Тема 11

ВИДАВНИЧИЙ РУХ ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1917-1920)

](ми>арь

‘опис укглінгьііоіо іші;ьмкік гил.

,, даїйїм'їл:

*п «ні. їляк

' •"•иГЇ»

*~ Т-ТМ.І ■ І * мт*п

^ Ситуація з українським друком напередодні Лютневої революції 1917 року

цр Формування нової видавничої мережі

^ Політика

українських урядів у видавничій справі

^ Кам’янець- Подільський як видавничий і книгознавчий центр УНР

^ Видавничий репертуар

290

ВИДАВНИЧИЙ РУХ ДОБИ УНР

Поглиблення розрухи й безладдя, спонукане розгортан­ням воєнних дій, у які з 1914 року було втягнено більш як 34 країни, призвело до поступового розвалу Російської імперії. Фатальні політичні й соціально-економічні потрясіння на величезних просторах цієї імперії, викликані згодом Лютне­вою революцією і жовтневим переворотом 1917 року, тріум­фом і трагедією Української революції, страшними наслідками повсюдного наступу й утвердження більшовизму в розмаїтті його тоталітарних і волюнтаристських форм, а після цього — ще жахливіші наслідки Другої світової війни, — все це чи не найбільше спустошило просвітницьку, наукову, поліграфічно- видавничу галузі, зруйнувало дощенту те, що протягом де­сятиліть вбирало в себе і формувало на віки все найцінніше, найпотрібніше народові — інтелект нації.

Однак ці потрясіння могли лише на певний час, у чер­говий раз, обмежити, заборонити друковане слово. Знищити ж його повністю, вихолостити з нього дух правди і волі ніякі сили не могли й цього разу.

§ 1. Ситуація з українським друком напередодні Лютневої революції 1917 року

Відновлення 2 серпня 1914 року — буквально другого цензури дня після початку Першої світової війни —

російська влада в Києві забороняє вида­вати газету “Рада”. Така ж доля незабаром спіткала і журнал “Українська Хата”. А вже з початком на­ступного року, за наполяганням військових, спеціальним розпорядженням київського губернатора призупинялася діяльність усіх редакцій газет, що виходили “на малоросій­ському наріччі”. Під це розпорядження потрапила ціла низ­ка періодичних друкованих органів, що утворилися після обнародування царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року, зокрема найтиражніші місячники “Літературно-Науковий Вісник”, “Україна”, “Дзвін”, “Світло”, “Молода Україна” та інші.

Спроби властей у черговий раз накинути пута на україн­ське друковане слово, скориставшись військовим станом,

Укриі’іи'ЬКР Друкарство напередодні 1917 року

291

стосувалися не лише засновників новоутворених періодич­них видань, а й видавництв. Знову сміливішає й нахабніє Київський цензурний комітет, роботу якого організовує в цей період професор університету Св. Володимира, українофоб Т. Флорінський. Знову запроваджуються вимоги отримання дозволу цензурного комітету на кожне нове видання.

Заборонницькі розпорядження доходять і до книжкових магазинів: закривається одна з найбільших українських кни­гарень у Києві — книгарня “Літературно-Наукового Вісни­ка”. Це значно ускладнило роботу утвореним у Києві після 1905 року видавництвам з чітко окресленими українізацій- ними напрямками програм.

Напівлегальне І все ж навіть за цих умов загартовані без- кнпгопидаїїня кінечною боротьбою з цензурою видавці українських книг, хоча й епізодично, але все ж пробиваються до свого читача. 1914 року друкарня Першої Київської друкарської спілки випус­кає у світ підготовлену видавництвом “Час” невелику бро­шуру “Життя Тараса Шевченка”, а також солідне дослідження

С. Єфремова “Шевченко”. Наступного року у Києві поба­чив світ науковий збірник, присвячений роковинам народ­ження Тараса Шевченка. На додаток до цього видання тут і в інших містах України поширюється випущена в Одесі ще 1912 року велика за обсягом (320 сторінок) збірка “із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів” з передмовою, упорядкуванням і примітками відо­мого українського бібліографа і критика М. Комарова — “Вінок Т. Шевченкові”.

