§ 3. Політика українських урядів у видавничій справі

Фінансова Незважаючи на нестабільність політичної

й ідеологічна ситуації, військовий стан та розруху, ук- підтримки раїнські уряди доби Центральної Ради,

Гетьманату та Директорії значної уваги в своїй роботі приділяли питанням освіти, культури, науки. Викладання в загальноосвітніх школах, ви­щих навчальних закладах поступово ставало україномовним. Додатково відкривалися українські гімназії, народні уні­верситети. Так, 5 жовтня 1917 року у Києві відбулося офіційне відкриття Українського народного університету, який очолив

І. Ганицький. На його три факультети — історико-філологіч- ний, правничий і фізико-математичний — записалося майже півтори тисячі слухачів. У жовтні 1918 року вурочистій обста­новці відкрився перший в Україні виший заклад європейсько­го типу — Кам’янець-Подільський державний український університет. Почалася українізація державних інституцій, війська, церкви, громадських організацій.

Все це потребувало випуску значної кількості україномов­ної літератури — передусім розрахованих на різні верстви населення підручників, словників, довідників. На ці цілі,

скажімо, уряд Центральної Ради кілька разів виділяв без- відсоткові позики для малих приватних і кооперативних видавництв. А міністерство освіти уряду Директорії під­тримало клопотання коопера­тивного вчительського видав-

Одме я популярних ППДШІЬ для штчеїшя української моші періоду УПР

Політика українських урядів у щідиииичііі сиріші

301

ниитва “Всеувито” про виділення йому довгострокової державної позики на суму три мільйони гривень для за­вершення роботи над випуском шкільних підручників і посібників.

При переважній більшості міністерств почали створюва­тися друковані органи, а при міносвіти — цілий видавничий відділ, який координував роботу видавництв, зокрема, з ви­пуску навчальної літератури. За короткий час тільки підручни­ків і посібників з вивчення української мови випущено близь­ко 60 назв. Варто порівняти, що за всі попередні сто років такого роду видань в Україні було надруковано лише 11.

Наклади кожної з цих назв коливалися від 100 до 900 ти­сяч. А, скажімо, підручник для шкіл “Рідне писання: україн­ська граматика”, створений міністром освіти професором Іваном Огієнком вийшов накладом один мільйон примір­ників. На друкування цього накладу потрібно було терміново віднайти два мільйони гривень. Кошти виділені спеціальним розпорядженням гетьмана Петра Скоропадського.

Варто навести ще один приклад з архівних документів, який свідчить, якої ваги надавали в міністерстві освіти уря­ду Директорії своєчасній доставці навчальної літератури в про­вінцію. У службовій записці, адресованій голові уряду, ви­магалося, аби щойно віддруковані шкільні підручники, книги для позашкільної освіти, інформаційну та політичну літера­туру уряд своїм розпорядженням прирівняв до предметів пер­шої необхідності, що забезпечував би їх першочерговий прийом залізницею для доставки на місця.

А ось цей приклад наочно демонструє, як високі урядовці прагнули впливати на уми розбурханого суспільства мудрим, виваженим, переконливим друкованим словом. 5 жовтня 1917 року під час урочистої церемонії відкриття в Києві Українського народного університету, на яку зібралося кілька тисяч чоловік, професор Іван Огієнко виступає з оглядовою лекцією “Українська культура”. Промова справила на при­сутніх таке враження, що Генеральний секретар військових справ С. Петлюра через свого старшину А. Чернявського забрав її текст для оперативного видання масовим накладом ³ метою просвітницької роботи серед солдатів Української армії. Книга побачила світ того ж року в друкарні Центральної Ради.

302

ВИДАВНИЧИЙ РУХ ДОВИ УНР

Законодавча Процес українізації усіх сфер громадського база для і культурного життя, що активно розпочав-

видапничої ся за Центральної Ради і послідовно втілю- оправи вався урядами Гетьманату та Директорії,

певною мірою гальмувався через зволікан­ня з унормуванням української мови і про­голошенням її державною. Цю проблему найбільше відчували видавці, автори, які дотримувалися різних правописних норм. Суть її найкраще викладена ось у цих словах відомого освіт­нього діяча і письменника С. Черкасенка: “Безладдя, яке панує тепер в українській орфографії і термінології, — се суще прокляття для сучасних упорядників шкільних книжок і підручників: що ні видавництво, що ні письменник, — то й відмінний правопис, і не знаєш, за ким іти, чого одержу­вати...”.

Справа поліпшилася після прийняття урядом Директорії у січні 1919 року “Закону про державну українську мову в УНР”. 17 січня унормований міністерством освіти правопис­ний кодекс затверджується для обов’язкового вжитку по всій Україні.

Цієї ж пори українською владою було зроблено ще кілька важливих кроків в упорядкуванні видавничої справи. З ме­тою реєстрації всієї друкованої продукції, здійснюваної на

території України, наукового її систематизування та обміну з іншими книжковими інсти­туціями в Києві відповідним Законом Директорії створюва­лася Головна книжкова палата. Держава подбала, аби кожен друкований твір, в якому б

Репресований радянською владою популярний збірник українських віршів

ц_им'лмоці.-ІІ(іді.іі.ськиіі IIк ііидашіїїчніі центр УНР

303

регіоні він не з’явився у світ, був не тільки доступний для читачів найбільших книгозбірень, а й збережений для на­щадків. Для цього на урядовому рівні приймається ще один закон “Про обов’язкове надсилання друкарнями, літограф- іями, металографія ми та іншими подібними закладами до По­вітових Комісарів примірників всіх видань”. Згідно із цим законом, усі без винятку виробники друкованої продукції зо­бов’язувалися надсилати для цих цілей по 11 примірників кож­ного видання.