§ 3. Цензура видавничої справи як чинник заборони українства

Збагнути весь трагізм ситуації з виданням будь-якої укра­їнської книги чи із заснуванням будь-якого україномовно­го періодичного органу в той час, як і повніше оцінити зусилля, мужність та самовідданість тих діячів українського відродження, хто все ж брався за невдячну й небезпечну, але таку вкрай потрібну справу, можна, перечитавши бодай кілька журналів цезурного комітету.

“Тенденційно На спеціально скликаному засіданні Киї- придуманий вського Тимчасового комітету у справах термін друку 4 листопада 1909 року розглядалося

“Україна” питання про незаконно випущений книго­

видавництвом “Час” українською мовою відривний “Календарна 1910рік”. Саме на сторінках цієї невеликої за обсягом книжечки весь склад ко­мітету на чолі із “заслуженим професором Т. Флорінським” “угледів ряд упущень, суджень і заміток, що заключають в собі ознаки злочинних діянь, які караються Законом Кри­мінального Уложення 1903 року”.

Що ж кримінального містилося в цьому “Календарі”? Про це розкажуть витяги з протоколу:

“ 1. День 23 квітня, до якого приурочено святкування на- родин її Імператорської Величності Государині Імператриці Олександри Федорівни, помічений, як звичайний буденний

Цсіі.чура як чинник .'шґюроїш укрнїнстіш

251

Видання я українознавчої тематики, що перебували піл особливою забороною. 1912

день. Цифра 23 надрукована чорним шрифтом, а на відпо­відному листку не згадується про те..., що цей день високо­урочистий і неприсутствен- ний. Якщо взяти до уваги, що в календарі старанно позна­чені дні народження й імени­ни “українських” письмен­ників і діячів..., то маються підстави бачити в допущеній у календарі крупній помилці злочинну неохайність, як ре­зультат неповаги до верховної влади.

2. На листку 6 грудня про іменини Його Імператорської Величності Государя Імператора надруковано дрібним шриф­том внизу, а більшу частину аркуша займає портрет артиста М. Садовського, який відзначає день народження 6 грудня, в чому, без сумніву, можна бачити неповагу до священної особи Государя Імператора...

4. На звороті листка від 3 червня є таке місце, взяте з твору Драгоманова. (У великій цитаті йдеться про необхідність посилити просвітницьку роботу серед українців рідною мо­вою. — М. Т.). У цих словах подано яскравий прояв тієї невід­повідної з історичною істиною й інтересами єдиної держави ідеї повної племінної і культурної відокремленості й самостій­ності малоросійської гілки російського народу, якою проник- нуто весь зміст розглядуваного календаря. Словами Драгома­нова дається всім малоросам або за термінологією укладачів календаря “українцям” порада... знати лише свою українську національність, говорити лише українською мовою...”.

А чого варті, скажімо, ось такі звинувачення:

“У тексті вживаються невизнані офіційно законами, тен­денційно придумані терміни — “Україна” в значенні геогра­

М. С. ГРУШЕВСЬКИЙ М. М. ЧУБИНСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

252

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

фічно-етнографічної області, заселеної малоросами, “укра­їнці” замість “малоросів”, “москалі” замість “великоросів”. Вказується, що український народ усе життя прожив рабом (“все життя любив волю — і все життя жив рабом”)...

При означенні важливих подій в історії Малоросії опу­шені такі, які потягнули возз’єднання всіх частин Русі в одне ціле, як Переяславська Рада або Полтавська перемога, і внесе­ні такі, в яких виступає факт зради єдності Росії, як занесений на звороті аркуша 27 квітня: “28 квітня 1659 р. — гетьман Іван Виговський розбив московське військо під Конотопом”.

Наведені цитати красномовно засвідчують, як безсоромно й жорстоко відбиралося в народу власне ім’я — українці (бо термін, виявляється, “тенденційно придуманий”, хоча, якщо знати добре історію, вперше він згадується ще в Іпатіївському літописі, коли, власне, таких термінів як Росія, російський справді ще не було), як перекручувалися історичні факти, як з народних героїв, істинних патріотів своєї Батьківщини робилися її люті вороги (і не лише у випадку з І. Виговським, а й І. Мазепою, С. Петлюрою, М. Грушевським, І. Огієнком та багатьма іншими).

