§ 2. Основні антиукраїнські цензурні циркуляри та їх вплив на друкарство

Валуєвський Від імені “більшості малоросіян” П. Ва- циркуляр луєв виклав у листі до міністра освіти свою

1863 року знамениту думку про те, що “ніякої особ­

ливої малоросійської мови не було, немає

Здпо^ожєіу

Нозм д$м орАдімм . ОллЧ доф .дмі (

Хоч м ЖцГі , - то н&кн ні , • 4 (ііа м гЗлм. .

Цсііаурпі циркуляри та їх віілип на лрукаргтно

241

і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж ро­сійська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загаль- норосійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять”.

Переконавши себе в такому висновку, П. Валуєв 18 липня 1863 року надсилає до Київського цензурного комітету таєм­ний циркуляр, який пізніше дістав назву Валуєвського.

До речі, до жовтневого перевороту 1917 року в Росії цей документ не публікувався. Пізніше в різних виданнях пода­вався його детальний або скорочений варіант разом з викла­дом доповідної записки, на який найчастіше й посилають­ся науковці. Пропонований текст документу, віднайденого автором у архіві колишнього київського цензурного комі­тету, є оригіналом, до того ж, досі не опублікованим. Тому з огляду на це його варто навести повністю:

"Внаслідок представлення від 27 минулого червня за № 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити роз­порядження , аби до друку дозволялися лише такі твори на мало­російському наріччі, які відносяться до галузі красного письмен­ства, пропуск же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання на­роду, призупинити до розв’язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітет буде своє­часно поставлений до відома”.

Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляру зумовлена результатом культурницької праці, яка пожвавилася після першого десятилітнього антракту в істо­рії українського руху, пов’язаного з розгромом Кирило- Мефодіївського братства, невдалими спробами “Молодої України” підвести із занепаду духовні сили народу. На твер­дий грунт ставала “Основа” — перший у Росії україн­ський за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні шко­ли, знову, як і в період виходу Кулішевої “Сільської бібліо- теки’\ до читача почали надходити українські книги, зок­рема підручники. Але, як висловився Сергій Єфремов, цьо­му медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування.

242

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Україномовна “Пропуск книгтією мовою”, говорячи сло- книга вами Валуєвського циркуляра, призупи­

ни “загроза нявся не тимчасово. Вже з початку єдності Росії” 70-х років урядовий тиск на українофіль­ський рух знову посилився. Фінальним акордом чергового наступу на все українське стала діяльність “Юго-Западного отделения Императорского Географичес- кого общества”, яка чітко проявилася, зокрема, в налагод­женні випуску українознавчої літератури, заснуванні мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книги.

За доносом М. Юзефовича цар наказав створити спеці­альний комітет для розгляду питання про “українофільство”. Сюди увійшли високопосадові особи держави: міністр внут­рішніх справ Тімашев, міністр народної освіти Толстой, на­чальник Третього відділу імператорської канцелярії Потапов та голова Київської археографічної комісії Юзефович. Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у спра­вах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре вже проливає світло на причини категоричного не­бажання царського уряду поширення в Російській імперії саме української мови та літератури і насамперед у друко­ваному вигляді. Цей маловідомий документ (друкується впер­ше за більш ніж 90 років) вартує того, аби про нього знав нинішній український читач. Тим більше, що зміст його надто актуальний сьогодні в Україні з причин непростого утверд­ження української мови як державної.

“Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.

Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами за­зіханню на державну єдність і цілість Росії.

До Київської цензури неодноразово подавалися рукописи, які не були пропущені до друку саме тому, що в них виявлялася ворожість до вищих і багатих прошарків суспільства...

Із інформації, що є в 3-му відділенні Власної Його Величності Канцелярії і Міністерства внутрішніх справ, особливої уваги за­слуговує виявлена недавно у Волинській губернії поява книг і брошур на малоросійському наріччі, творів Шевченка...

У писаннях сучасних діячів українофільства не лише прогляда­ється, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Мало­

Цензурні циркуляри та їх ішліш на друкаретпо

243

росії від усієї Росії, відокремленні поки що лише літературному, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об’єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літе­ратури, і навпаки, ніщо не роз’єднує їх так, як відмінність мови і писемності (Виділення авт. — М. Т.). Допустити ство­рення особливої простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцну основу для розвитку пере­конання у можливості здійснити в майбутньому ... відчуження України від Росії’’.

Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті, було сказано гранично чітко й однозначно: аби поста­вити раз і назавжди всілякі питання про український сепара­тизм, який за століття перебування України в складі Росії виникав систематично, треба було передусім заборонити цю мову.

Отож, заборона друкування книг українською мовою, як і заборона поширення цієї мови серед українського населення Російської імперії, стала для ревнителів цієї справжньої “тюр­ми народів” головним чинником виживання цієї імперії.

Мова, її друковане слово справді об’єднувало людей, піднімало його з колін, спонукало думати і перетворювало його цим думанням з “малоросів”, “хохлів” в українців. Як тут не згадати слова Івана Огієнка про те, що мова — душа кожної національності, її свя­тощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова — житиме й на­род, як національність; не ста­не мови — не стане й національ­ності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом.

Тематика ггрої України в “Кобзарі” Тараса Шевченки.

1840

244

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

“Розгромний” висновок створеної Олек­сандром II спеціальної комісії щодо “смер­тельно небезпечного” для Російської імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в травні 1876 року в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з ро­диною на відпочинку, черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії — до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень. Ось першодрук Емського указу:

“Государ Імператор в 18/30 день минулого травня Височай- ше повелів:

1. Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі.

2. Друкування й видання в Імперії оригінальних творів і пере­кладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише: а) істо­ричних документів і пам'яток; б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’яток безумовно дотримувався правопис оригіналів; у творах же красного пись­менства щоб не допускалося ніяких відхилень від загальноприй­нятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не Інакше як після розгляду ру­кописів у Головному управлінні у справах друку.

3. Заборонити також різнома­нітні сценічні постановки і читан­ня на малоросійському наріччі, а також І друкування на такому ж текстів до музичних нот.

4. Припинити подальший ви­пуск газети “Кіевский телеграф”.

Про таке Височайше повеління повідомляю Вашу світлість для неухильного керівництва".

Фрагмент “Абетки”

Миколи Гатцука, забороненої пізніше російською цензурою

Емський

указ

1876 року

Цензурні циркуляри ти їх вилив на друкир<*тво

245

Отож, на відміну від валуєвського обтічного, невизначе- ного “приостановить” головною домінантою цього акта стає слово “воспретить”. Так само як на відміну від попередньо­го, в цьому циркулярі перший пункт починався із заборони ввезення українських книг з-за меж Російської імперії.

Цензура

після

Емського

указу

В Україні настав, таким чином, найгнітю- чіший, найтрагічніший 30-літній період реакційної цензури. Дедалі важче доводи­лося українському друкованому слову про­биватися крізь цензурні й поліцейські ро­гатки до читача. Закривалися українські часописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність до друку, поширення чи й навіть читання книжок українською мовою.

Саме на цей період припадає особливо “плідна” діяльність двох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських інституцій — Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управ­ління були безпосередньо підпорядковані двом провідним центральним відомствам міністерства внутрішніх справ у Пе­тербурзі — Головному управлінню у справах друку та цент­ральному комітету з іноземної

цензури — і мали практично ніким не обмежені повнова­ження в Україні щодо того “пущать” чи “не пушать” до Друку або щодо поширення серед українського населення будь-якої україномовної книж­ки, листівки чи періодичного

Мініатюрне видання “Кобзаря” з женевської друкарні Михайла Драгоманопа 1878 |юку, «ке переправлялося до Росії в цигаркових коробках

*Г

.ЛЧ/\

ЬЕ КОВ2АН ) £ раГ'Тагав СІїеуїсЬопко 1 —)

ШЕВЧЕНКА/

246

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, на що втрачалося від одного до восьми місяців.

Процедура отримання дозволу на друк була довгою і при­низливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай най­менший натяк, скажімо, на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно виносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі “огріхи”, і надсилалися письмово до Петербурга для “предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управлення”.

Сталося так, що Валуєвський та Емський антиукраїнські цензурні акти так ніхто й ніколи офіційно не відміняв, хоча спроби такі неодноразово робилися. Так, з набли­женням революційних подій 1905 року в Росії настійніше звучали голоси на захист прав поневолених націй, все наступальні- ше ставилася вимога скасувати ті особливі репресії, що стосувалися саме українського друкованого слова. Під тиском громадськості Комітет мініст­рів, “не маючи достатніх фактичних свідчень” у цьому питанні, звернувся за консультацією до імператорської Академії наук, імператорських університетів у Києві і Харкові, до Київсько­го, Подільського та Волинського генерал-губернаторів.

