§ 2. Між двома світовими війнами

Передумови Перша світова війна й поразка Українсь- переміщення кої Народної Республіки спричинили нову українських масову хвилю еміграції українців, пере- видавництв дусім політичного характеру. Загальна до Берліна структура української еміграції в Європі на

цей період мала такий вигляд:

• колишні військовополонені та військовослужбовці з Російської армії;

• колишні військовослужбовці, а також працівники за­кордонних представництв УНР, ЗУНР та Кубанської Народної Республіки (КНР);

• політичні, громадські, наукові діячі, кращі представ­ники інтелігенції австрійської України, які масово по­кидали Галичину напередодні наступу російських військ, а також емігранти з Наддніпрянської України, для яких чужим і неприйнятним був насаджуваний Москвою на українських землях більшовицький тота­літарний режим.

Точної статистики щодо кількісного і якісного складу Українських емігрантів досі не існує. Скажімо, лише україн­ських військовополонених з Російської армії на початку Пер­шої світової війни перебувало в таборах для інтернованих у Німеччині та Австрії (Веиляр, Зальцведель, Фрайштадтта ін.) понад 200 тисяч. Багато з них згодом повернулося додому,

значна частина свідомо й надовго вирішила адаптувати­ся до нового соціокультурного середовища.

Українські емігранти не могли перетворитися в сіру без­оку масу біженців завдяки значним культурним, науковим

374

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

і освітнім силам, які були в їхньому середовищі. Саме такими діячами ініціювалося створення видавничих осередків там, де гуртувалися українські політичні, наукові, освітні органі­зації — у Польщі, Чехословаччині, Австрії.

Центром українського видавничого руху на початковому етапі цього періоду (1919-1929 роки) стала австрійська сто­лиця. Саме до Відня перемістилася більшість знаних доне­давна в Україні видавництв: “Дніпросоюз”, “Дзвін”, “Вер- нигора”, “Сяйво”, Катеринославське видавництво. Розраху­нок був простим: добра частина українських земель належала донедавна Австро-Угорській імперії, надійний зв’язок з цими територіями давав можливість швидко й безперешкодно по­ширювати значні наклади видань серед україномовних чи­тачів. Справді, швидко налагодивши друк на новому місці, ці видавництва визначали й наклади за київськими мірка­ми — на рівні десяти й більше тисяч примірників. Однак надії на швидку реалізацію віденських накладів не справдилися. Через економічну кризу, яка охопила Австрію, українські видавництва змушені були незабаром згортати свою діяль­ність. Шлях для більшості з них стелився до Берліна.

Після підписання Брестського миру німецькі політичні, військові й культурно-освітні кола прихильно поставилися до українських емігрантів. У Берліні до 1921 року діяло по­сольство УНР, довкола якого почали виникати ряд україн­ських установ. Пізніше сюди перемістився Український ек- зильний уряд, централі культурних товариств. Збільшувалася кількість молодих українців, які здобували освіту у виших навчальних закладах, зокрема, в Берлінському університеті. З ініціативи німецької сторони 1918 року засновується Ні­мецько-українське товариство, яке відразу стало видавати німецькомовний журнал “ІІкгаіпе”. На сторінках цього часо­пису, що проіснував до 1926 року, регулярно вміщувалися розвідки й аналітичні публікації про українське питання взага­лі та про долю емігрантів з цих земель зокрема.

Незабаром тут створюється ще одна потужна громадська організація, фінансована німецьким урядом, — “Військова Місія для справ полонених українців у Німеччині”, яка, оКр>^м усього іншого, накреслила, як одні з важливих, культурно- освітній і видавничий напрямки своєї діяльності. На цьомУ поприщі найбільше потрудився професор Василь Сімович.