Особливо Залишається лише дивуватися й захоплю-

“крамольні” ватись, як за таких жахливих умов реакції, книги справжньої антиукраїнської істерії, зчине­

ної на сторінках шовіністично налашто­ваної російськомовної преси, українське друковане слово все ж пробивалося до читача. Адже саме в цей час українськими видавництвами, по суті, в напівлегаль­них умовах було видруковано десятки книжок, сотні чисел періодичних видань, які й тоді, й багато років потому відігра­вали своєрідну роль речників національного відродження. Серед них і книги, що були перевидані зовсім недавно ма­совими накладами — “ Про українську мову й українську школу” М. Грушевського (видавництво “Веселка”), “Історія Украї­ни, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх” М. Грушевського (видавництво “Либідь” при Київському університеті), дванадцять зшитків упоряд­кованої О. Коваленком унікальної поетичної антології “Укра­їнська муза” (видавництво “Обереги”), брошура й текст на-

Цензура лк чішіііік заборони украністпа

253

Обкладинка першого випуску “Української Музи". 1908

ціонального гімну “Ще не вмерла Україна” (видавництво “Музична Україна”), серія на­родних календарів та ряд інших.

А саме примірники таких видань, потрапляючи на цен­зорські столи, відразу вкри­валися численними заува­женнями, викресленнями, звинуваченнями всезнаючих контролерів громадської думки, а згодом ставали предметом обговоренню на багатогодинних засіданнях комітету. Коли б зібрати докупи всі ці зауваження й “причіпки”, що так ре­тельно фіксувалися в “Журналі протоколів засідань Київ­ського Тимчасового комітету у справах друку”, можна було б скласти не один том смішних і абсурдних, гірких і трагіч­них курйозів під умовною назвою “Заборона українства”, які протягом століть невідступно супроводжували українське дру­коване слово.

Уіфаінсьца

поетичлп АНТОЛОГІЯ

Випуск 1 :зсз

Кигв

Сторінки Варто бодай побіжно оглянути сторінки

цензурних таких “Журналів”, і перед читачем постане

журналів задушлива картина нищення всього укра-

як свідки їнського, народного. Так, 23 січня 1910

нищення Р°^КУ цілковитого розгрому зазнав “Народ-

українства «ми календар на 1910рік”, виданий як до­даток до газети “Село” Першою Київ­ською друкарською спілкою. Кримінально підсудними були визнані в тому календарі статті М. Грушев­ського “Пам’ятник Шевченкові”, “Коротка історія України”, Ю. Сірого “Українська земля” й навіть вміщені на окремих

254

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

сторінках портрети Т. Шевченка, П. Сагайдачного, Б. Хмель­ницького, І. Мазепи. І знову, як і в попередньому випад­ку, — неприйняття історичної правди, стандартні звинува­чення в “українському сепаратизмі”:

“Південна гілка російського народу, яка сама себе споконвіку називала Руссю, руським народом і для означення якої установ­лений термін “малороси" (в офіційних виданнях, законах, урядо­вих розпорядженнях, шкільних і наукових картах, підручниках історії і географії), у даному календарі самочинно називається нововигаданими термінами — “Україна” і “український народ”, назвами, які зовсім чужі народним масам...

Оголошуючи “українців” за особливий, не російський, народ, укладачі календаря, всупереч явним фактам науки І життя, пере­конують своїх читачів — селян і робітників, що російська літера­турна мова для них, “українців¹', чужа... Факт возз’єднання Південної Русі з Московським царством у XVII столітті трактується як жорстоке і несправедливе насилля над українським народом... Всі ці твердження є злочинною і шкідливою пропагандою”.

Злочинна і шкідлива пропаганда вбачалася цензорам не лише в окремих публікаціях чи фрагментах великих руко­писів, а й у творах Т. Шевченка, на друкування яких це відом­ство раніше давало дозвіл. Так сталося, зокрема, з “Малим Кобзарем для дітей ”, що вийшов у видавництві “Український учитель” накладом 3000 примірників. Книга складається з біографії поета і близько чотирьох десятків підцензурних віршів. Але і в біографії, і у віршах було побачено “пробуд­ження у південноросійського простолюдина ворожого по­чуття до вищих класів населення і до великоросійської гілки російського народу, тобто злочин за п. 6 ст. 129”.

