Тема 13

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ (1920-1990):

ідеологічний та творчий аспекти

^ Ідеологічний контроль друкованого слова

^ Особливості діяльності редактора і видавництва в умовах тоталітарного суспільства

«Павло ті і и н,а

ШАРТІЯ ВЩЕ

І *^СГЯ»*ВІ4І1ІГ11ГГЯ| іШІІІіи»)

І * ■ І * І * 9 к і * _т »• І *

336

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

§ 1. Тотальний контроль друкованого слова

Ситуація Становлення й організація роботи радян-

у видавничій ських видавництв відбувалася в надзвичай- справі но складних умовах. Незважаючи на бра-

напередодні вурні офіційні повідомлення про “нечувані запровадження успіхи на культурному фронті”, “приток ідеологічного нових мільйонів читачів”, запустити роботу контролю нового видавничого комплексу після фак­

тичного зруйнування попереднього вияви­лося непросто.

Назвемо основні причини розбалансування налагодже­ної в роки Української Народної Республіки видавничої спра­ви в Україні.

Перша. Бракувало кадрів. Високоосвічені й добре підго­товлені до такої праці видавці, редактори й автори, шо склада­ли в період революції значну частину національно свідомої інтелігенції, поповнили ряди політичної еміграції. Оволоді­вати непростими тонкощами творення видавничої продукції нерідко посилали за партійними дорученнями цілком випад­кових людей.

Друга. Зруйнована технічна база. Конфіскована наспіх у діючих видавництвах, а тому розкомплектована, техніка не­рідко простоювала, бо вона так само потребувала досвідче­них і дбайливих рук.

Третя. Недостатнє фінансування нової галузі. Заданими збірника статей “Печать в СССР к XVI сьезду РКП(б)”, шо вийшов у Москві 1926 року, оборотні капітали радянських видавництв були дуже невеликі, увесь час видавництва жили на фоні недоплати та банкрутства.

Четверта. Нестача паперу, що призвела до різкого змен­шення кількості видань. У зв’язку цим, скажімо, в радянській Україні у грудні 1921 року Всеукрвидав видав спеціальне роз­порядження, за яким заборонялося надавати папір усім уста­новам і закладам, “за винятком редакцій газет і видавництв для випуску партійної літератури”. Всі наявні запаси паперу повсюдно вилучалися.

Паперу справді в країні не вистачало. Навіть наклад га­зети “Комуніст” змушені були зменшувати, про що Всеукр* видав інформував ЦК КП(б)У. Якщо врахувати, що основ­

Ідеологічнії» контролі, друкоїшпого с.іоіііі

337

ний книговидавничий масив складала пропагандистська ле­нінська тематика (у 1925 році — 150 млн аркушів, або п’ята частина всіх накладів), то неважко уявити, в якому дефіциті були навчальні, наукові, довідникові видання.

Справжню картину того, шо діялося в новоутворених ра­дянських видавництвах, досить переконливо, хоча й емоцій­но, змалював у своєму “Щоденнику” Сергій Єфремов. Ця емоційність пояснюється особистими розчаруваннями автора, матеріальною скрутою, викликаною відмовою казенних ви­давництв платити зароблений гонорар через незалежні від них причини. Ось фрагмент бачення суті проблеми людиною, яка все життя професійно займалася літературною творчістю і весь час тісно контактувала з різними видавництвами (запис від

8 липня 1924 року):

“Просто біда: ніде не платять грошей. Винні мені і в держав­ному видавництві, і в “Шляху освіти”, і в “Часі" — і за цілий тиж­день біганини ніде ні копійки не вибігав. Замість грошей пока­зують ті телеграми, що шлють до Харкова, благаючи грошей та признаючись одверто, що вони — банкроти. Проїдають і роз­крадають усе хоч скільки дай — розуміється, казенні видавницт­ва... Ніхто нічого не робить, ніхто нічого не тямить і не хоче тя­мити, усякий гарба, що може, — і наслідки... Які можуть бути, опріч банкрутства, наслідки. Пощастить ще трохи урвати казен­ного пирога — животітимуть ще якийсь час. Не пощастить — помруть ганебною смертю, занапастивши попереду українську книжку та письменство”.