Між диома піітоннмп иіііішми

375

Заходами Місії з 1919 року почав видаватися для полоне­них українців часопис “Шлях”. Це двотижневе інформацій­но-освітнє видання, наклад якого сягав п’яти тисяч примір­ників, мало ще й щотижневий Ілюстрований додаток. Голов­ним редактором видання був Зиновій Кузеля, а до редакційної колегії входили Богдан Лепкий, Омелян Терлецький, Воло­димир Мороз. “Шлях” проіснував два роки і був своєрідним засобом зв’язку між таборами полонених та Місією. З ініціа­тиви редакції часопису було засновано науково-популярну бібліотеку, з маркою якої вийшло кілька книжечок.

Берлін, таким чином, стає місцем осідку не лише україн­ської політичної еміграції, а й діячів літератури, мистецтва, науки. Сюди й перемістилися незабаром з Відня українські видавництва.

Видання Українського наукового інституту в Берліні

Своєрідним центром, довкола якого гур­тувалися кращі наукові й освітні сили з числа української еміграції, став з 1926 року Український науковий інституту Берліні. Ідея заснування такої установи належала гетьману Петру Скоропадському. Її підтри­мав німецький уряд, виділивши для цьо­го кошти і приміщення. Першим директором інституту став відомий історик професор Дмитро Дорошенко. Активни­ми співробітниками були Воло­димир Кубійович, Дмитро Ан­тонович, Богдан Крупницький та інші.

З 1934 року ця установа ста- ^Ла державною інституцією під

Одне із иітутгардськіїх пидппь Української автокефальної ^мРііиослітпої церкви на еміграції

_г ткрлїкакнм,,

ПРАВОСЛАВНИЙ, 'ЦЕРКбВИТШ

КАЛЄКДАР

№

376

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

опікою міністерства освіти, головним завданням якої було поширення в західному світі відомостей про Україну і ук­раїнців, дослідження взаємин України і Німеччини в контексті історії та сьогодення, допомога українським науковим силам і студентам. Реалізація цих завдань здійснювалася і через видавничу діяльність.

Якою ж за видами і змістовим наповненням була науко­ва продукція цієї українсько-німецької наукової установи?

Передусім, готувалися до друку окремими збірниками “Записки Українського наукового інституту ”, де друкувалися матеріали українською і німецькою мовами. Всього вийшло три томи “Записок” обсягом до 10 аркушів кожен. Серед авто­рів наукових текстів були: В. Залозецький, І. Мірчук, Д. Чи- жевський, С. Смаль-Стоцький, В. Старосольський та інші. Окрім “Записок” інститут підготував до друку і ви пусти в два томи інформативних матеріалів на українознавчу тему.

Протягом 1933—1938 років видавався періодичний бюле­тень “Вісті У.Н.Іу Берліні”. Програмною метою цього ви­дання було “українською мовою для українського загалу, цією дорогою інформувати його стало й об’єктивно про культур­но-наукове життя німецького народу взагалі, а української еміграції в Німеччині зокрема”.

Працівники інституту видали низку словників, серед яких — великий за обсягом “Німецько-український словник”.

Значна частина видань готувалася до друку німецькою мовою і призначалася для німецькомовного читача. Так, про культурне життя в підрадянській Україні чужинці інформу­валися через періодичні випуски бюлетеня “КиІіигЬегісНіе”- З найпомітніших видань варто виділити підручник за редак­цією І. Мірчука і посібник Я. Рудницького з історії України: “НапсіЬооИ сіег ІІкгаіпе” (1941) та “СезсИісИїе сіег ІІкгаіпе ” (1939, 1943). Українські автори готували різноманітні інформативні матеріали з різних ділянок українознавства до німецькомов- них енциклопедій, а також для зацікавлених державних уста­нов і організацій.

Видавнича діяльність Українського наукового інституту в Берліні припинилася з падінням німецької столиці в ре­зультаті переможного наступу радянських військ у травні 1943 року. Тоді ж загинула й унікальна інститутська бібліотека україністики.