За цією “злочинною” статтею проходили в цензурному комітеті й окремі твори, надруковані в упорядкованих О. Ко­валенком і Б. Грінченком збірках поезії⁴ Український декла­матор” (томи 1—3): в поемі Т. Шевченка “Сон” цензорів обу­рили слова на адресу Петра І, який “розпинав Україну”, і Катерини II, яка “Україну доконала”; в поемі “Кавказ” — думка про зазіхання Росії на чужі території; у вірші “Розрита могила” — докір Б. Хмельницькому за наслідки приєднання України до Росії; у поемі І. Франка “Мойсей” — авторське передбачення українському народові, що він незабаром “трусне Кавказом, впережеться Бескидом, покотить Чорним морем гомін хвилі”; у вірші Олександра Олеся “Я більше не

Цензури як чинміїи заборони українства

255

плачу” — звернення до закованого в кайдани народу пере­стати мовчати, а боротися за волю.

У згадуваному “Журналі протоколів” ретельно зафіксо­вано хід розгляду ще одного “злочинного” твору — цього разу музичного. Йдеться про кантату М. Лисенка на слова В. Са- мійленка “До 50-х роковин смерті Т. Шевченка”, виданої в друкарні Чоколова (Київ) у кількості 500 примірників. Власне, цензуру стривожила не стільки музика й текст, скільки ху­дожнє оформлення виданого музичного твору. На обкладинці кантати художник зобразив загін запорозьких козаків на чолі з гетьманом, який мчав до пагорба з могильним пам’ятником Кобзареві. Запорожці бадьорими виразами облич та пере­можними жестами засвідчували свій урочисто-піднесений настрій, а гетьман булавою показував народові на могилу поета. Ось як “прочитав” цей малюнок і який висновок зро­бив з нього черговий цензор:

“Малюнок сповіщає малоросам про відновлення колишньої політичної самостійності Малоросії, втрату якої Шевченко в своїх творах оплакував і до повернення якої він закликав малоросів прагнути. На стор. 5-7 ідея малюнка знаходить собі підтверд­ження і в тексті: "Його (Шевченка) душа живе, кружляє між нами надією на щастя, на свободу”.

А вже сам цензурний комітет у висновку, надісланому до столиці, побачив у цьому малюнку й відчув у музиці канта­ти “пробудження південної гілки малоросійського народу До зрадницьких діянь проти Росії, тобто ознаки злочину, передбачені п. 1 ст. 129”.

Іноді перестрахування Цензорів доходило до цілкови­того абсурду, як це сталося у випадку з афішею спектаклю

Музичні твори на слова Шевченка також заборонялися для поширення

₉ Музш До КобзаряїїШевченка-

*«*, СИрУЧЧ" V* ^

' Гм.лиїхяхф.ї • *«, >' -»

/' (ТІІХОТШ.І-КІІІ,, ' ^ІІіЕВЧЕНКІГ,

V м ■!•«*, ммам

■.ЛЙЕ£ЯЖ0М1».

•чи*вм«і«

«<(■»

І»МІІ«4 ІИІІ»

256

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

“Ведмідь і Паша”, випущеною на замовлення приватних осіб французькою мовою друкарнею університету Св. Володимира. На стурбоване подання цензора про те, що в цій афіші є щось таке, що не прямо вказує на критику влади, Київський вій­ськовий генерал-губернатор терміново дав вказівку попечите­леві округу поінформувати: за чиїм дозволом була надрукована ця афіша. Там, одержавши таку сувору депешу, спочатку ви­несли начальнику університетської друкарні П. Коломійцеву догану, а потім почали з’ясовувати деталі. Виявилося, що афіша друкувалася за дорученням Київського цивільного генерал-губернатора Фундуклєєва з дозволу стар­шого поліцмейстера. Начальник університетської друкарні, надавши військовому генерал-губернаторові оригінал афіші і письмову резолюцію про дозвіл, просив зняти з нього не- заслужено понесене покарання.

Форми Які ж наслідки передбачалися за подібні

цензурних “антидержавні” дії українських видавців?