Така ситуація була характерною не лише на початковому етапі становлення радянського книговидання, а й значно пізніше. В цьому переконує й ось цей витяг з передсмертного листа Михайла Грушевського до тодішнього Голови Раднар- кому СРСР товариша В. Молотова від 4 вересня 1934 року:

“...Навіть за раніше випущені книги мені і дочці не ви­плачують гонорару: за видавництвом “Пролетар” — держав­ним видавництвом України — уже четвертий рік залишається борг, за власними його розрахунками, на сьогодні понад

⁹ тис. крб.”

Як результат — повсюдне подорожчання друкованого слова, зокрема книги, яке в умовах розрухи робило цей “засіб комуністичного виховання мас” практично недоступним.

На початку 20-х років в українській провінції пошири­вся практика покупки книг за продукти харчування. Ска­

338

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ В.'ІЛДи

жімо, за один примірник забороненої вже владою “Ілюстро­ваної історії України” М. Грушевського на Київщині давали до півтора фунта сала. Примірник підручника з геометрії Кисельова коштував на Поділлі вісім фунтів цукру. А в Хар­кові один робітник за півпуда цукру купив повний комплект дореволюційного видання енциклопедії Брокгауза-Ефрона. Нерідко безробітні вчені старої школи змушені були за харчі продавати безцінні видавничі шедеври минулого. Так, один київський професор через скрутне матеріальне становище своєї сім’ї обміняв у вересні 1921 року ЗО томів “Архива Юго- Западной России” всього на чотири кілограми цукру.

Головліт Після розгрому Української Народної Рес-

як чинник публіки нова радянська влада стала актив-

придунісння но запроваджувати комуністичну ідеоло- інакодумотиа гію не лише пропагандистськими, а й ад- в друкарській міністративними заходами. На початку їх справі здійснювали створений 28 січня 1918 року

Революційний трибунал преси, затим — Надзвичайна комісія, яка отримала ніким не контрольова­не право на перегляд будь-якої кореспонденції адресатам.

У жовтні 1921 року В. Ленін підписує Положення про військову цензуру, у грудні того ж року — Положення про політичний контроль. І, нарешті, декретом Ради Народних Комісарів від 6 липня 1922 року створюється центральний орган, до функцій якого увійшли всі існуючі досі форми й методи тотальної цензури над друкарською справою. Цей орган дістав назву Головного управління у справах літератури і видавництв — скорочено Головліт, який структурно відно­сився до Наркомосу РРФСР.

За московською схемою створювалася система цензур­ного нагляду і в Україні. Початок діяльності цензурних органів у нас датується 11 серпня 1922 року, коли постановою Рад- наркому республіки при Народному комісаріаті освіти УРСР створювалося Центральне управління в справах преси. Це — своєрідний спадкоємець Головного цензурного управління царської Росії, який пізніше, 1966 року, одержав нову назву Головне управління з охорони державних таємниць у пр^еСІ при Раді Міністрів УРСР.

Ідеологічний контроль друкоішного С.’ІОІШ

339

До керівників видавництв усе більше надсилалося надто важливих з ідеологічної точи зору паперів з позначкою “таєм­но”: про вилучення з бібліотек виданих раніше творів авторів, про недопущення до розгляду будь-яких рукописів конкрет­них авторів, про нерозголошення через засоби друку конк­ретних фактів. На значну частину імен діячів української науки, літератури, мистецтва навішуються ярлики українських буржуазних націоналістів. Це означало автоматичне вилучен­ня їхніх книг із бібліотечних фондів, книжкових магазинів й подальшу заборону видавати.

Чи не найбільший список українських авторів, твори яких рекомендувалося повністю вилучити з бібліотечних фондів і книжкових магазинів, припадає на 1935 рік. У додатку до таємної постанови ЦК КП(б)У від 19 липня 1935 року зазна­чені такі автори: Борис Антоненко-Давидович, Олександр Олесь, Микола Олійник, Валеріан Підмогильний, Георгій Шкурупій, Микола Вороний, Олекса Близько, Кость Горді­єнко, Пилип Капельгородський, Василь Мисик, Григорій Епік, Микола Куліш, Кость Котко, Григорій Косинка, Петро Козланюк та інші.

