Тема 12

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ (1920-1990):

організаційний аспект

^ Руйнування кращих набутків минулого

© Творення

нової видавничої системи

^ Еволюція

видавничої мережі радянського типу

314

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Провідні історики радянської доби настирливо підкрес­лювали у своїх працях, шо розгляд будь-якого питання, втому числі й видавничої справи, в Україні відразу ж після жовт­невих подій 1917 року має пов’язуватися винятково з тріум­фальним ходом радянської влади, що “процес становлення і розвитку української радянської книги характерний її тісним зв’язком з життям і боротьбою трудящих нашої країни за перемогу влади Рад, за побудову соціалізму і перехід до будів­ництва комуністичного суспільства”.

Це — цитата з розкішно оформленого академічного ви­дання, присвяченого 400-літтю російського книгодрукування, що побачило світ за редакцією члена-кореспондента АН УРСР ГІ. Попова у київському видавництві “Наукова думка” 1965 року під назвою “Книга і друкарство на Україні”. У цьому ж виданні є ще одне відверте зізнання про те, як саме забезпе­чувався “тріумфальний хід радянської влади” у контексті становлення нової системи, пов’язаної з творенням і ти­ражуванням друкованого слова. Його варто також проциту­вати:

“З відновленням Радянської влади на Україні в 1919 р. та поси­ленням ідейно-виховної та культурної роботи починається новий етап в розвитку радянської видавничої справи. Провідну роль у створенні радянської книги відіграли нові видавництва — дер­жавні, партійні, воєнні та громадських організацій, які були створені на базі ліквідованих приватних видавництв... (Тут і далі виділення автора. — М. Т.). Радянським видавництвам доводилося діяти у важких умовах: надто мало було авторів, здатних створювати радянські книги, поліграфічна база була устаткована застарілими машинами, бракувало паперу, фарб, електрики. З метою зміцнення матеріально-технічної бази ра­дянських видавництв була розпочата націоналізація дрУ' карського устаткування в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах України”.

За цією цитатою — трагічна картина бездумної, жорсто­кої, непрофесійної і безвідповідальної перед наступними поколіннями руйнації кращих набутків із царини освітньо­го, наукового і культурного поступу, втілених не одним ПО' колінням українців за допомогою друкарського верстата.

руйнування притих набутній минулого

315

§ 1. Руйнування кращих набутків минулого

Ревізія Нормальний, демократичний процес ста-

вииуїцсної новлення українського друку, що століт-

літератури тями заборонявся, був зупинений зі всту­

пом до Києва у січні 1919 року російських військ армії генерала Муравйова. Букваль­но через кілька тижнів після повалення української влади у штатному розкладі усіх державних установ, навчальних, освіт­ніх, наукових закладів, у тім числі й у видавництвах, з’яви­лася посада комісара. Наділені необмеженою владою, здебіль­шого зовсім не компетентні у справі, ці діячі стали нещадно ревізувати все, що було зроблено досі.

Архівний документ зберіг результати перевірки таким ко­місаром стану справ з науковою і видавничою справою у Київському університеті. У письмовому донесенні управлінню Київського губернського виконкому рад йшлося про те, що діяльність п’ятнадцяти наукових товариств, які, звичайно ж, друкували свою продукцію (акушерсько-гінекологічне, фізи- ко-медичне, хірургічне, клінічне студентське, історичне імені Нестора-літописця, історико-літературне, історико-етногра- фічне студентське, філософське, науково-філософське, фізи- ко-хімічне, географічне, студентське дослідників природи, природодослідне, фізико-математичне, юридичне), свідчить про... “буржуазну спрямованість науки в старому універ­ситеті”.

Ця записка відіграла фатальну роль у подальшій долі цього навчального закладу: на підставі наказу народного коміса­ріату освіти (наркомосу) УРСР №55, що вийшов у березні 1920 року, Київський університет ліквідовувався, видавнича справа в ньому припинялася, а на його базі створювалися три ■нститути: робітничо-селянський, гуманітарний та охорони здоров’я.

А практично забутий сьогодні Інститут транспортної ме- ^Ханіки АН УРСР, де, до речі, започатковувалися проектні Розробки майбутнього київського метро, був ліквідований ³°крема й за те, що “в усіх працях інституту ретельно уни­жеться термін “соціалістичний транспорт”, а пишуть прос- ^т° -“транспорт”, без “соціалістичний”.

316

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Ревізія змісту діяльності видавництв, які утворилися чи зміцніли за часів діяльності українських урядів, була ще гло­бальнішою й дієвішою. Після її здійснення влада складає довгі списки випущеної в попередні роки літератури, яка оголошується забороненою для читання. Так, до окремого списку підруч­ників, посібників, випущених видавництвами в Києві чи на місцях засобами земств, було внесено 120 назв. Зрозумілою була заборона книг, скажімо, з історії, літератури, географії чи мови. А от яку загрозу радянській владі побачили комі- сари-контролери у підручниках з арифметики Верещагіна, Шарка, Чепіги, алгебри Граве, геометрії Супруна, фізики Заліського, — ствердити важко.