репресій Найперше, в зазначених вище випад-

проти ках весь наклад видань підлягав безумов-

українських йому арешту, а згодом, за поданням до видавців Київської судової колегії, — і повному зни­

щенню. До кримінальної відповідальності притягувалися ті, хто мав причетність до видання книги, брошури чи періодичного органу. Така доля, зокрема, спіткала редакторів М. Рукосуєва (за “Календар на 1910 рік”), А. Ямпольську (за “Народний календар на 1910 рік”), Л. Старицьку-Черняхівську (за окремі публікації в жур­налі “Світло”), Л. Шерстюк (за брошуру “Про навчання дітей рідній історії”). І перелік цей можна продовжувати.

Поліційно-репресивна машина працювала безвідмовно: щойно віддруковані наклади книг конфісковувалися блиска­вично. Ось характерний приклад. Наступного дня після прий­няття рішення про знищення брошури М. Грушевського “Про українську мову і українську школу” управління Київського поліцмейстера в своєму донесенні Центральному цензурному комітетові повідомляло, що названа брошура “конфіскована повністю, в кількості 3700 примірників. З них: 3230 — удрУ' карні, 470 — у магазині “Літературно-наукового вісника”.

Цсігіура нк чшішік :шГм>|мііііі укриїнстіш 257

Особливо “крамольний" твір Михайла Грушевського, випущений у світ видавництвом “Відродження". 1913

Траплялися, щоправда, випадки, коли окремим “за­судженим” до знищення кни- І гам просто щастило. Для при- I кладу, за донесенням того ж І управління Київського поліц- | мейстера із виданих у світ 450 примірників брошури “Ще не вмерла Україна” з текстом на­ціонального гімну вдалося пе­рехопити лише 210 примір­ників. Інші ж встигли розійтися серед покупців.

Серед найпоширеніших форм цензурних репресій про­ти українського друку цього періоду можна виділити такі:

• конфіскація окремих чисел періодичних органів або цілих накладів видань;

• відмова в реєстрації видавництва з надуманих причин неблагонадійності його програмних цілей;

• вилучення в тексті набраного журналу чи книги речень, а то й цілих абзаців, які чомусь не подобалися цензо­рові;

• заборона друкування у збірниках чи журналах, що виходили в Україні, публікацій авторитетних україн­ських авторів, які, одначе, в перекладі російською мо­вою безперешкодно вміщувалися в російськомовних виданнях.

Свавілля цензурного комітету і його підрозділів на місцях чинилося на загальному фоні наростаючої боротьби з україн­ством адміністративними, судовими, поліційними заходами. Для їх здійснення широко залучалися чиновники земств, Шкільної, лікарської, поштової і навіть церковної адмініст­рацій. Сумна, безпросвітна картина нищення всього україн­ського постає перед очима, коли знайомишся з численим-

9

258

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

ми повідомленнями з місць, які постійно друкувалися в то­гочасних україномовних виданнях. Ось лише деякі з них.

Завідувач бібліотекою м. Острогозька Воронезької губернії відмовився прийняти до бібліотечного фонду подаровані українські книжки — твори М. Коцюбинського, М. Грушев­ського, В. Винниченката ін., мотивуючи свою відмову тим, що “книги ці загрожуватимуть безпеці бібліотеки” {Сніп. 1912. № 33).

Звенигородська повітова земська управа відмовилася поширювати серед селян вислані їй Київською земською управою для безплатної роздачі брошури відомого в Україні популяризатора Є. Чикаленка “Розмови про сільське хазяй­ство”. Управа мотивувала це тим, що брошура “написана викривленою російською мовою” й мало зрозуміла селянам (Украинская жизнь. 1912. № 9).

Кременчуцька земська управа запропонувала своєму агро­номові “всю літературу малоросійською мовою вилучити із вжитку і повернути назад” (Рада. 1912. № 13).

На запит української інтелігенції міста Василькова про дозвіл постановки українського спектаклю одержано відмову: “Якщо хочете бавитися на свята, вибирайте щось російське, а українське не дозволяємо” (Засів. 1912. № 10).

Інспектор Хоролського реального училища під час відвіду­вання помешкань вихованців розшукує українські книги. Знайшовши в одного з учнів “Літературно-науковий вісник”, він пригрозив суворим покаранням власникові “мазепинсь- кого журналу” (Рада. 1912. № 89).

Навіть цей короткий перелік прикладів засвідчує, що практично аж до лютневих подій 1917 року кожна, бодай най­менша, спроба культурно-освітнього розвою серед україн­ського населення не просто контролювалася могутнім бюрократичним апаратом, а й методично спрямовувалася винятково у великодержавницьке русло. Найменші потуги української інтелігенції захистити свої права, звертатися до свого народу його рідною мовою, підвищувати його освітній рівень тут же натикалися на глухий мур заборонництва.