За цими авторами стояв практично кращий набуток нової української літератури, створений ними за короткий період українського національного державотворення часів Україн­ської Народної Республіки.

Одне з численних розпоряджень Головліту, що вийшло пізніше і якого неухильно мали дотримуватися усі видавницт­ва, редакції періодичних видань, радіо і телебачення, — за­борона згадувати в будь-якому контексті імена “найлютіших ворогів радянської влади” — Володимира Винниченка, Дмит­ра Донцова, Сергія Єфремова, Володимира Кубійовича, Бог­дана Лепкого, Андрія Любченка, Євгена Маланюка, Івана Огієнка, Миколи Хвильового, Спиридона Черкасенка.

Активізація діяльності Головліту співпала з чорними да­тами української історії 20—30-х років: страшного голодомору, який, за останніми даними незалежних як вітчизняних, так і зарубіжних експертів, забрав життя восьми мільйонів укра- інцїв. Це доба безпощадної боротьби тоталітарного сталін­ського режиму з так званими “ворогами народу”, яка в Ук­раїні проходила під гаслом боротьби з “українським буржу­азним націоналізмом”, а також доба завершення так званого

340

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Зиакопі ппдаипн, якими мали відкриватися плани кожного видавництва

періоду українізації, ініційова- ного нібито самою більшови­цькою партією і нею ж згодом жорстоко придушеною.

Однією з форм викреслен- ня з історії імен викритих пар­тією “ворогів народу”, яку широко запроваджували цен­зурні відомства, особливо у 20-30-х роках, стало ретельне заклеювання цупким папером окремих рядків змісту тих одиничних видань, які спрямову­валися у спецфонди. На тих рядках зазначені прізвища й назви статей авторів, які пізніше були репресовані радянською вла­дою, а отже, заборонені для згадування у відкритій пресі. За­боронялася і їхня творча та наукова спадщина, навіть якщо вона й не мала до політики жодного стосунку. Скажімо, у дру­гому числі “Фізико-математичного збірника”, що вийшов друком у видавництві Київського університету 1936 року, за­клеєні перші два прізвища авторів і назви їхніх статей. Одне з цих прізвищ після ретельного зняття заклеєного паперу вда­лося прочитати — М. П. Кравчук. Стаття його називалася “Частота, імовірність та закон великого числа”. Від восьмої до двадцять сьомої сторінки текст статті вирваний.

У радянських енциклопедичних виданнях про долі таких людей, зрозуміло, нічого не друкувалося. Скупі ждані кон­кретно про цього вченого віднаходимо в “Енциклопедії ук­раїнознавства”. Михайло Кравчук, 1892 року народження, математик, професор Київського університету, дійсний член Української Академії наук та Наукового товариства імені Шевченка, автор більш як 80 наукових праць. Репресований 1937 року.

Ймовірно, що цього вченого-математика вислали з Киє®, лише за те, що був дійсним членом Наукового товариства імен¹

ПАВЛО ТИЧИНА

ПАРТІЯ ВЕДЕ

[ (('о.їоп'їпиіі коміро м, друкованого слона

341

Шевченка, з діячами якого сталінський режим розправлявся особливо жорстоко.

У цьому ж випуску наукового збірника зроблена ще одна наклейка радянських цензорів. Цього разу заклеювався текст на звороті титулу: “Друкується з розпорядження ректора Київ­ського державного університету, голови редакційної колегії ф. І. Зюлькова”. Зауважмо, що ще рік тому ректором був професор М. Кушнарьов. Хто з тих людей знав, перебуваю­чи на відповідальних ідеологічних посадах, яка доля їх жде завтра...

Починаючи з кінця 30-х років, Головліт постійно прово­дить огляди видавничих версток, результати яких у письмо­вому вигляді передавалися до ЦК комуністичної партії. Та­ким способом продовжувалися пошуки ворожої пропаганди, відстежувалися “неправильні” чи “помилкові” думки нау­ковців, прорахунки й політична незрілість видавців. Варто ознайомитися бодай з одним таким оглядом, аби уявити, з якою хворобливою підозрілістю, з якою абсурдною при­скіпливістю новоявлені цензори шукали “загрожуючий без­пеці держави” негатив.

