§ 1. Провідні осередки рукописної справи

Дослідники історії Київської Русі, оглядаючи літописання і книжкову справу цього періоду, зазвичай зачинають її від Ярослава Мудрого. Склалося так, очевидно, тому, що саме за Ярославового правління зафіксовано було найбільше пи­семних свідчень цієї доби. Однак знаменита школа перепи­сувачів книг, що діяла при Софії Київській, і, як результат її роботи, — дивовижний книжковий скриптоній, слава про який уже тоді рознеслася по цілій Європі, не могли виник­нути просто так, без праці попередників.

На цю несправедливість звернув, зокрема, увагу відомий дослідник української рукописної книги Я. Запаско. Він стверджує, що першим осередком рукописної справи на київ­ських землях після прийняття християнства слід вважати Десятинну церкву. Й таке ствердження не є безпідставними.

Десятинна Збудована хрестителем Украі'ни-Руси кня-

церква у Києві зем Володимиром протягом 989-996 років.

На той час це була грандіозна кам’яна спо­руда, виконана у візантійському стилі. До­помагати київським зодчим зводити її прибули спеціально запрошені майстри з Греції. В найголовніший митрополичий храм християнського града над Дніпром напередодні його освячення привезли немало розкішно виготовленої оздоби з Херсонеса, а з села Берестова перенесли мощі святої Ольги. Перед входом були виставлені квадриги — статуї чотирьох бронзових коней, які стояли на цьому МІСЦІ до татаро-монгольського нашестя. За свідченням Нестора- літописця, храм було освячено в честь Богородиці, але в народі прижилася інша назва — Десятинна — від десятої частини своїх багатств, які заповів Володимир віддавати на потреби цієї церкви.

Отож, при цій церкві, урядувати якою було доручено від початку Анастасу Корсунянину, створювався своєрідний ду­ховний і просвітницький центр усієї держави. Безумовно, що при ньому працювала і школа, і бібліотека як унікальне схо­вище поступу думки й розуму іноземців та наших пращурів. Поповнювалася вона не лише книгами, привезеними з да-

Осередки рукописної пірпни

71

Зразок давньоукраїнського графіч­ного письма X ст. на монетах і.ч зображенням князя Володимира та держашіого знака — тризуба.

(Із Ніжинського скарбу)

леких країн (переважно це були тексти класиків грець­кої богословської писем­ності ІУ-УІ століть), а й переписаними місцевими книжниками інші, пізніші, зарубіжні джерела. Тут твор­ці нових рукописів набува­ли тієї майстерності, яка вдосконалювалася вже при дворі іншого правителя — Ярослава Мудрого.

На існування при Деся­тинній церкві гуртка пере­писувачів книг вказує та об­ставина, шо за ініціативою Володимира саме в цей час у Києві здійснюється нове літописне зведення, яке уві­брало весь історичний мате­ріал, накопичений на час прийняття русичами хрис­тиянства, починаючи від Лі­топису Аскольда. Ніде кра­ще як при цьому храмі таку скрупульозну роботу можна було організувати.

Дослідження за радян­ську добу руїн Десятинної церкви, які, до речі, прово­дилися поспіхом і не комп­лексно, виявили фрагменти настінного мозаїчного і фрескового живопису, мар­мурових плит та багатьох ар- хітектурних деталей із рі­заного каменю. На жаль, історія не зберегла бодай фрагментів створених тут рукописних книг.

72

ДОБА ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

Софійський Найбільшого розмаху книготворча спра- <*обор у Києві ва набула за часів Ярослава Мудрого. Київ­ський князь Ярослав не випадково увійшов в історію під прізвищем Мудрий, бо в ос­нову своєї виваженої політики взяв не загарбницькі війни з близькими і далекими сусідами, а прагнення порозумітися й породичатися з ними (троє його синів одружилися на прин­цесах відомих у Європі королівських династій. А три доньки були віддані за престолонаслідників таких могутніх держав як Франція, Норвегія, Угорщина).

