Тема 14

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ:

на прикладі Німеччини

^ Початки

україномовних

друків

^ Між двома світовими війнами

^ Післявоєнний період

304

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

історія українського друкованого слова на німецьких зем­лях заслуговує окремої розмови з кількох причин. Передусім тому, що тема ця досі ні вітчизняними, ні зарубіжними дос­лідниками не розглядалася. По-друге, першу друковану книгу українською мовою поза етнічними українськими землями створив саме німець — Швайпольт Фіоль. І, нарешті, за три­валістю і за результативністю друкування української видав­ничої продукції поза етнічними українськими землями ні­мецькі терени виявилися тут найсприятливішими.

Показовою є й географія українських видавничих осе­редків у Німеччині — Берлін, Лейпциг, Галле, Ульм, Аусбург, Регенсбург, Мюнхен. А якщо мати на увазі тематичний спектр видань, кількість авторів, які тут друкувалися, і кількість самих українських видавців, то варто бодай згадати отой справжній сплеск українського друку в таборах для переміщених україн­ських осіб після Першої та Другої світових воєн. Цей сплеск найбільше був відчутним саме в Німеччині. Що вже казати про видавничу діяльність такого помітного центру українського наукового книговидання, яким ось уже майже шістдесят літ вважається Український вільний університету Мюнхені.

§ 1. Початки україномовних друків

Німецький (~ Першим друкарем українських книг поза почерк етнічними українськими землями був ні-

Швайпольта мець. Звали його Швайпольт Фіоль. Фіоля Точний час і місце народження друкаря

у Кракові ше й досі є суперечливими. Йдеться про

період близько 1460 року, а місце — посе­лення Нойштадт у Баварії. Окремі дослід­ники батьківщиною Фіоля вважають також німецький Айшем та польський Люблін. З юних літ, мандруючи німецькими землями, майбутній друкар оволодів різними ремеслами, зокрема гаптуванням по шовку та друкарством. Історично доведеним є факт прибуття його до Кракова 1479 року.

На той час у цій першій польській столиці мешкала значна за кількістю колонія українців. Були це передусім представ" ники української знаті, що служили при королівському дворі»

[Іочіїткн україномовних друкіп

365

майстри та маляри, які широко й постійно залучалися до оз­доблення Вавелського королівського замку, а також молоді щляхтичі й міщани, яких немало навчалося в Краківському університеті, заснованому ще 1364 року. Вже на той час чи не найчисельніша серед чужинців українська громада мала в Кракові свою православну церкву.

Очевидно, що підприємливий Фіоль на новому для ньо­го місці поселення тісно зблизився з українцями і саме від них одержав замовлення на друк книг богословської тема­тики тогочасною українською мовою. Унікальність цього факту полягає в тому, що німець за походженням вирішує заснувати друкарню, де б складалися і друкувалися книги не­відомою йому досі мовою. У такім разі, помічниками друкаря зі складання черенків мусили бути українці, а сам керівник мав би розуміти бодай початки цієї мови. Оскільки книги перед­бачалося поширювати на західноукраїнських землях, то й меценатами такої благородної справи виступили українці. За одними даними, замовниками друків стали православні ли­товські вельможі, за іншими (скажімо, І. Франко в нарисі “Історія українсько-руської мови”) — книги Фіоля друкува­лися заходами й накладом князя Костянтина Острозького.

Початок існування української друкарні у Кракові при­падає на 1485 рік. Для історії збережено ім’я ще одного німця, який має безпосереднє відношення до поширення і стверд­ження в західному світі українського друкованого слова — Рудольфа Борсдорфаз Брауншвейгу. Саме він виготовив для краківської друкарні кириличні шрифти. Збереглася навіть письмова угода, укладена на вимогу Швайпольта Фіоля, за якою словолитник Борсдорф зобов’язувався більше нікому не відливати і не продавати таких літер.

Перші українські книги з друкарні Швайпольта Фіоля побачили світ 1491 року. Мали вони назву Осьмигласник (Ок- поіх) і Часослов. За ними виходять Тріодь Пісна і Тріодь Цвітна. І хоча, на противагу двом попереднім виданням, тут рік і місце випуску не зазначені, їх також приписують Швайпольту Фіолю.