Цензура українського друку ставала, отже, головним чин­ником заборони мови, літератури й культури багатомільйон­ного українського народу.

Зпиптшшл і .шидапіиі. Рокомопдоїшіш літератури

259

Запитання і завдання для самоконтролю

Як ви розумієте поняття цензура в широкому і вузькому значенні цього слова?

З чого почалася цензура діяльності українських друкарень цар­ським урядом?

Назвіть вищу цензурну інстанцію Росії початку XIX століття.

У чому полягала специфіка застосування цензурного законо­давства Росії до українського друку?

Де й коли було відкрито Комітет внутрішньої цензури для дру­карень, розміщених в Україні?

Які українські видання були вилучені з продажу відразу після викриття Кирило-Мефодіївськогобратства?

Чим показова в історії українського книговидання справа ма­гістра університету Св. Володимира Каленика Шейковського?

Чому українські граматики і букварі в XIX столітті друку­валися в Україні російськими буквами?

Які причини появи Валуєвського цензурного циркуляру?

Чим відрізнявся Емський цензурний указ від Валуєвського цир­куляру?

Хто з високопосадових російських чиновників був причетний до появи антиукраїнських цензурних актів ?

Який був порядок одержання українськими видавцями дозволу на друкування книг і газет ?

Що вам відомо про спроби відміни цензури українського друку після революції 1905року?

Як вплинув на розвиток української видавничої справи вихід царського маніфесту від 17 жовтня 1905року?

Аргументуйте тезу: “Цензура видавничої справи стала чин­ником заборони в Російській імперії українства”.

Назвіть найпоширеніші форми цензурних репресій проти україн­ських видавців і авторів.

Рекомендована література до теми

Записка Володимира Антоновича у справі обмеження україн­ського друкованого слова // Записки Українського наукового то­вариства в Києві. — 1908. — Кн. З

Добровольский В. Запрещенная книга в Росси. — М., 1962.. Єфремов С. Літературно-критичні статті (“Вне закона: к исто- Рии цензури в России”). — К.: Дніпро, 1993. — С. 14—48.

260

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Качкан В. Хай святиться ім’я твоє: Історія української літера­тури і культури в персоналіях (XIX—перша половина XX ст.). — Івано-Франківськ: Сіверсія, 2000. — 368 с.

ЛемкеМ. Николаевскиежандарми илитература 1826-1855 го- дов.-СПб., 1909.- 614 с.

Львов-Рогачевский В. Печать и цензура. — М., 1906.

Міяковський В. Ювілей цензурного акту // Бібліологічні вісті. - 1926. -№ 1.

Російщення України: Науково-популярний збірник / За ред. Л. Полтави. — К., 1992. — 408 с.

Низовий М. Українська статистика друку: становлення і стверд­ження в умовах бездержавності // Друкарство. — 2002. — № 2. — С.76-79.

Об отмене стеснений малорусского печатного слова. Записка Императорской академии наук. — СПб., 1910.

Петров С. Книжкова справа в Києві. 1861 —1917. — К.: ЕксОб, 2002.-С. 71-220.

СавченкоФ. Заборона українства 1876 року. — Харків, 1930. — 413 с.

Тимошик М. “К печатанию не должно бьіть позволено...”: До історії цензури українського слова // Урок української. — 2000. — №3.-С. 10-14; № 4. - С. 15-20.

Українське питання / Пер з рос., упоряд., передм. та приміт. М. С. Тимошика. — К., 1997. — 220 с.

Черняков Б. Ілюстрована книжкова періодика у процесі станов­лення ранньої зображальної журналістики. — К;, 1998. — 156 с.

Черняков Б. Маловідомі та призабуті книги України: Бібліо­графічний покажчик. — К., 1998. — 40 с.

КНИГИ СВЯТОГО ПИСЬМА В СВІТІ І В УКРАЇНІ (II тисячоліття до н. е. — XXI століття н. е.):

історико-видавничий аспект

^ Біблійні книги серед народів еліту

^ Ранні спроби перекладі» і кидань Біблій на українських

262

КНИГИ СВЯТОГО ПИСЬМА В СВІТІ І В УКРАЇНІ