Що ж до книг, то князь читав їх, за свідченням літописця, і днями, й ночами, і заходився ідеєю помноження їх. Очевид­но, що таку любов до Слова привив йому батько Володимир.

В інтерпретації автора Літопису Руського оця любов до Книги і книжності в Ярослава Мудрого пояснюється так:

“І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень І вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божест­венного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а Інші пожинають і їдять поживу вдосталь, — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учен­ня приймаючи книжне".

Ярослав Мудрий хотів подивувати світ високим на той час рівнем писемності й культури свого народу, для чого ство­рив при дворі, в приміщеннях Святої Софії, знамениту школу переписувачів книжок із своєї і чужих мов. З усіх-усюд були запрошені до Києва знавці найпоширеніших мов світу, аби вони могли навчити схильних до наук княжих синів, а ті, в свою чергу, не лише перекладати й переписувати все те, що було створено розумом і руками їхніх попередників, а й самі писати власну історію свого народу

Такі ж школи незабаром почали створюватися і в інших краях Київської держави, про що також маємо авторитетне літописне свідчення. Скажімо, 1030 року, приїхавши в Нов­город, Ярослав “зібрав з-поміж дітей старост і священиків триста душ і звелів їм учити книгам”.

Ходять легенди, що бібліотека Ярослава Мудрого була чи не найбільшою в Європі й містила сотні шедеврів вітчизня-

Осередки рукописної еираии

73

Князь Святослав та його сім'я, зображені на малюнку, іцо вміщений в одній з найдавніших українських рукописних пам'яток XI ст. — “Ізборнику кн. Святослава”

ного й зарубіжного літописання. За свідченням того ж Якима Запаска, великокняжий скриптоній, з якого вийшли най­цінніші пам’ятки давньоукраїнського рукописного мистецтва, налічував більш як 950 томів. Серед них такі шедеври, про які йтиметься в наступному параграфі, — Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава.

Перед монголо-татарським нашестям на праукраїнські землі цей книжковий скриптоній було вивезено й надійно закопано. У різний час у вітчизняних засобах масової інфор­мації вже подавалися сенсаційні повідомлення про нібито віднайдені сліди цієї унікальної бібліотеки, розшуки якої Щоразу приводять або до підземелля самої Софії Київської, або до Межигірського монастиря, що неподалік столиці.

74

ДОБА ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

Києво- Досі написання історії цього багатопро-

Печерська фільного осередку духовно-просвітницької

лавра діяльності українського народу, яка може

слугувати своєрідним портретом христи­янської України в мініатюрі, було преро­гативою чомусь не вітчизняних учених. Тому й маємо не на таких вже й тісних книжкових полицях немало видань, де вчо­рашній, та й сьогоднішній, день однієї з найбільших україн­ських святинь подається упереджено, спотворено, однобоко. В інтерпретації, скажімо, російських учених ця історія всуціль подається в контексті заідеологізованої концепції про “спільну колиску трьох братніх народів”, наукову неспроможність якої довів ще Михайло Грушевський.

Що ж до справи книготворення в лаврі, то здебільшого досі її розглядали в контексті діяльності лаврської друкарні. Однак витоки видавничої справи тут варто шукати в перших роках становлення цієї твердині духовного подвижництва.

Ставши після Варлаама намісником Печерського монас­тиря, преподобний Феодосій вирішує запровадити в ньому життя ченців згідно зі статутами східних студитських монасти­рів (назва походить від творця студитського статуту Св. Фео- дора Студита, пом. 824 р.). Для цього йому бракувало відпо­відних списків таких статутів, як також і наявної на той час богословської літератури. Тому високоосвічений Феодосій вирішує направити до Константинополя одного з своїх мо­лодих ченців із завданням розшукати таку літературу, пере­писати і принести до Києва. Веління преподобного молодий чернець виконав. Незабаром він доставив на печерські па­горби ці тексти, які спочатку читалися перед братією, а зго­дом і переписувалися. Сталося це близько 1064 року. До речі, факт переписування студитського статуту Феодосієм Печер- ським зафіксував для історії невідомий іконописець в одній із своїх мініатюр, вмішених пізніше в Радзивілловому літо­писі XV століття.

