметом матеріального виробництва;

• введення нульової ставки податку на додану вартість для видань на всі технологічні процеси їх виробницт­ва і спрощення процесу оподаткування книги в цілому;

• проведення незалежним громадським органом, створе­ним із професіоналів галузі і вчених, розподілу на кон­курсній основі державних субсидій на виконання прог­рам видання літератури за державним замовленням;

• зниження для видавництв, книготорговельних установ та бібліотек ставок на перевезення, поштову пересилку книжкової продукції;

• стабільне виділення коштів для закупівлі бібліотеками і державними освітніми закладами періодичних та не­періодичних видань;

• фінансову підтримку наукових досліджень у галузі кни­гознавства і поліграфії.

Подібні рекомендації базувалися на аналізі законодавства щодо друкованого слова, яке в переважній більшості країн світу передбачає у цій сфері суттєві пільги. Варто детально проаналізувати податкову політику таких держав щодо друко­ваного слова, аби наочно переконатися, що там прийнято таке законодавство, яке визнає високу духовну, просвітницьку, державотворчу і цементуючу суспільство функцію книги.

468

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Натомість нерозуміння цієї проблеми, небажання українських законодавців прийняти такий закон мимоволі виставляє їх справді посміховищем у Європі.

Податок на друковане олово

за рубежем і в Україні

У цілому характер сучасного законодавчого поля нашої держави щодо друкованого слова найкраще виокремити, проаналізу­вавши ось цю таблицю (за вибірковими даними Центру розвитку друкарської спра­ви (Будапешт) та Міжнародної асоціації видавців):

Країна	Податок на друковану продукцію, %	Стандартний податок для інших галузей, %
Країни з нульовою ставкою податку на друковану продукцію
Аргентина	0	21
Бразилія	0	20
Велика Британія	0	17,5
Ірландія	0	21
Латвія	0	18
Литва	0	18
Норвегія	0	23
Польща	0	22
Росія	0	21,5
Уганда	0	22
Кенія	0	18
США	від 0 до 8,5 залежно від виду літератури
Країни з досить низькою ставкою податку на друковану продукцію
Туреччина	1	21
Швейцарія	2	6,5
Люксембург	3	12-15
Японія	3	3
Греція	4	18
Іспанія	4	16
Італія	4	19
Португалія	5	17
Словенія	5	15-20
Франція	5,5	20,6
Бельгія	6	21
Словаччина	6	25
Нідерланди	6	17,5
Канада	7	15

.'іаконодапчіїіі аспект

469

Країна

Податок на друковану продукцію, %

Стандартний податок для інших галузей, %

Країни з досить високою ставкою податку на друковану продукцію (ставка зрівняна з іншою продукцією) Ізраїль 17 17

Чилі 18 18

Україна 20 20

Болгарія 22 22

Данія 25 25

Швеція 25 25

Отже, якщо не брати до уваги Швецію та Данію (тут віддавна валовий національний доход на душу населення є досить високий і висока ціна книги не є проблемою для по­купців) то Україна, разом з Болгарією, замикає список тих країн, де національне законодавство не протегує розвиток національної видавничої справи, і де друковане слово обкла­дається найвищим у світі податком.

Головне На кінець 90-х років ставало однозначно

гальмо зрозумілим, що розвиток видавничої галузі

розвитку ^в державі гальмує недосконале законодав-

друковапого ство, яке в корені необхідно було зміню- глова вати.

З приводу цієї проблеми говорено і написано так багато, що, здавалося б, з точки зору здорового глузду не захотіти збагнути її, вийти, нарешті, з глухого кута може лише найзапекліший ворог ук­раїнської незалежності. Йдеться ж про прийняття чіткого, прозорого закону прямої дії, який би однозначно визначав державну підтримку національної книги.

Закон України “Про видавничу справу” був затверджений Верховною Радою 5 червня і опублікований у пресі 18 лип­ня 1997 року. Однак він так і не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були включені у відповідні законодавчі акти.

470

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Головний недолік цього закону утому, що він продовжу­вав консервувати ту систему оподаткування вітчизняної книги, яка не давала їй можливість конкурувати із зарубіж­ними, передусім російськими, виданнями.

