Тема 17

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ (1990-2003)

^ Організаційний аспект

І

^ Законодавчий аспект

456

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Важко сказати, як назвуть колись цей період української історії майбутні його небайдужі дослідники. Назвуть тоді, коли все заспокоїться й відстоїться, систематизується й проаналі­зується з висоти вже пережитого часу. Коли впаде в бездон­не провалля усе пінисто-наносне, аморально-брутальне, коли чесне й величне, патріотичне й високодуховне відсторониться самотужки від кон’юнктурного й цинічного, владного й при­мітивного, коли легше буде розпізнавати справжні й фаль­шиві людські цінності.

Нинішні ж літописці сучасності, аналізуючи складні й су­перечливі процеси нашого буття “гарячими слідами”, свідка­ми й учасниками яких вони є самі, попри запрограмовану неупередженість, об’єктивно не можуть позбавитися певного нальоту пристрасності й суб’єктивізму. Тому й з’являлися в періодиці такі діаметрально протилежні терміни й визначення як “парад суверенітетів” і “період втрачених можливостей”, “остання спроба утвердження української незалежності” і “загроза втрати України”.

Період розвалу найбільшої і найтривалішої в часі її існу­вання російської радянської імперії та становлення на її те­ренах самостійних держав призвів до корінної ломки в усіх сферах суспільного, економічного й духовного життя, що породило в свою чергу надзвичайно велику кількість проблем. Надто ж у культурно-духовній і освітньо-науковій галузях, зосібно і в такій специфічній ділянці як видавнича справа.

На етапі становлення нової системи видавничої справи в Україні ці проблеми доцільно розглянути в кількох аспек­тах, а саме: організаційному, законодавчому, тематичному, мовному і географічному.

§ І. Організаційний аспект

Формування До здобуття Україною незалежності в 1991 нової структури РОЦ' існувало 25 державних видавництв. За видавництв останні десять років більшість їх залиша- за типологічними ється в підпорядкуванні державних органів, ознаками Однак їхній вплив на ринку видавничої

продукції з кожним роком має тенденцію до скорочення. Так, заданими Книжкової палати частка дер­

Оргшіі.шцішіміі аспект

457

жавного сектора вітчизняного книговидання вже у 1997 році становила: за кількістю назв — 46,6, за накладами — 59,4 відсотка.

Якщо за радянських часів видавничу структуру склада­ли лише видавництва і друкарні системи колишнього Держ- комвидаву та кілька малопотужних відомчих видавництв (роз­мішених, як правило, у столиці та найбільших обласних цент­рах), то сьогодні її активно й постійно поповнюють нові потоки суб’єктів видавничої діяльності.

Якою ж виглядає нині структура видавництв України за головними типологічними ознаками?

За формою власності. Серед найпоширеніших можна ви­ділити:

• державні видавництва;

• приватні видавництва, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найму працівників;

• колективні видавництва, засновані на власності колек­тиву, кооперативу, іншого статутного товариства, гро­мадської та релігійної організації;

• спільні видавництва, засновані на базі об’єднання май­на різних власників;

• видавництва, засновані на власності юридичних осіб.

За підпорядкованістю. Це — самостійні видавництва різних

форм власності, а також підрозділи різноманітних підпри­ємств, установ і організацій з правами видавничої діяльності. В останньому сегменті картина виглядає особливо строкатою:

• фірми;

• асоціації;

• спільні підприємства;

• приватні підприємці;

• редакції газет і журналів;

• редакційно-видавничі підприємства;

• поліграфічні підприємства;

• наукові організації;

• науково-дослідні інститути;

• навчальні заклади;

• громадські, релігійні організації та товариства.

Усього в Україні на початок нового тисячоліття їх налічу­валося понад 1500 (проти 705 у 1996 році). Однак переважна їх більшість — малопродуктивні (випускають від однієї до

458

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

кількох назв на рік). В останні роки помітна тенденція до збільшення кількості видавництв, які протягом року не на­друкували жодної книжки (у 1997 — 788 проти 252 у 1996 році).

Відпрацьована в Україні десятиліттями система книгорозповсюдження, яка давала змогу через мережу об’єднання “Укркни- га” донести друковане слово до найвідда- ленішого сільського магазину, на початку 90-х років XX століття розвалилася. Перед видавництвами та видавничими організа­ціями виникла потреба створення альтернативної дистрибу- ційної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потен­ційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.

Мережа продажу друкованих видань в Україні на поча­ток третього тисячоліття мала таку структуру:

• відділи маркетингу видавництв;

• книжкові магазини різних форм власності;

• книготорговельні фірми;

• дрібнооптові книготорговельні організації;

• лотки й кіоски з продажу друкованої продукції;

• інтернет-магазини;

• книжкові базари;

• книжкові ярмарки;

• книжкові клуби;

• прямий продаж без посередників;

• фізичні особи-книгоноші;

• книжкові відділи непрофільних торговельних підпри­ємств;

• відділи “книга-поштою” при фахових періодичних виданнях.

Формування нової системи

збуту

видавничої

продукції

Загострення проблеми стандартизації у видавничій справі

Однією з організаційних проблем періоду становлення нової видавничої системи в Україні є цілковите безладдя і хаос, яке панує в питанні стандартизації видавни­чої продукції. Проведений аналіз засвідчує

Оргнні:шцШшііі аспект

459

цілковиту неузгодженість, самодіяльність і навіть ігнорування цієї важливої справи більшістю видавців нової генерації.

Простежуються три підходи. Частина видавництв, зде­більшого державної форми власності, продовжує користува­тися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала група, в якій домінують приватні ви­давництва, взяла за основу розроблений наприкінці 90-х років у Росії комплект нових видавничих стандартів. І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє свої видання, як заманеться.

Причина полягає в тому, шо практично вже більше де­сяти років українське книговидання розвивається без влас­них видавничих стандартів. Держава від початку 90-х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправ­даного і потрібного, контролю в цій важливій ділянці інфор­маційного простору, досі не спромоглася через свій галузе­вий орган — Держкомтелерадіо України — запровадити взамін чогось дієво нового.

Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим ви-

Підручнпкн я літературного редагування київських професорів Романа Іванченката Володимира Рі.іуна

460

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

данням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документаль­них матеріалів, виданий всесоюзною Книжковою палатою) і централізовано доставлялися через відповідні республі­канські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеці­альний підрозділ Держкомвидаву України — Головне видав­ниче управління, працівники якого періодично готували тема­тичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, куль­тури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису “Друг читача”.

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати нові видавничі стандарти Російської держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З іншого боку, “прилаштувати” старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні прак­тично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони ба­зувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інте­ресів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення в середині 90-х років XX ст. при Державному комітеті із стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за но­мером 101 (ТК—101) “Технологія поліграфії”. Перед цим¹ підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в і галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів | високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошуру­вально-палітурних процесів книжкового і газетного вироб­ництв.

Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Підкомітети: “Видавнича діяльність”, “Технологія книжкового виробництва”, “Технологія газетного виробництва”, “Технологія спеціальних видів друку”. Окрема робоча група має назву “Бланки цінних паперів і документів суворого обліку”.

Зикішоданчіїн аспект

401

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покли­каний займатися окремий підкомітет, створений на базі На­ціонального науково-виробничого об’єднання “Книжкова палата України”. Проте потужності цього комітету є недо­статніми. Зволікання із розробкою нових стандартів для ви­давничої справи в Україні негативно позначається на загальній культурі, перешкоджає залученню вітчизняної друкованої продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й іден­тифікації держави чи конкретного видавця в цьому книжко­вому морі.