Між дноми піітошіми піііішмн

377

Видавництво З-поміж різноманітних видавничих осе- “Україноьке редків, які найактивніше стверджувалися Слово” на німецьких теренах у цьому історично­

му періоді, варто виділити “Українське Сло­во”. 1921 року з цією назвою вийшла в Берліні газета, яку спершу редагував 3. Кузеля. Довкола редак­ції швидко згуртувалися різні за політичними уподобаннями, але сповнені творчих поривань діячі української еміграції в Німеччині, переважно літератори, учені. Зокрема, Д. Доро­шенко (який згодом став редактором часопису), Б. Лепкий. На початку газета виходила двічі на тиждень, з кінця грудня 1921 до березня 1922 року — щодня, і до часу призупинення її виходу в 1926 році — щотижня.

Поштовхом для перетворення редакції газети у видавницт­во було започаткування науково-популярних книжкових ви­дань, які незабаром виокремилися в серію “Бібліотека “Укра­їнського Слова Належність видань до цієї серії визначалася передусім стилізованим художнім оформленням обкладинок: однакове обрамлення народним орнаментом з домінантою в центрі державного українського знака — тризуба. Зміню-

Одие .) пмдіїш. берлінського ^П|'дппнмцтпп “Українське Олопо”

Мюнхенське інідаїшл поеми Тодося Осьмпчкп “Поет”. 1947

378

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

валися лише назви та автори книг. Ще однією особливістю цієї серії була наявність у кожному виданні передмови та приміток.

У цій серії побачило світ понад півсотні книг, передусім кращих творів класичного і тогочасного красного письмен­ства, позначених високим громадянським пафосом і худож­ньо-естетичним рівнем. Це й “Слово о полку Ігоревім”, і “Твори” (у двох томах) І. Котляревського, й ілюстрований “Кобзар” Т. Шевченка, і “Твори” П. Куліша (у двох томах), і збірники творів О. Стороженка та В. Леонтовича, і “Слов­ник української мови” Б. Грінченка. Виходили й наукові роз­відки, такі як “Життя й відносини на радянській Україні” І. Герасимчука, науковий збірник “Пам’яті Івана Франка”, упорядкований 3. Кузелею.

Видавництво відважилося “тягнути” ще одну книжкову серію — “Українську народну бібліотеку”. З її маркою поба­чили світ два томи антології української поезії від найдавні­ших часів до початку XX століття “Золоті струни”, роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

З грудня 1923 року при видавництві засновується журнал “Літопис політики, письменства і мистецтва”, який регулярно виходив як щотижневик до кінця 1924 року. Головним редак­тором часопису був С. Томашпільський.

Бодай фрагментарно осягати цей масив друків не можна без відчуття захоплення подвижництвом і ентузіазмом його творців. Адже на шляху творення кожного видання виника­ли колосальні труднощі, долати які доводилося в умовах пов­ної невизначеності за свою завтрашню долю, за щоденний шматок хліба й за кошти, які слід було десь віднаходити, аби реалізувати все те, що створив автор у неприглядному з тех­нічного боку рукописі (здебільшого це були різного форма­ту й кольору аркуші, заповнені з двох боків олівцевим ско­рописом) у чітко структуроване й бездоганно виправлене книжкове видання. До цього ще слід додати й брак відпо­відних шрифтів, які хронічно відчували українські видавШ на чужині.

Про те, в яких умовах випускали працівники “Українсько­го Слова” своє чергове видання, і як вони ставилися до вико­нання своїх обов’язків, може засвідчити історія перетворення з рукопису в значну за обсягом книгу у трьох частинах фУ^н'

Між диомп глітоіиімм кінними

379

даментального дослідження Д. Дорошенка “Слов’янський світ в його минулому й сучасному”.