Чергову спробу змінити законодавче поле в Україні щодо українського книговидання було здійснено влітку 2000 року під час Всеукраїнських загальних зборів видавців, полі­графістів і книгорозповсюджувачів. Учасники наради в черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про необхідність нагальних змін у податково­му законодавстві, а Державний комітет інформаційної по­літики, телебачення та радіомовлення України, на виконання рішення наради, оперативно розробив і подав на розгляд Верховної Ради України необхідні документи. Йшлося, зок­рема, про зміни й доповнення до Законів України “Про по­даток на додану вартість”, “Про єдиний митний тариф”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” та “Про видавничу справу”.

Таким чином, знову почалося ходіння по зачарованому колу або ж не розуміння проблеми, або ж явного опору по­зитивно її розв’язати. Знову ті ж варіанти розробок закону, багатомісячні зволікання з його розглядом, а потім таке ж багатомісячне перекроювання положень і вихолощення пев­ними групами з числа депутатського корпусу та окремих чи­новників різних рівнів головної сутності документа.

Поданий пакет документів щодо порятунку української книги Верховна Рада розглянула у вересні 2000 року і... пе­ренесла розгляд цього питання на січень 2001 року.

Законопроект “Про внесення змін та доповнень до дея­ких законів України з питань оподаткування в частині, шо стосується видавничої справи” з великими труднощами був проголосований аж наприкінці березня 2001 року. Творці вітчизняної книги з нетерпінням очікували публікації за­твердженого парламентом держави “свого” багатостраждаль­ного Закону. Та цього разу все закінчилося повною несподі­ванкою і для прихильників, і для опонентів: проголосований конституційною більшістю депутатів Закон через кілька днів, у результаті, правдоподібно, закулісних ігор, був... відкликаний. Випадок у законодавчій практиці безпрецедентний.

Законодавчий аспект

471

Переголосування цього закону, з порушенням регламенту, відбулося у травні 2001 року. Документ вийшов усіченим, пе­реполовиненим, мало сприятливим до започаткування кар­динальних змін, тому виявився недієвим і не зміг змінити си­туації на краще. “Напівпідпільно” прийнятий закон врахо­вував лише інтереси окремих кланів, а не всіх виробників національного продукту.

Реалізація суперечливих положень цього документа не призвела до суттєвого зниження собівартості друкованого продукту в Україні. Не випадково видавці й поліграфісти назвали цей закон відкупним і окозамилювальним. До того

ж, термін дії його в часі надто обмежений — до 1 січня 2003 року.

Державна Практика новітнього етапу розвитку

підтримка української видавничої справи засвідчує

видавничої одну печальну традицію. Як метод заспо-

справи: коєння чи охолодження активності захис-

декларацп ників українського друкованого слова (це

та реалії неодноразово проявлялося в створенні чи

то комітету порятунку української книги, чи опублікуванні у пресі підписаними відо­мими діячами відкритих листів на адресу Президента чи Прем’єр-міністра), в адміністрації Президента наспіх готу­вався Указ глави держави такого змісту, який не міг не все­ляти оптимізму — як щодо назв цих указів, так і його сло­весного наповнення.

Найпоказовішими в цьому є бодай ось ці три Укази Пре­зидента України — “Про державну програму розвитку на­ціонального книговидання та преси” (26 лютого 1995 року), “Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи” (23 липня 1998 р.) та “Про додаткові заходи державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюд- ження” (9 листопада 2000 року). Констатуючи у преамбулі величезну роль “національного книговидання і книгорозпов- сюдження у формуванні інформаційного простору держави та з метою посилення державної підтримки видавничої справи і вдосконалення системи книгорозповсюдження України”, творці таких указів, які підписує глава держави, обіцяють

472

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

народу і бюджетне фінансування випуску суспільно необхідної літератури на умовах державного замовлення, і виконання попередніх програм, і створення української мережі книго­торгівлі, і забезпечення населення регіонів українською кни­гою, і багато інших у цілому нагальних справ, що нагрома­дилися в гуманітарному блоці українського державотворення.

Однак минають місяці, роки, і практично жоден з тих пунктів указів сповна не виконується. Та й не може викона­тися, оскільки такі важливі документи хибують найголовні­шим — відсутністю конкретики в зобов’язуючій частині. Кабінетові Міністрів, міністерствам, відомствам, обласним адміністраціям в черговий раз пропонується “вжити заходів”, “розробити і затвердити програми”, “вдосконалити систе­му”, “вирішити питання”, “запровадити механізми”. Не див­но, що “в щоквартальних інформаціях про стан виконання” цих указів можна віднайти елементарні відписки, окозами­лювальний зміст яких бюрократична державна машина від­працювала сповна.