* не безпідставно, адже стилістика оформлення і шрифтовий Ряд цих видань такий же, як і в Осьмигласника та Часослова.

Найкращим з друкарського і художнього боку є Осьми- їласник, обсяг якого — 338 сторінок. Надрукований він у дво­колірному варіанті (червоний і чорний) на якісному папері,

366

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

позначеному складним за формою водяним знаком — хрест на фоні квітки, обвитий змією, ягня, дві голови бика і гли­няний глечик. Перша сторінка книги увінчується словами: “З Богом починаємо Осьмигласник. Творіння преподобно­го нашого Іоанна Дамаскина”. Видання це знамените своєю витонченою гравюрою, вмішеною на звороті першої сторінки: у центрі — розп’ятий на дерев’яному хресті Ісус Христос; ліво­руч — огорнуті печаллю чотири жінки, одна з яких (із сяє- вом над головою) — Свята Марія; праворуч — два чоловіки з ликами святих.

Є в українських друках Швайпольта Фіоля цікаве ново­введення, яке вирізняє їх від шедеврів Йогана Гутенберга: заставкові літери тут вже не вписуються вручну, як раніше, а відтискуються зі спеціально виготовлених черенків. Така деталь засвідчує високий професійний рівень друкаря.

Тривалий час українська приналежність Фіолевих друків піддавалася сумніву передусім російськими вченими. Але в наукових дискусіях політично не заангажованими вченими, і не лише українськими, а й польськими, чеськими, було на­ведено ряд беззаперечних доказів українськості цих книг.

За якими ж ознаками сьогодні ми маємо повне право за­раховувати ці книги до вагомих набутків вітчизняної видав­ничої справи?

1. За мовними особливостями. У тих місцях, де текст відда­лявся від церковнослов’янської мови, його словниковий ряд мав явні ознаки живої української мови. Скажімо, у розділі Часослову, присвяченому православним святим, називаються імена саме тих, які походили з України, — Феодосій Печер- ський, Володимир Великий, Борис і Глібтошо.

2. За формою шрифту. Шрифтові лінії черенків макси­мально наближені до обрисів літер кращих каліграфів україн­ських рукописних книг.

3. За художнім оформленням. Тут переважають такі ж ху­дожні елементи, як і в рукописних книгах, що творилися в Грушівському монастирі (Закарпаття), звідки вони й були взяті для передруку.

Доля Швайпольтових україномовних друків, як і самого їхнього творця, виявилася драматичною.

Неприємності почалися відразу після вивезення книг з друкарні. У листопаді 1491 року підпорядкована Папі Рим­

Початий ук|міїііомоііші.\ друиііі

307

ському краківська духовна інквізиція, яка була створена ще в ХІП столітті для “виявлення, покарання й запобігання єресі”, якраз і звинуватила друкаря в єретицтві за кириличні українські друки. Сам друкар був арештований і незабаром кинутий до в’язниці. Щоправда, за нього відразу заступилися два поважні краківські міщани. Сплативши 1000 гульденів штрафу, вони мусили письмово поручитися за підсудного, що той не полишить Кракова до початку судових засідань. Справа затягувалася, і на початку 1492 року Фіоля знову саджають за грати, де він пробув майже півроку. І хоч пізніше суд не знайшов у вчинкові друкаря складу злочину, цей випадок різко змінив подальшу долю Фіоля.

Умовою виходу на волю Швайполта Фіоля керівники кра­ківської церковної влади поставили публічне покаяння (на колінах) друкаря перед ними й відречення від сподіяного. Причина такого покарання полягала в граничній нетерпи­мості провідників католицизму до іншої віри. Вони не могли простити того, що католик за віровизнанням Фіоль відважився друкувати книги для іновірців, у даному випадку — для пра­вославних українців.

Швайпольт Фіоль, вийшовши на волю, полишає наприз­воляще свою “українську” друкарню, яку незабаром розгром­лює дощенту інквізиція. Існують перекази, на які посилаються Є. Сабо, А. Петрушевич, О. Орос, що німецький друкар не­забаром опинився в закарпатському селі Грушів — давньому осередку українського рукописання при тамтешньому монас­тирі, де й засновує друкарню. За іншими даними, Фіоль зали­шився вірним даній клятві й подався спочатку на польські, а згодом — на словацькі вугільні копальні. Та помирати по­вернувся до Кракова.