Починаючи з середини 1921 року, прибувши до Берліна, автор інтенсивно шукав видавця, який би зацікавився підго­товленим до складання рукописом. На початку знайомі по­радили йому звернутися до керівників однієї російської ви­давничої фірми, які, оцінивши зміст та ідею дослідження з позицій “старшого брата”, категорично відмовили у виданні. Далі рукописом зацікавилося “Українське Слово”. З 29 січня по 5 березня його інтенсивно передруковували на друкарській машинці. Після матеріал віддали на складання в друкарню, де й почалися технічні проблеми: там бракувало цілого ряду слов’янських шрифтів, зокрема, польською, сербською, чесь­кою мовами. Оскільки йшлося про історію слов’янських на­родів, уникнути цитат цими мовами було неможливим. Май­бутні книжкові сторінки витримали кілька коректур. Дбаю­чи про культуру видання і його належний науковий рівень, видавці звернулися до представників посольств слов’янських країн, аби ті переглянули зокрема білоруську, сербо-лужицьку і сербо-хорватську частини. На час роботи з коректурою в Німеччині через інфляцію різко стрибають ціни, й зібраних на початку коштів практично не залишається на друк. Вихід видання ж анонсувався за попередньою ціною, яка тепер мала зрости вчетверо. Далі належало це видання не лише випус­тити в світ, а й продати, повернути бодай частину витраче­них коштів і вкласти їх у наступне видання...

Інші На початку 1923 року в Берліні відкри-

українські вається виставка книг українських видав-

видавництва ництв у Німеччині. На ній були представ- У Німеччині лені чи не всі зразки новинок українського друку, які побачили світ на німецьких зем­лях протягом 1922 року. Завдяки зафіксо­ваним українським істориком у діаспорі С. Наріжним ста­тистичним даним з цієї виставки сьогодні можна відтворити ^СпРавжню картину учасників видавничого руху в цій країні ^За кількістю і назвами видавництв. Картина виглядає такою:

• “Українська накладня” — 40 книг, багато листівок;

• “Українське Слово” — 16 книг;

380

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

• “Українське видавництво в Катеринославі” (перенесене до Берліна) — 9 книг;

• “Ратай” — 4 книги;

• “Українська Студентська Спілка” — 2 книги;

• “Вукоспілка” — 2 книги;

• “Космос” — 2 книги;

• “Нова Україна” — 2 книги;

• “Вільна Спілка” — 2 книги;

• “УСДРП” -2 книги;

• “Знання — то сила” — 1 книга;

• “Українське книгознавство” — 1 книга;

• “Українська кустарна спілка” — 1 книга.

Таким чином, за наявними даними, лише протягом од­ного року в Німеччині діяло 13 українських видавництв, пе­реважна більшість яких знаходилася в Берліні. Проте ці дані ніяк не можна вважати остаточними. Адже ряд видавців могли й не знати про організацію такої виставки, оскільки органі­зовувалася вона приватним чином, з ініціативи “Видавництва української молоді”. До таких, скажімо, можна віднести ви­давництво Ольги Дякової.

Якби цей, практично невідомий досі в історії вітчизня­ної видавничої справи, освітній і друкарський осередок нічого й не видав більше крім “Енеїди” І. Котляревського, то він все одно заслуговував би доброї згадки в окремому абзаці.

Особливість цього видання полягає в тому, що за умов до-

ІБЯН ШїШШі£ЬКИЙІ рожнечі на папір і поліграфіч­

ні послуги має воно досить високий презентабельний

З ПЄРИНІМ йКВОМ ТЛ ПРИМІТНИМИ

Б.ґіелкего

формат, шрифтова гама, по-

ЗІЛЮТМІЦІЯНИ ТЛ ЗЙСТИВКЯМН

Я. Штірєн.

ОЛЬГО ДЬПКОВЯ

ГіЄРЛІН.

“Енеїда” І пана Котляревського

видавництва Ольги Дякової одне з кращих діаспорпих пндя^,,ь 20-х років XIX ст.