Потужну шевченкіану цього періоду доповнює благодійна акція видавництва “Час”, здійснена 1910 року. Тут підготу­вали і випустили нечуваним на той час накладом — 100 тисяч примірників — плакат з портретом і біографією символу Української нації — Тараса Шевченка. У створенні цього пла­ката брали участь відомі українські маляри Ф. Красицький ^Та І- їжакевич. Текстову частину виконали Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Федір Матушевський. Кошти, виручені від Реалізації цього друку, працівники видавництва пожертвували ^На спорудження пам’ятника поету в Києві.

292

ВИДАВНИЧИЙ РУХ ДОБИ УЦр

Емблеми українських видавництв, що діяли напередодні постання УНР

Набула громадського розголосу акція студентів Київського університету, галичан за походженням, із збирання серед на­селення пожертв для закупівлі і відправки полоненим Росій­ською армією солдатам із Західної України, висланих до Си­біру, українських книг. А двом найактивнішим членам цієї ініціативної групи — Поповичу та Лизогубу — вдалося навіть добитися дозволу на друк поеми Івана Франка “Мойсей”. В історичних обставинах, які складалися, для сотень і тисяч простих українців цей вогненний твір Каменяра був, як ніко­ли, доречний.

Аби обійти київські цензурні рогатки, як і наприкінці минулого століття, починається друк українських книг поза Києвом і Харковом. Так, 1916 року спочатку в Москві, а згодом в Одесі друкується і поширюється по Україні двотижневий літературно-наукових журнал “Слово”. Того ж року в Мико­лаєві побачив світ “Словник Шевченкової мови” — упоряД' кований невідомим автором, який заховався під псевдонімом “Нестор-Літописець”. На основі виданого В. ДоманицьКйМ

Українські! друкирстио напередодні 1017 року

293

1907 року “ Кобзаря” тут подано алфавітний список слів, ужи­ваних Шевченком. Книжка добре розходилася серед солдатів, для більшості з яких то було чи не перше знайомство з ук­раїнським друкованим словом.

Окремими виданнями, невеликими за обсягами, проби­ваються до читача художні твори В. Винниченка, Б. Грінченка, А. Кащенка, Лесі Українки, І. Франка. В Катеринославі про­довжує друкувати свої розвідки про історію запорізького ко­зацтва Д. Яворницький.

Крізь кордонні перепони проникають на Велику Україну окремі львівські, коломийські, чернівецькі видання.

На період військового стану припадають і перші спроби заснування українських видавництв нового типу, діяльність яких організовувалася на добровільних внесках пайщиків з числа членів видавничого товариства. На таких засадах у 1916 році виникло, зокрема, видавництво “Друкарь” у Петрограді.

Архіви зберегли текст звернення правління щойно утво­реного видавничого товариства “Друкарь” до всіх, кому була небайдужою доля українського друкованого слова. Як уні­кальний документ доби, як підтвердження того факту, що в загниваючій Російській імперії завжди знаходилися націо­нально свідомі сили, які ніколи не мирилися з принизливим становищем українського друкованого слова, фрагмент цього звернення до земляків-українців варто процитувати:

^мОд видавництва “Друкарь” у Петрограді”

Тепер, коли війна ускладнила вихід нашої книжки, коли до- рожнеча утруднила появу її, то і без того тендітне і кволе наше книжкове діло стало перед остільки грізною кризою, що вже не можна спокійно дивитися в будучину. Більш двох років майже нічого не виходить нового, нема передруків вичерпаних видань, щезають одні за другими з книгаренських полиць раніш видані наші автори. Вже не можна дістати Шевченка, Вовчка, Рудан- ського, Франка, Кримського, Яновського, Гринченка, і т. д.; роз- бірається і те, що раніш на складах лежало нерухомо.

В такий скрутний, тяжкий для нашого книжкового діла, час ми робимо почин і засновуємо видавниче товариство “Друкарь” У Петрограді, де все ж зараз легше провадити видання книжок. Вже запрошено до співробітництва фахових людей, складено невеличкий капітал; найбільші ж старання і засоби наші ми при­кладемо до того, щоб коло “Друкаря” скупчити кращі літера­турні і наукові сили.