Ось приклад. З позначкою “таємно” 16 серпня 1957 року за підписом начальника Головліту К. Полонника на ім’я за­відувача відділом науки і культури ЦК компартії України Ф. Овчаренка був надісланий огляд статей наукового збірника № 4 філософського факультету, що готувався до виходу у ви­давництві Київського університету. Красномовні витяги з Цього документа мовою оригіналу варто процитувати:

“Контролируя сборник № 4 философского факультете Киев- ского государственного университета им. Т. Г. Шевченко, посвя- щенньїй 40-летию Великой Октябрьской социалистической революции (ответственньїй редактор К. А. Ткаченко), Главлит УССР обратил внимание на следующее.

В статье М. Е. Овандера “До питання про об'єктивні і суб’єк­тивні передумови Великої Жовтнево? соціалістичної революції”... нам кажется, ставить знак равенства между Плехановьім — с одной сторони, Каутским и Вандервельде — с другой непра­вильно... В статье М. С. Шлепакова “Конкретизація і дальше розроблення В. І. Леніним марксистської ідеї зламу буржуаз­ної державної машини в період від лютого до жовтня 1917 року” наше внимание обратили весьма мягкие характеристики автора по адресу Бухарина... В статье “Значення рішень ЦК КПРС в боротьбі за високу ідейність і художність соціалістичного мис­тецтва” (автор — В. О. Кудин)... нам кажется неправильним

342

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

утверджение автора, будто бьі только отдельньїе положення ро­шений ЦК партии связаньї с борьбой партии за високую идей- ность советского искусства...

Издательство уведомило нас, что авторьі с указанньїми вьіше замечаниями не согласньї.

Мьі же полагаем, что без внесення исправлений указанньїе статьи не могут бить разрешеньї к печати. Прошу Ваших ука­заний".

Особливо багато роботи виявилося для цього цензурно­го органу з початку 70-х років. Як відомо, саме тоді, після завершення так званої хрущовської відлиги, почався масовий наступ влади на широке коло “неблагонадійних” громадян з числа української інтелігенції — наукових співробітників інститутів, членів редколегій українських часописів, виклада­чів університетів, журналістів. Уже відбувалися антиукраїнські процеси у Львові, після виступу Івана Дзюби в кінотеатрі “Україна” почалися арешти української інтелігенції в Києві.

Ідеологічне цензурне око, як і за часів царської цензури, все більше стало вихолощувати український дух у рукописах, що готувалися до друку в українських видавництвах. Показо­вим і симптоматичним є в цьому плані наказ Держкомвидаву України, підписаний 4 квітня 1973 року В. Білогуровим “Про збірку вибраних праць С. Людкевича “Дослідження, статті, рецензії”, що мала вийти друком у видавництві “Музична Україна”. Ось витяг із цього наказу:

“При підготовці збірки вибраних музикознавчих праць, ста­тей та рецензій композитора С. П. Людкевича головна редакція “Музичної України" (тт. Малишев Ю. В., Доломан Є. М.) і ре­дактор Я. М. Мокрицька несумлінно поставилися до добору і редагування матеріалів. А директор видавництва т. Кулі- нич Г. Г. знехтував вказівкою та настановами Держкомвидаву УРСР щодо посилення контролю за науково-теоретичним та ідейно-художнім рівнем цього складного видання. Внаслідок цього ряд матеріалів, що друкувалися свого часу в галицькій пресі, подані без необхідних пояснень і коментарів. Видавництво не допомогло відомому композитору оцінити деякі явища і події з сучасних позицій. Особливо позначився об'єктивізм і позак- ласовий підхід до оцінки явищ і подій того часу на передмов¹

3. Штундер та примітках до книги, де подано нейтральні оцій* ки діячів ворожого табору та буржуазно-націоналістичних ви­дань і організацій”.

Випуск цієї книги було затримано для переробки “з врз* хуванням висловлених зауважень”, але з наказом під розписку

редактор і тоталітарне суспільство

343

були ознайомлені всі керівники видавництв. Можна собі лише уявити: якими б могли бути за змістом українські книги і _Якими вони, на жаль, не стали через свавілля радянської цен­зури та його грізного дітища Головліту?