Не набувши за своє трудне життя статків і переживши на кілька років свою дружину Маргариту, він заповів своє не­хитре хатнє майно куховарці Катерині за її вірну службу...

Незважаючи на те, що більшість надрукованих у Кракові Українських книг було спалено, немало примірників все ж по­трапило за кордон. Відомий церковний діяч, друкар і вчений

3. Копистенський згадує у своїй “Палидонії”, що друки Швай­польта Фіоля були особливо популярними на українських землях.

Нині в Україні зберігається лише кілька примірників цих ^дРУків. Один з них — Часослов — у колекції стародруків Одесь­

368

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

кої державної наукової бібліотеки. Цікавою є доля цього не­повного, але безцінного сьогодні примірника. Тривалий час він зберігався в колекції стародруків одеського бібліофіла

А. Тихоцького. Переживаючи матеріальну скруту, той запро­понував придбати цю книгу Новоросійському університетові за 70000 рублів. Сума була справді зависока, тому бібліофіл погоджувався її виплату розтягнути в часі на окремі частини. Професура історико-філологічного факультету, розуміючи цінність видання, настійно рекомендувала Раді університету придбати книгу. Однак Рада відмовила в клопотанні, моти­вуючи це відсутністю коштів. І тоді стався рідкісний випадок в історії видавничої справи: український Часослов зарубіж­ного видання 1491 року через десять літ купує... селянин Да­нило Підлітаїв і за значно меншу суму перепродає його тому ж таки Новоросійському університетові.

Протягом підрадянських років факт заснування україн­ського друкарства 1491 року тривалий час з ідеологічних міркувань офіційною владою не визнавався. І лише в перші роки української незалежності, з поверненням на Батьків­щину заборонених раніше наукових праць цілого ряду вітчиз­няних дослідників, відкриттям колишніх радянських спец­фондів, ця подія не лише визнана, нарешті, на урядовому рівні, а й достойно пошанована — 1991 року в Києві була випущена цікава поштова марка, присвячена першому ук­раїнському друкареві поза етнічними українськими земля­ми — німцеві Швайпольту Фіолю і його першим українським ‘ друкам — Осьмигласнику та Часослову.

Український Наступна сторінка українсько-німецько- слід у Галле го друку відноситься до першої половини XVIII століття і пов’язана з містечком Гал­ле, що неподалік Лейпцига. Саме там 1735 року в перекладі тогочасною українською літературною мо­вою вийшов друком твір відомого в Європі протестантського проповідника Йогана Андта “Чотири книги про правдиве хри­стиянство ”.

Ця книга була дуже популярною і в Східній Європі, бо незабаром після друку німецькою мовою її переклали чехи (1617), поляки (1717), дещо пізніше — серби. Саме на порУ

Початки укриїїюмошінх друків

369

захоплення у Європі твором Йогана Андта до Галле приїхав здобувати освіту в тамтешньому університеті українець Симон Тодорський. Це був відомий уже на той час проповідник, знавець багатьох мов, у тім числі й східних. Тож не випадково, що саме йому галльські пієтисти запропонували для пере­кладу цю книгу з метою “поширення царства Божого” у сло­в’янському світі”.

Книга після її опублікування в Галле непросто торувала дорогу в Росію. І все ж певна частина її накладу розповсюджу­валася в Петербурзі й Астрахані. Є свідчення, шо в Києві цей твір придбала Києво-Печерська лавра. Він мав неабиякий вплив на тогочасних українських учених, просвітителів, зок­рема й на Григорія Сковороду та Паїсія Величковського.

Мова перекладу Симона Тодорського, за твердженням Дмитра Чижевського, є не російською, як досі вважалося, а церковнослов’янською в українській редакції, на шо вказу­ють значні домішки українських народних елементів, пере­дусім лексичних.