Тїким чином, тексти статутів східних монастирів, зміст яких закріплював у свідомості насельників монастиря мораль­ні норми життя за Христом, були тим первинним матеріа­лом, який започаткував перекладання і творення нових книг у цьому важливому осередку київського книгописания на почат­ку XI століття.

Осередки рукописної сирішії

75

Саме тут зосереджувалися наявні на той час різноманітні переклади й літописи, що слугували основою для творення нових літописних зводів про минуле русичів і полян. Скажімо, ієромонах Никін мав найбезпосередніше відношення до укла­дання літописного зведення 1073 року (після Володимиро- вого 966 року, виконаного в Десятинній церкві та Ярославо- вого 1037, виконаного в Софії). Через двадцять років —1093 року — за написання нового зведення документів береться ігумен цього монастиря Іван. В історії його праця дістала назву “Початкове зведення". З іменем цього ченця деякі вчені пов’я­зують появу наприкінці XI сто­ліття цілого ряду статей про не­просту внутрішньополітичну ситуацію в Києві за правління Всеволода Ярославовича.

Згодом на території Києво- Печерської лаври народжували­ся неповторні шедеври давньо­го українського рукописного книжництва, з-поміж яких —

“Повість минулих літ ” Нестора- літописця, “Києво-Печерський патерик

Окрім цих релігійно-освіт- ніх осередків книги вже з XI століття створювалися і в інших давніх київських монастирях. З-поміж них — у Ірининському, Андріївському, Георгіївському, Видубицькому. В останньому, зокрема за безпосередньої участі ігумена Мойсея, було укла­дене своєрідне продовження “Повісті минулих літ” — Київ­ське літописне зведення XII століття.

Чернігівська За припущеннями ряду дослідників, із цим земля краєм пов’язують місце написання “Сло­

ва о полку Ігоревім” — шедевру давньо­української рукописної справи, історичною основою якого ^є героїчний похід новгород-сіверського князя Ігоря Свято-

ІІайпідомішіш кито-печорський автор і редактор Неетор-літопи- еець (реконструкція за методом Герасимова)

76

ДОБА ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

славовича проти половців. Принаймні, у наукових працях останнього часу аргументовано й переконливо доведено укра- їнськість походження цього унікального рукопису (на про­тивагу офіційним радянським літературознавцям і книгознав­цям, які протягом останніх десятиліть наполегливо відносили в усіх каталогах і довідниках “Слово о полку Ігоревім” до розділу “Російська література”). Головна смислова домінан­та цього твору, як відомо, концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення роз­сварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя із своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

+Г Домотуй РАС0ТС8 (ЖМІГК АсНАНРДОГЬ/НН* жкраислашємніонсніокіилн ґ<ос£Г4іюмуі«ги«*ощ«тоКин»ш№ +ДГіОС*іГОЛЯО(1№ЄАЛ40ЄГ*ИіСОЯКМ4С»ПЛ+

Зразок давньоукраїнського письма XI ст.

Реконструкція написі» на чернігівських золотих гривнях

Започаткована в Чернігівському і Новгород-Сіверсько- му князівствах традиція книгописання послужила згодом потужним поштовхом розвитку на цих землях друкарської справи. Діяльність заснованої відомим церковним, політич­ним і літературним діячем Лазаром Барановичем 1674 року друкарні в Новгороді-Сіверському, а згодом і в Чернігові, ба­зувалася на досвіді попередників — тамтешніх творців руко­писних книг. На жаль, час не зберіг жодної рукописної пам’ят­ки чернігівського чи новгород-сіверського походження пе­ріоду ХІ-ХІ І століть.

Галичина Державотворчу і культурно-освітню тради-

і Волинь цію Київської Русі від початку XII століття

продовжує Галицько-Волинське князів­ство. Відтак центр вітчизняного книготворення формується на західноукраїнських землях.