Пояснення такому рішенню більшовицького уряду зна­ходимо в публікаціях тодішнього заступника наркома осві­ти Яна Ряппо. Ось витяг з офіційного друкованого органу “Шлях освіти”: “Ці підручники визналися аполітичними, у них відсутній матеріалістичний світогляд та, навпаки, наяв­ний підхід авторів з антимарксистської точки зору”. Забіга­ючи наперед, варто підкреслити, що й через сім років “тріум­фальної ходи радянської влади” цей же Ряппо заявив: “Якщо зробити генеральний огляд, загальну оцінку наших підруч­ників у напрямку їх відповідності новим типам шкіл, шкільних програм і методам роботи, то ми не маємо ще таких підруч­ників, що цілком відповідали б вимогам часу... Підручники з математики далекі від марксистського підходу”.

1922 року для організації систематичної і повсюдної ро­боти щодо ревізії випущених раніше видань при наркомосвіти України створюється Центральна комісія по вилученню літератури. Незабаром на місця розсилається спеціальна “Інструкція по вилученню шкідливої літератури з читалень, книгарень та кіосків книгодруку”. Варто процитувати фраг­мент цього рідкісного сьогодні документа:

“Друк є могутньою зброєю впливу на людей. Буржуазія, яка стояла біля влади, добре розуміла і використала есе виховне значення друку, наповнюючи ринок колишньої Російської імпер*¹ своєю буржуазною літературою... .

За часів громадянської війни на Україні при Центральній РаД¹! Гетьманщині та інших контрреволюційних урядах видавалася розповсюджувалася контрреволюційна і шовіністична ^л,гер # тура, яка до цього часу ще є у багатьох книгозбірнях, а так зустрічається на нашому книжковому ринку.

руііііуіиінпя криниїх набуткі» мііну.іот

317

Необхідно зміцнити роботу в справі перегляду усієї старої літератури, обмірковано і поважно поставитися до цієї робо­ти, використавши з книжкового буржуазного складу все, що може мати цінність для нас і знищити все шкідливе”.

Нерідко така ревізія на місцях, скажімо, бібліотечних фондів, приводила до того, що стелажі цих закладів культу­ри оголювалися на 60-70 відсотків. Яка доля чекала на такі вилучені книги, — здогадатися неважко: їх масово знищу­вали.

Знищення Якщо в перші роки радянської влади рі-

випуїцспих шення про заборону використання вида-

та підготовлених ^них книг чи публікацію нових приймали до друку нидань здебільшого комісари при освітніх устано­вах і закладах, то з утворенням 6 жовтня 1922 року Головного управління з питань літератури та видавництв, що на практиці отримало скоро­чену назву Головліт, таку функцію перебрала на себе нова цензурна установа, об’єднавши під одне управління всі види тотального контролю за друком.

Як зазначає дослідниця початкового етапу становлення радянської цензури А. Горчева, заборонялися і знищували­ся, спалювалися і списувалися, відправлялися в спецсхро- ни мільйони книг і газет, географічних карт, платівок, кіно-

• фотоплівок. Необхідність знищення інформації пояснюва­лася класовою боротьбою та ідеологічним контрольно-тим­часовим заходом.

Ініційовані та всіляко заохочувані новою владою заходи знищення у будь-якій формі “ворожого” країні Рад друкова­ного слова набирало на місцях нечуваних масштабів. Красно­мовним підтвердження цьому можуть слугувати ось ці два факти.

Перший. Цитата з “Листа від українських хліборобів до Української інтелігенції” (з підписами Г. Степовика, М. По­доляка, Т. Олійника та ін.), опублікованого у Відні 1921 року:

“Соціалізм минеться — земля останеться! Отак ми собі мірку­вали і йшли за вами, лаяли разом царів, записувалися в партію соціалістів-революціонерів, виганяли поміщиків, нищили їхні маєтки, рівняючи їх із землею, вирубували поміщицькі садки, зносили собі до хат та клунь поміщицькі дзеркала, в роялі за-

318

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

сипали жито та наймали бабів і платили їм поденно по три рублі грошей, щоб вони на дрібні шматки рвали книжки з по­міщицьких книгозбірень. Так зробили селяни з книгозбірнею поміщика Горвіца в селі Городищі Лохвицького повіту. В селі Позняки того ж повіту книжки з книгозбірні Русинових кида­ли вилами на вози й розвозили по хатах, щоб “топити печі буржуазною наукою”, як вони казали”.