Лейпцизька Вагомою сторінкою в історії українського шевченкіана книговидання за кордоном можна заслу­жено вважати Лейпциг. У різні періоди історії там друкували свої твори немало ук­раїнських авторів, надто ж після повалення більшовиками уряду Української Народної Республіки. Свого часу у Лейп­цигу навіть існувала потужна філія Катеринославського укра­їнського видавництва. З 1919 по 1932 роки працювало пере­несене з Коломиї цікаве видавництво “Українська накладня”, власником якого був Яків Оренштайн. З маркою цього видав­ництва вийшло понад 200 назв творів українських класиків 'сучасних письменників. Саме тут 1921 року заходами Євгена Вирового вийшло перше повне “народне видання ” Шевченко- ^вог° “Кобзаря” за редакцією Василя Сімовича без будь-яко- ^Го Цензурного втручання.

Однак німецька шевченкіана має значно глибше коріння.

Середина XIX століття. Знаковою подією в історії україн­ської видавничої справи в Німеччині став вихід у світ 1859 ^°^КУ однієї з реліквій зарубіжного книгодруку — “Новьіх сти- ^х°творений Пушкина и Шавненки

370

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

Лейпцизьке видання 1859 р. “Новьіх стихотворений ІІушкина и Шавченки”

Саме про виняткову роль цієї книги в національному пробудженні зокрема Західної України так за­хоплено писала свого часу Наталя Кобринська:

“В тім самім часі заворушились у нас і інші сили. Роздались інші го­лоси, втім же 1859 році вийшла не­величка книжечка “Стихотворения Пушкина и Шавченки”, де перший раз побачили світ Божий такі огнисті твори Кобзаря як “Кавказ”, “Посланіє”, “Заповіт”. Книжечка ся електричною іскрою упала в серця нашої молодіжі, котрих не могла вдовольнити мертвеччина університетських викладів Головацького”.

Книгу цю без перебільшення можна вважати безцінною. І не лише тому, що через невеликий наклад вона нині є вкрай рідкісною, а передусім через те, що це було перше прижит­тєве безцензурне видання творів Великого Кобзаря — най- сильніших і найразючіших за своїм змістом, які в тяжку пору національного гноблення піднімали дух народу, будили його думку. Поява цієї невеликої збірки невдовзі після відбуття Тарасом Шевченком десятирічного ув’язнення в далеких за­каспійських степах має свою драматичну історію, до якої варто привернути увагу читача.

Добре розуміючи неможливість видання гострих політич­них і глибоко патріотичних творів Кобзаря в Російській імперії в умовах жорстокої царської цензури, друзі Шевченка вино­шували наміри опублікувати такі твори за кордоном.

За цю вкрай складну і небезпечну справу взявся Панте­леймон Куліш. Відбувши, як і Шевченко, заслання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві і повернувшись в УкраїнУ» він став збирати розпорошені повсюди численні списки руко­писних творів поета. І в 1858 році, їдучи до Брюсселя, Кулішеві вдається непомітно переправити ці твори через кордон.

ршк&в нжштш..

ТСІМ1 УШ.

вош СШОТВОШІЯ

птвши«шгаши.

ЛЕЙПЦИГ!., і 1,11*210, Вомпап Гффгч.| 0«гЬм4.

!8»9.

аажшшшіім?

Цочатки україномовних друкіїї

371

У Лейпцигу письменник знайомиться з німецьким видав­цем і книгарем Вольфгангом Гергардом, який незадовго до цього започаткував випуск книжкової серії “Русская библио- тека”. Редагував цю серію російський політичний емігрант, письменник Іван Головін. Це була цікава постать тодішнього громадсько-політичного і літературного життя, яка у контексті нашої розмови заслуговує теплої згадки.

Будучи за походженням з дворян Тверської губернії, І. Го­ловін мав можливість здобувати освіту у Дерптському універ­ситеті, після закінчення якого був прийнятий на службу в міністерство закордонних справ Росії і в 1842 році виїхав до Німеччини. Там перейнявся вільнолюбними ідеями. Після випуску французькою мовою своєї праці “Дух політичної економії” вступив у конфлікт з Третім поліційним відділом. Відтак прізвище Головіна заноситься до списку неблагонадій- них. Згодом його заочно було позбавлено дворянства й за­суджено на каторжні роботи із засланням до Сибіру. Після безуспішного клопотання про скасування присуду Іван Го­ловін назавжди вирішує залишитися в Німеччині. 1858 року він приймає запрошення видавця “Русской библиотеки” пра­цювати у видавництві Вольфганга Гергарта.