Осередки рукописної сирішії

77

Як і в Києві, тут рукописна справа, як правило, зосеред­жується при монастирях і княжих дворах. Так, в Успенському соборі Галича, збудованому князем Ярославом Осмомислом у 1153—і 157 роках, невпинно поповнюється збірка ману­скриптів, написаних місцевими книжниками. До наших днів дійшов один з найцінніших тамтешніх текстів — Галицьке Євангеліє. Рукопис, обсяг якого — 228 аркушів, створено 1144 року в містечку Крилосі, шо за кілька кілометрів від сучас­ного Галича. Неповторність цієї пам’ятки полягає в тому, шо її творці першими серед східнослов’янських книжників не просто скопіювали сторінки із попереднього рукопису, а фактично виконали значну упорядницьку роботу: весь текст вони згрупували в окремі чотири частини, за приналежні­стю його до авторів — євангелістів Матвія, Марка, Луки та Іоанна. На жаль, ця пам’ятка давньої української рукопис­ної справи тепер за кордоном — вона була вивезена з Галича в середині XVII століття і зберігається нині в одному з мос­ковських музеїв.

Книжкові осередки діяли з XII століття і при Городиському (на території нинішньої Львівщини) та Богородичному (побі­ля Володимира-Волинського) монастирях. Існує припущення, що саме тут могло бути написане Добрилове Євангеліє — пер­гаментна книга обсягом 271 сторінка. Цінність рукопису в тому, що він має багату оздобу: по чотири заставки і фігурні мініатюри, близько чотирьохсот ініціалів. Цей твір дійшов до наших днів без оправи і знову ж таки для України є втра­ченим — нині він є власністю Росії.

У тому, що рукописна справа на галицьких і волинських землях не була спорадичною, свідчить і створена тут напри­кінці 80-х років XIII століття найбільша, найвагоміша пам’ят­ка — Галицько-Волинський літопис. Якщо зауважити, що київ­ський літопис закінчується описом подій 1200 року, то цю пам’ятку можна по праву вважати головним джерелом історії України наступного століття. Це фактично ретельно викладена У хронологічному порядку історія Галицько-Волинського князівства від 1201 по 1292 роки, яка подається в тісному вза­ємозв’язку з описом подій, що відбувалися по всій Україні- Русі. Автори твору, головною ідеєю якого є необхідність об’єд­нання всіх праукраїнських земель, широко використовували пройняті патріотизмом вставки з різних переказів і оповідань,

78

ДОБА ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

які своїм пафосом і патріотичним змістом нагадували “Слово

о полку Ігоревім”.

Карпатська Розвиток рукописної справи на Карпат- Русь ській Русі пов’язаний насамперед з мона­

стирем святого Михаїла, що знаходився в старовинному українському селі Грушів (нині Тячівського району Закарпатської області). Це був най­давніший культурно-освітній осередок на цих землях, засно­ваний ще до X століття.

Грушівський монастир відіграв неоціненну роль в історії української культури в цілому і видавничої справи зокрема. Тут, у ХІУ-ХУ століттях, були написані книги, яким волею історії судилося стати основним текстовим і художнім мате­ріалом перших друкованих українських книг. Йдеться про Октоїх, Часословець, Тріодь Пісну, Тріодь Цвітну, Псалтир. Друк перших двох книг пов’язувався досі з іменем німець­кого друкаря Швайпольта Фіоля. А містом появи їх у друкова­ному вигляді вважався Краків. Результати багаторічних нау­кових пошуків закарпатського дослідника Олександра Ороса, схоже, остаточно спростовують краківське походження пер­ших друкованих українських книг, про що йтиметься в розділі про витоки українського друкарства. У контексті ж первин­ного рукописного матеріалу для складання таких книг мето­дом рухомих літер і множення певної кількості накладу на друкарському верстаті факт їхньої приналежності до Грушів- ського рукописного осередку є вже доведеним.