Другий приклад стосується долі десятків тисяч унікальних книг, видрукуваних у різний час Києво-Печерською друкар­нею. Напередодні ліквідації Лаври, аби ні віруючі, ні науковці не користувалися більше цими друками, іменем радянської влади значну кількість книг розброшурували з метою про­дажу їх на макулатуру. Сотні людей з болем у серці спостері­гали, як у магазинах споживчої кооперації у ці безцінні ру­кописні і друковані аркуші цупкого крейдяного паперу, на яких були увічнені слова зі Святого Письма, продавці загор­тали оселедці й халву...

Поширеними були випадки розсипання в друкарнях вже зробленого набору майбутніх книг. Причому, тексти багатьох з них були цілком нейтральними або й далекими від політики. Цю тезу переконливо можна підтвердити долею підготовлених до друку видатними українськими вченими, членами Київ­ської археографічної комісії чергових томів своїх “Пам’яток”.

Як відомо, створена за ви- сочайшим повелінням Київ­ська комісія для розгляду дав­ніх актів організувалася при університеті Св. Володимира ше з 1843 року. Після 1917 року змінилася офіційна назва ко­місії та її статус — відтепер вона іменувалася “Київська архео-

Перше видання “Української куль' тури” І паші Огісика, визнане неза­баром повою владою особливо кр®' мольпим і заборонене на наступі» радшісіжих ]юкіп

ІВИН ОПЕНКО.

Л|»ит«вмм* Каі«и«>* Унирит;

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА.

Корити істерія іуптпмго житі іірііишо мрма.

а ГС, ЧИТАКИ* «УКРАЇНСЬКІМ НАРОДНІМ УШВОСгіТет

З ічіінич І

гш»Ті<чпи пітні гікЬ

о

руііііуішіімн іфшццх пибуткім минулого

319

графічна комісія” і підпорядковувалася міністерству народної освіти. Незмінним залишалося лише її головне завдання — по­шук, наукове опрацювання та публікація видатних пам’яток історичної думки України, які залишили попередники в чис­ленних літописах, актах, спогадах, документах.

Архівні матеріали про діяльність Комісії у цей непевний період, які зберігаються в Інституті рукописів ЦНБ ім. В. Вер- надського НАН України, засвідчують серйозну й оптимістичну налаштованість її членів на роботу. Така атмосфера також зумовлювалася об’єктивними чинниками. Відродження укра­їнської державності, відкриття нових україномовних навчаль­них закладів викликали все більший попит як на попередні, так і на нові видання Комісії. Ті незначні запаси попередніх накладів видань швидко розходилися по Україні: їх просили надіслати щойно утворений Кам’янець-Подільський держав­ний український університет, університети в Харкові, Кате­ринославі, інші навчальні заклади. З’явилася ціла плеяда науковців, які свій дослідницький молодечий запал вирішили спрямувати на створення нових праць з історії України.

Зважаючи на зростання попиту на друковану продукцію з історії України, Археографічна комісія II жовтня 1917 року приймає рішення про розширення видавничої програми. За архівними джерелами вдалося простежити, які рукописи були віддані до складання і які друкарні мали їх випускати. Так, новому орендареві друкарні Київського університету Корчак- Новицькому передано перший том “Актів із статистики і еко­номічного становища населення Волині XVI—XVIII століть” (редактор тому — професор М. Довнар-Запольський). Угоду на видання трьох великообсягових рукописів було укладено ³ Друкарнею Чоколова — “Синопсис” обсягом близько 40 дру­кованих аркушів (редактор професор С. Голубєв), другий том згаданих вище “Актів...” обсягом більш як 32 аркуші за ре­акцією Довнар-Запольського та “Історичний збірник статей ¹ матеріалів з історії Південно-Західної Росії” обсягом 25 арку- ^Шів (редактор С. Голубєв). У друкарні Кульженка повним ходом готувався до виходу найбільший із підготовлених у цей ^Період рукописів — 52 друковані аркуші — перший том “Актів ^пРо Копні суди” (редактор професор М. Ясинський).

На превеликий жаль, доля цих рукописів, як і величез- ^0го масиву наукової літератури з українознавства, які на

320

ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

різних стадіях готовності перебували в друкарнях Києва, “з тріумфальним входом радянської влади” до колишньої сто­лиці Української Народної Республіки, виявилася трагічною. Археографічна Комісія вже встигла оплатити всі рахунки за­значених друкарень за складання, папір і друк, але так і не дочекалася виготовлення замовлених накладів. Нова влада експропріювала ще не надруковані тексти.