Тому й не дивно, що Іван Головін так гаряче зацікавився переданими від Куліша Шевченковими поезіями й вирішив негайно їх опублікувати в одній збірці з такими ж вільнолюб­ними поезіями О. Пушкіна.

Книга, що склала восьмий том “Русской библиотеки”, побачила світ 1859 року і відразу потрапила до списку забо­ронених для ввезення і поширення в межах Російської імперії. Та незважаючи на це, немало її примірників знайшли свого читача саме в Росії і Україні.

І ось цікавий поворот у долі цієї книги. Майже через 140 Років вона повернулася в Україну. Цього разу вже не таємно, не через цензурні рогатки, а вільно і гласно. А сталося це так.

Тривалий час зачитаний примірник цієї книги був однією з небагатьох реліквій у сім’ї настоятеля Макаріївської церкви ® Києві Анатолія Затовського. Одержав він її у спадок від батька, протоієрея Леоніда Затовського. Довідавшись, що ^такого видання немає навіть у найголовнішому музеї Коб- ^3аРя, отець Анатолій мав намір подарувати його Каневу. Та ^ЗГ0Д°М, коли весь світ облетіла тривожна звістка про ван­

372

УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

дальський акт спалення музею Т. Г. Шевченка в одному з містечок Канади, священик Затовський, будучи членом прав­ління Київського міського відділення Українського фонду культури, виступив з пропозицією перевидати її.

Книга ця готувалася до репринтного відтворення у видав­ництві “Либідь” при Київському університеті 1990 року. Але під час роботи з оригіналом видавців і упорядників чекала справжня несподіванка. Як з’ясувалося, запропонований примірник “Новьіх стихотворений Пушкина и Шавченки” не був оригінальним. Це фототипне перевидання, здійснене у 1937 році в Харкові до 100-річчя від дня смерті Пушкіна Державним літературним видавництвом. При докладному вивченні виявилося, що книга “грішила” рядом технічних недоглядів і неточностей. Отож видавати її факсимільним способом було неможливо.

Відтак зусилля спрямувалися на пошуки оригінального примірника. 1 пошуки ці увінчалися успіхом. Лейпцизький оригінал 1859 року було знайдено в колекції Ю. Меженка, що зберігається в архіві Інституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка НАН України. Тепер вочевидь було зрозуміло, що хар­ківський “двійник” відрізнявся від оригіналу не лише техніч­ними, а й змістовими даними: там бракувало кількох творів, не було відтворено оригінальної обкладинки.

З настанням незалежності в Україну повернулося не лише це видання, а й ґрунтовне монографічне дослідження про нього видатного діяча українського відродження Івана Огієнка (митрополита Іларіона), що має назву “Перше видання ре­волюційних віршів Тараса Шевченка”. Майже півстоліття рукопис цієї монографії пролежав в архівах автора в далекому канадському місті Вінніпег, і лише наприкінці 2002 року захо­дами Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) та ви­давництва “Наша культура і наука” твір цей побачив світ у збірці недрукованих досі творів Огієнка “Тарас Шевченко”- Про роль і місце в історії вітчизняної видавничої справи лейп­цизького видання “Нових стихотворений Пушкина и Шав­ченки” Іван Огієнко зазначає так:

“...У великій події повалення панщини революційні вірші Т. Шевченка відіграли величезну агітаційну роль: вони хо­дили в рукописах тисячами по всій Росії, по всій Україні, зробили своє діло — панщина впала. Це діло — славне Діл⁰

Між двома світовими німиами

373

повалення рабства-панщини — робило й лейпцизьке видання революційних віршів Т. Шевченка 1859 року. І в цьому його історичне значення”.

Ось як багато можуть розповісти про будь-яку поважну в історії нашої культури книгу пожовтілі від часу архівні ма­теріали, якщо їх вчасно віднайти, вивчити і спонукати “за­говорити”.