2. Творці й переписувачі книг як перші автори, перекладачі, редактори і видавці

Ретельно розглядаючи сьогодні створювані кілька століть тому рукописні тексти, часом хочеться, аби ті дивовижні арку­ші “заговорили”, аби крізь рядки, писані різними почерками, уявити бодай обриси тих людей, які безпосередньо були при­четні до непізнаної таїни народження Книги, відчути напругу їхніх думок, турбот, переживань і сподівань.

Тнорці іі исрічіисуначі ісміїї'

79

Об’єднання Хто були ті, які, ставши на таку благородну, каліграфів багато в чому почесну і відповідальну жи-

у цехи тейську дорогу, зуміли поєднати в собі ці­

лий спектр навичок і функцій, якими в сучасній редакційно-видавничій справі оволодівають представники кількох спеціальностей?

Творці й переписувачі давніх рукописних книг на зорі рукописної справи здебільшого поєднували в собі функції і перекладача, і редактора, і коректора, і каліграфа (писаря), і художника. А нерідко й письменника, який сам створював і оформляв текст (це все, що виходить за межі богословських текстів, — хроніки, літописи, полемічні трактати, панегіри­ки, навчальні посібники). Отож, мали вони бути передусім високоосвіченими, творчими особистостями, обдарованими відповідними здібностями й талантами.

У стародавньому Римі, наприклад, із збільшенням попиту на різноманітні рукописні тексти, справа переписування книг поступово набирала цехового характеру. Кілька спеціально підготовлених каліграфів писали тексти під диктовку. В од­ному з описів середньовічного монастирського скриптонію (за Д. Єгоровим) зазначено: “На першому поверсі містилася писарня. В ній світло, шість вікон, сім конторок для писарів. Посередині сидів диктатор, він читав манускрипти, 14 пи­сарів записували”.

Подібні цехи існували і в давній Україні. Таку форму за­провадили в школі переписувачів книг при дворі Ярослава

Переписувачі книг при дворі Ярослава Мудрого за роботою. Малюнок я Радзивіллівського літопису. XV ст.

80

ДОКА ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

Мудрого. А можливо, й при Десятинній церкві. Однак, зва­жаючи на високий рівень текстового й художнього виконання давньоукраїнських рукописних книг, можна припустити, що справа ця на початку мала здебільшого індивідуальний, а пізніше (скажімо, в Печерській лаврі) — цеховий характер.

Оскільки переважна більшість книготворчих осередків в Україні створювалася при монастирях, то такими творця­ми були передусім ченці. Згадки в літературі про організацію цієї справи в монастирях є різними. У деяких джерелах вка­зується, що писати чи переписувати книги доручалося лише обраним ченцям, і виконувалася ця робота в келіях лише в умовах “благостного настрою”. З інших довідуємося, що одним із способів покарання ченців було саме переписування книг. Часом за допущені помилки такі каліграфи змушені були працювати і в “позаурочний” час, переписуючи значно більше сторінок.

Редакторські Може, через це в передмовах, післямовах приписки * численних приписках на берегах (полях)

рукописів зустрічаємо так багато різних покаянних слів і вибачень тих, хто писав такі книги. Ось лише деякі з них:

Творці К пгрсиисувачі книг

81

“Сія книга писалася рукою многогрішного, злого і непо­трібного, лінивого і невмілого Іванця " (Тріодь Цвітна, 1521 рік);

“Аз же груб і недостойний Божія благодаті і преісполнен всякого беззаконія і неправди, і віддалений від Бога, і порабо- щен злим дияволом, черва син, а не чоловіка... Мене, грішного, благословіте і простіте, і не кляніте... ” (Євангеліє Учитель­не, 1521 рік).

“Недостойний і многогрішний Симеон” (Євангеліє, 1591 рік).