.Між дкома сштоішми іііііиамм

381

ліпшена верстка, високоякісним папір і, найголовніше — чис­ленні ілюстрації, майстерно виконані художником А. Штіре- ном. Герої немеркнучої поеми засновника нової української літератури зодягнуті в українські народні костюми, наділені чітко окресленими національними рисами. Така книга бе­зумовно викликала особливі хвилювання кожного, хто брав її до рук. Адже своїми сторінками доторкувалася до глибин­них струн душі емігранта, нагадуючи про покинуту батьків­щину, її історію, мову, культуру. У тому, шо “Енеїда” з’яви­лася саме такою в світ й по-доброму подивувала чужинців, заслуга передусім одного з найактивнішіх діячів української західноєвропейської еміграції Б. Лепкого, який не лише підго­тував до друку текст зі своєю передмовою та примітками, а й віднайшов потрібні кошти, друкарню. У річницю 200-ліття появи в світ “Енеїди” 1998 року це прекрасне берлінське ви­дання, як літературна і видавнича пам’ятка, було перевидано репринтним способом у Рівному з післясловом академіка М. Жулинського.

З видавництв цього періоду варто виділити передусім “Українську накладню”. Це одне з найстаріших українських видавництв, засноване Яковом Оренштайному Коломиї 1903 року. Єврей за національністю, він глибоко проникся історією й культурою своєї другої батьківщини — України — й немало встиг зробити на її видавничому полі. Доля склаласядак, що в 1919 році він перебрався До Німеччини. Спочатку в Лейпциг, затим — у Берлін,

Де продовжував здійснен­ня свого великого видав­ничого проекту — 200- ^т°мної “Загальної бібліо­теки”. Це невеликого

Німецькідруки Української накладні” Я копа Орепштаіша

382

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМКЧЧИН

Емблеми українських пидашпщтп і шідапііпчих організацій, що діяли на німецьких землях у першій полошіпі XX ст.

формату, витримані в єдиному стилі художнього оформлен­ня, збірки творів українських і зарубіжних класиків красно­го письменства. Серед інших видів видавничої продукції — також шкільні підручники, атласи, географічні карти, дитячі видання. На обкладинках титульних сторінках “Української накладні” зазначалися міста, де існували головні склади ви­давництва: Коломия, Львів, Лейпциг, Берлін, Вінніпег. У1933 році Яків Оренштайн перемішує діяльність свого видавництва до Варшави, де засновує власну книгарню. Житейський слід цього діяча губиться під кінець 1939 року. Всього в серії “За­гальна бібліотека” вийшло 230 томів україномовних книг.

Цікавою є доля “Видавництва Української Молоді”, за­снованого в Берліні 1922 року. Сформувалося воно з моло­діжного гуртка “Зелене коло”, що ставило на початку своєї діяльності завдання просвіти дітей українських емігрантів. Незабаром до діяльності гуртка приглянувся Є. Вировий, досвідчений керівник “Українського видавництва в Катери­нославі”, який уміло провадив свою справу за часів УНР У Катеринославі, Києві, Кам’янці-Подільському, і який змУ' шений був виїхати з останньої української столиці восени 191"

ПіслінкимініИ період

383

року разом з гнаним більшовиками останнім українським урядом. З допомогою Вирового цей гурток і перетворився в самостійне видавництво з власним статутом і широкою прог­рамою діяльності. На початку видавництво оголосило кон­курс на написання підручників для української еміграційної молоді, встановило навіть власну премію за кращі рукописи, які мало намір негайно видавати. 1923 року значним накла­дом виходить листівка-відозва до всіх українців, розкиданих по Європі, із закликом “збирати й здобувати кошти на ви­дання українських книжок, дбати про розповсюдження книж­ки, про заснування бібліотек, читалень, підтримувати скрізь зацікавлення книжкою”. Саме за ініціативою цього видав­ництва й була організована виставка української книги в Берліні, про яку йшлося вище. Першим солідним проектом, яке зреалізувало це видавництво, був науковий збірник “Зві- домлення ВУАН” на 1922 рік.

На жаль, здійснити свої добрі наміри “Видавництву Укра­їнської Молоді”, як і іншим видавничим осередкам у Німеч­чині цього періоду, не вдалося. Через економічну кризу, яка сягнула епогею 1923 року, ці осередки змушені були посту­пово згортати свою діяльність. Більшість з них перемісти­лася до Праги.