В Інституті рукописів ЦНБ НАН України зберігається унікальний документ, який проливає світло на долю зазна­чених рукописів. Це “Заява управи Всеукраїнської Академії наук до Київського губвиконкому з приводу повернення до Академії незавершених видань Київської археографічної комісії”, дато­вана 12 квітня 1922 року. Як випливає із змісту цієї заяви, управа Академії вже зверталася до керівництва “Київ-Дру- ку” з проханням повернути незавершені верстки рукописів, оскільки за них були вже оплачені кошти. Однак, “правління “Київ-Друк” 6 квітня ц/р під № 332 відповіло, що ці видання можуть бути видані Академії лише за плату готівкою по ціні утилізаційного паперу, себто 1 500 000 карб, за пуд”.

Як не звернути увагу на таку промовисту деталь: нова в Україні радянська влада оцінювала обсяг видавничої продукції вже не обліковими аркушами, а пудами, і вимагала кошти за духовні цінності, які нею ще не були створені.

Автори звернення, пові­домляючи про це, прохали губ- виконком “звернути увагу Правління “Київ-Друку” на не­законність вимог останнього і зробити розпорядження про видачу Академії належних їй видань без усякої платні”. Ви- сокоінтелігентні академіки і

Приклад поєднання національне^1,01 революційного стилів художнього оформлення видань нових радян­ських видавництв

руііііуішиия кращих ипбуткіп минулого

321

професори ще наївно вірили новій владі й апелювали до неї аргументами законності й правопорядку.

Не дочекавшись “викупу” від академіків, влада знищує готові до тиражування великообсягові томи безцінних істо­ричних документів.

Закриття Наступним кроком радянської влади в га-

видавництв лузі видавничої справи стало поступове та експропріація закриття діючих видавництв. Менші видав- друкарського ництва занепадають відразу. Дещо довше об іаднаїїня трималися знані вже в Україні “Час”, “Дру­карь”, “Криниця”, “Дзвін”. Деякі з них оживилися в умовах непу, коли більшовики дозволили діяльність приватних видавництв (тоді “Друкарь” змінив назву на “Слово”), однак цей процес тривав недовго, що призвело до остаточної ліквідації “дорадянських” видав­ництв.

Наклади видань відновлених на період непу приватних видавництв вже не були такими високими, як раніше. На­селення, що купувало книжки, особливо інтелігенція, ста­вало все біднішим. До того ж, руйнувалася створена мережа поширення книг у глибоку провінцію.

Справжня руїна українського книговидання припадає на

1920 рік, коли слідом за закриттям видавництв влада ліквідо­вує й ті осередки, де вони накопичували, зберігали і продавали свою продукцію. Чи не першою “впала” книгарня “Освіта”, Що містилася в будинку Київського губернського земства. За нею закриваються книгарні “Часу”, Друкаря”, “Криниці”, “Дзвону”. До літа книготоргівля була розгромлена, всі книж­кові магазини націоналізовані. Заборонялася й приватна тор­гівля. Скажімо, у збереженій книгарні “Дніпросоюзу” кни­ги можна було купувати лише оптом.

Найбільше скористалася нова влада з матеріальної бази •снуючих видавництв. Практично все друкарське обладнання як приватних, так і кооперативних (акціонованих) видавництв відразу ж стало конфісковуватися і передаватися новим влас- ^никам. Скажімо, на майно друкарні Києво-Печерської лав- РИ претендували дві солідні радянські установи, між якими ^ЧеРез це навіть розгорілася неабияка суперечка: новоутво-

11 і-194

322

видавнича справа періоду радянської влади

рена радянська Академія наук та такий же новоутворений трест “Київ-Друк”. Ряд імпортних друкарських машин, так званих американок, було вивезено з території лаври “в невідо­мому напрямку”, а саму друкарню таки виборола Академія наук. Саме державне об’єднання підприємств поліграфічної промис­ловості “Київ-Друк” стало поповнюватися майном інших дру­карень. Зроблено це було з метою “посилення ідейно-виховної і культурної роботи і початком нового етапу в розвитку ра­дянської видавничої справи”, як зазначали автори академіч­ного видання “Книга і друкарство на Україні”.

Щоправда, забиралося не все друкарське обладнання, а лише те, що було придатне для роботи (передусім, справні верстати). Скажімо, старовинні дубові скрині з лаврськими шрифтами, з яких ще друкувалася Острозька Біблія і які в середині XIX століття опинилися, як позичені на певний час, у друкарні університету Св. Володимира і чудом пережили всі лихоліття, тоді не викликали ніякого інтересу в новояв- лених “експропріаторів”.

Вже пізніше, наприкінці 50-х років, коли обладнання цієї друкарні перевезли до жовтого корпусу університету, туди незабаром прибула державна ревізійна комісія для вивчен­ня змісту лаврських скринь. Замість ретельного відбору тих старовинних шрифтів, які залишили свій слід на сотнях і тисячах сторінок української історії та пережили лихоліття воєн та розрух, і які могли б стати безцінними експонатами музею історії вітчизняної видавничої справи, їх за рішенням ревізорів незабаром відправили в Харків — для переплавки на шрифтоливарному заводі...