“Друкарь” починає г*ло з вірою в його необхідність, з надією, Що життя надасть йому сили для буйного розквіту. Але ми розу­

294

ВИДАВНИЧИЙ РУХ ДОБИ УНР

міємо, що ті великі завдання, що зараз стають перед нами, — нам одним не по силі. Через те ми звертаємося до громадян­ства: гуртом видаваймо рідну книжку!” Спільними силами ми легко досягнемо того, що одним нам не посильно. По наших хатах і господах дрібними сумами без діла лежать десятки, сотні тисяч. Відділимо з них частки в видавництво “Друкарь”. Скла­дімо для діла потрібні гроші; вони ж — не тільки не пропащі, — на них йтиме дивіденд (прибуток). Нехай кожен візьме паїв! Нехай кожен знайде пайщиків!"

Сума пайових внесків, визначена правлінням видавни­чого товариства, складала 25 рублів. Ця сума, як зазначалося в листівці, мала надсилатися на дві адреси до Петрограда: правління товариства “Друкарь”, яке тоді розміщувалося в будинку 48 третьої лінії Васильєвського острова та книгарня “Український базар” у будинку під числом один по Большому проспекту.

Як поширювалися ці листівки серед українців в усіх регіо­нах Росії? Існувало кілька каналів. Серед них — і вкладання таких листівок у свіжі випуски українських часописів, які все ж виходили в імперії. Зокрема російськомовний, редагова­ний С. Петлюрою в Москві, щомісячний журнал “Украин- ская жизнь”, який мав на той час чи не найбільше перед­платників.

Феномен Найбільшого успіху в боротьбі за право

“Українського українців мати свою державу і мову до- питання” сягнули видавці журналу “Украинская

жизнь”, який від 1912 року друкувався в Москві. На основі публікацій часопису редколегія вирішила підготувати і випустити масовим накла­дом російською мовою книгу з промовистою назвою “Україн­ське питання”. Намір був вкрай актуальним з двох аспектів. По-перше, за обставин, коли російське суспільство вже втра­тило саму уяву про Україну як про національний організм і стало трактувати українство як простий “варіант російської культури”, необхідно було через книгу аргументовано, нена­в’язливо донести до масового неукраїнського читача багатю­щий матеріал, що характеризує український національний рух в його минулому і сучасному. По-друге, нагальною по­требою стало пробудження, розворушення в значної частини

українсько друкарство напередодні 1917 року

295

української інтелігенції приспаної, а то й приглушеної націо­нальної самосвідомості, спонукання земляків до важкої про­світницької роботи серед народу.

Книга побачила світ на початку 1914 року. Рівно через рік редакція “Украинской жизни” перевидає свою новинку, а після закриття журналу більшовицькою владою 1917 року “Українське питання” виходить третім виданням — перероб­леним і доповненим матеріалами, зібраними за гарячими слідами бурхливих подій. Одночасно в Москві було випущено ще одну книгу, присвячену споконвічним українським зем­лям, — “Галичина, Буковина, Угорська Русь: історичний, гео­графічний та етнографічний нариси”. Успіху поширення книги серед читачів сприяло те, що писали її маститі автори — творці “Украинской жизни”: Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Сергій Єфремов, Софія Русова, Микола Сумцовта інші.

Цікава подальша доля цієї книги. Вже в перші роки радян­ської влади весь наклад її трьох видань було конфісковано і знищено. Кілька примірників потрапили до спецфондів —

ІІИ

Український переклад, упормхумкн*. передмова 1 примітки Миколи Тимошихі

КИЇВ Вмдмницпо ■мені Олени Теліги ІМ7

Розгорнутим титул псрсшіданнл “Украинского вопроса" ^п "ерекладі української" мопою Миколи Тимошика. Київ, 1997

296

ВИДАВНИЧИЙ РУХ ДОБИ УНр

протягом більш ніж сімдесят років ідеологи тоталітарного режиму тримали “в арешті” “Українське питання” за на­друковане в ньому правдиве слово про Україну і українців, яке здатне було пробудити самовідчуття й національну гід­ність принижуваного століттями багатомільйонного народу. На основі виявленого в колишніх спецфондах бібліотеки імені КПРС у Києві єдиного примірника “Українського питання” заходами Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого було здійснено український переклад і наукове коментування тексту. Оновленою ця книга прийшла до ук­раїнського читача з маркою видавництва імені Олени Телі- ги 1997 року.