Звичайним явищем було вміщувати наприкінці книг і детальніші тексти, які, оперуючи сучасними видавничими термінами, можна назвати “Післяслово”, “Від автора”, “Від упорядника”. Нерідко тут подавалася ціла історія творення того чи іншого рукопису, розповідалося про труднощі й нега­разди, які доводилося переживати його творцям. Саме із цих частин давніх рукописних текстів й можна довідатися і про місце, і про час їх написання, як також і про авторів. Ось яку своєрідну сповідь перед нащадками про виконану роботу й заклик до них не лише “почитати учення книжне”, а й ша­нувати його творців, залишив диякон Григорій — автор не­тлінного Осторомирового Євангелія:

“Слава Тобі, Господи, Царю Небесний, яко сподоби мя на­писати Євангеліє се. Почах же його писати в літо 6564 (1056 за н. ст. — М. Т.), а окончих 6565. Написах же Євангеліє се рабу Божию, наречену сущу в Хрещенії Іосиф, а мирськи Остромир, близоку сущу Ізяславу князю... [Він] тогда держав обі власті: і отця своєго Ярослава, і брата своєго Володимира. Сам же Ізяслав князь правлаше престол отца своєго Ярослава в Києве, а брата своєго престол поручи правити близоку своєму Ост- ромиру Новгороді.

Аз, Григорій Диякон, написах Євангеліє се, да хто ліпше сего напише, то не може заздрити мені, грішнику. Почах же я писати місяця октября 21, на память Іларіона, а кончих місяця мая в 12, на память Єпіфана. Молю же всіх почитающих, не можете клясти, ні ісправляше почитайте. Тако бо і Святий апостол Пауло каже: “Благословіте, а не кляніте. Амінь".

Ті книги, які мали на своїх сторінках особливу оздобу, потребували певної спеціалізації праці виконавців. Окремі каліграфи писали лише текстову частину, інші — заставки, кінцівки, заголовні літери. Ще інші зшивали аркуші, а хтось готував для цього пряжу, оправи. Приклади артільної органі­зації книготворчої справи на печерських пагорбах зафіксо­вані у “Києво-Печерському патерику”:

82

ДОБА ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

“Не раз, коли великий Никін сидів і переписував книги, вмо­щувався блаженний коло нього (йдеться про настоятеля мо­настиря преподобного Феодосія — М. Т.) і пряв нитки для цієї справи”.

У іншому місці цього твору йдеться про чорноризця Ла- ріона, який особливо відзначився у справі книгописання і якому також допомагав Феодосій:

“Був бо книгописцем добрим, і день, і ніч переписував книги в келії блаженного отця нашого Феодосія, а той, тихо співаючи псалми, пряв своїми руками шерсть або щось інше робив”.

До речі, сам текст “Києво-Печерського патерика” дає сьо­годнішнім фахівцям редакторської справи колосальний матеріал для поцінування ролі й відповідальності редактора не лише в подальшому вдосконаленні тексту, структури твору в цілому, а й змін певних смислових, фактологічних, ба навіть політичних акцентів в умовах, коли цей текст побутує й розмножується протягом тривалого часу.

Переробка Як відомо, патерик почали писати ще в

попередніх домонгольську добу. Аж до початку XV сто- рукописів ліття він лише доповнювався наступними

переписувачами, без внесення суттєвих змін до вже створених текстів.

Перше редакторське втручання до тексту відноситься до 1406 року і пов’язане з іменем ченця Арсенія: скоро­чення ряду малоактуальних подробиць, додавання новіших сюжетів. Трохи більше як через півстоліття упорядковувати текст цієї неповторної книги береться ще один редактор — клирик Касіян. Необхідність внесення до рукопису сут­тєвих змін була обумовлена тим, що ця книга постійно читалася вголос новоприбулим послушникам, ченцям. На такі колективні читання приходило немало й старших людей. Оскільки вони були дуже освіченими, постійно читали багато інших рукописів, то в процесі читання ви­никало багато зауважень, доповнень, уточнень. їх і вирішив врахувати Касіян. Протягом двох років він робить дві редак­ції патерика: мовний ряд виразніше набирає народних ознак, з’являються нові вставки, виокремлюються головні епізоди, виклад деяких розділів стає поетичнішим, а ком­

Тнорці іі іісрепіїсупичі книг

83

позиція — чіткішою, бо події стали подаватися в хронологіч­ному порядку.

Таким чином, перші три редакції “Києво-Печерського патерика”, здійснені у XV столітті, виявилися усталеним текс­том для наступних його переписувань і передруків. І щора­зу не обходилося без редакторського втручання. Найбільше змін патерик зазнавав пізніше у мовному плані, коли за нього бралися ченці російських монастирів або московські друкарі. Вони свідомо змінювали яскраво виражені українізми, подаючи значний лексичний ряд у російськомовному напи­санні (для прикладу, закінчення в прикметниках -аго замість -ого\ чи —іи замість -иї) все далі віддаляючи пам’ятку від оригінального звучання, поступово залучаючи її до своєї культури.

Факт створення однієї книги кількома каліграфами під­тверджують і результати палеографічного аналізу згадуваної вже видатної пам’ятки давньоукраїнської книги — Остроми- рового Євангелія 1057року.

Досі вважалося, що автором книги є диякон Григорій. Але при уважному зіставленні правопису та форм одних і тих же літер впадає в око, що перші 24 сторінки тексту разом із заго­ловками все ж писалися іншою рукою. Невідомий каліграф, очевидно, не був фаховим писарем і тому не досконало знав церковнослов’янську мову. На це вказують багато слів, що мають давньоукраїнські форми. Був він, скоріше, художни­ком — ним виконані всі золоті заголовки книги (крім п’яти зшитків). Наступні сторінки — від 25 до 294 — писав сам Гри­горій — досвідчений каліграф, який з надзвичайною пильні­стю копіював давньоболгарський оригінал. Припускається, що в створенні цієї книги брав участь і третій виконавець — орнаментатор — його рукою виконані заголовки золотом у п’яти зшитках та написи до мініатюр.

Крізь сторінки іншої пам’ятки давньоукраїнського кни- готворення — “Слова о полку Ігоревім” — проглядаються обриси її безіменного автора. Передусім, він народився на землях Руси-України, бо добре знав традиції і звичаї свого народу, був великим патріотом. Наснажені високою емоцій­ною експресією, переживанням і небайдужістю до долі своєї землі, сторінки книги показують нам автора як людину книж­ну, добре освічену, широко начитану у вітчизняних літописах

84

ДОБА ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА

та грецьких хроніках, з великим поетичним талантом і врод­женим чуттям краси. Він був одним з перших ідеологів єдності княжої доби, а заодно єдності й могутності Русі як держави зі столицею в Києві. Єдина княжа родина, єдина Русь, об’єд­нана біля Києва, — це мета мрій автора “Слова”. Автор нав­мисне змальовує державну могутність старих князів і кличе вернутися до їхнього часу. Ідею княжої єдності він пов’язав з ідеєю сильної княжої влади, через що ідея стала реальною, як засіб творити могутню державу — Русь-Україну. На його причетність до військового стану вказує багатий словник військової термінології.

До творців рукописних книг у кожного народу віддавна формувалося побожне ставлення. Про них складалися леген­ди, їхній труд прославлявся в піснях. Одна легенда розпові­дає про ченця-книгописця, який особливо ревно ставився до виконання своїх обов’язків і залишив після себе багато переписаних книг. Після смерті тіло його піддалося тлінню, а рука, якою він писав книги, залишилася нетлінною і довго зберігалася в тому монастирі як реліквія.

Невідомий український автор XVI століття, захоплюю­чись працею переписувачів і творців стародавніх книг, зак­ликає своїх сучасників не лише уважно читати такі книги, а й молитися Богові за їхніх авторів, які по крупинці збирали мудрість віків так, як бджоли збирають мед:

Буди же того вдячон кождий,

А проси Бога о оборону завжди,

І писара тих книжок не забивай,

Аби його дольше Бог ховал І за працю єму живот вічний даровал.