У Київському університеті відповідь Комітету міністрів доручили підготувати професорові історико-філологічного факультету В. Антоновичу. Його глибоко аргументована, пе­реконлива “Записка” в справі обмеження української мови, направлена до Петербурга, вщент розбивала усі мотиви по­борників заборонних актів щодо мови й культури україн­ського народу. Ось лише невеликий фрагмент доводів Ан­тоновича:

Революція

1905 року

і спроби

скасування

цензури

українського

друку

“Очевидно, об’єктом заборони слугував не зміст книг, у яко­му неможливо передбачити небажаного напрямку, а сама мова,

Цензурні циркуляри та їх пп.ііш па друкиргтво

247

якою написані ці книги. В історії цензури всіх країн подібне став­лення до мови зустрічається досить рідко — щось подібне ми зустрічали в ставленні німців до чеської мови за Фердинанда II чи в діяннях польської духовної цензури в XVII столітті, що зни­щила десятки тисяч примірників російських літописів і книг лише тому, що вони були написані по-російськи. Але це релігійний фанатизм або боротьба політична".

Несподівано чіткою й однозначною була позиція Ака­демії наук. У Записці “Про відміну утисків малоросійського друкованого слова ” після детального переліку негативних на­слідків цензурних утисків української мови наголошувалося на необхідності “нині ж відмінити височайше повеління 18 березня 1876 року, а також розпорядження міністра внут­рішніх справ 1863 року, що було удостоєне Височайшого схва­лення, — малоросійське населення повинне мати таке ж пра­во, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою”. За умов розгортання шаленого наступу шовіністично налаштованих російських націонал-патріотів таке авторитетне рішення імператорської Академії справді було світлою краплиною на темному фоні байдужості й знева­ги значної частини суспільства імперської держави до культур- но-національних інтересів українства.

І все ж, хоч окрім двох названих висновків (за позитивне вирішення питання висловився також Харківський універ­ситет і навіть сам Київський генерал-губернатор) царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 року про “несвоєчасність” скасування цензурного указу 1876 року.

Царський Революційні заворушення в Росії напри-

маніфест кінці 1905 року зірвали, нарешті, кайдани

від 17 жовтня й з українського слова. Царським маніфес- 1905 року ^{том в}'^д * ^ жовтня того ж року було декла­

ровано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законодавства і контролю. Проголошувалася також свобода друку. Вслід за Маніфестом обнародуються (24 листопада) тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання, як один з різновидів друку “инород- ческого”.

248

ВИДАВНИЧА СПРАВА[ЦЕНЗУРА

Одеське видання Шевченківського збірника. 1912

Наставало бурхливе від­родження українського дру­ку. Так, на початок 1906 року в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилися в Києві.

Та радість від декларо­ваних свобод щодо україн­ського друку виявилася пе­редчасною. Стара імперська поліційно-репресивна адмі­ністрація, яка й надалі залишалася при владі, нічого не зби­ралася змінювати у відпрацьованій століттями системі управ­ління, спрямованій на утвердження великодержавного цент­ралізму, тотальної русифікації околиць імперії. Слідом за реформами Думи, які чимдалі набирали консервативнішого відтінку, поступово почала відновлюватися недавня репре­сивна політика держави щодо українського друку. На початку наступ реакції проходив шляхом запровадження всіляких “тимчасових правил”, “роз’яснень”, “уточнених положень”. Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній по­літиці знову почала домінувати зневага до всього україн­ського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження.

Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україно­мовної літератури з Галичини до Росії особливим цирку­ляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені до­датково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два доку­менти тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках.

ВІНОК

Т. ШЕВЧЕНКОВІ

В ВІРШІВ УКРАЇНСЬКІЇ, ГАЛИЦЬКІЇ,

рооаАовх, відору сьвх і польська оовтів.

Зми • омтию М. Коіагоіі

«їжі, 191* гоо.

Д>Т»Ч» «*«. ЮчУуіІМ Пяпп

Цуіиуриі циркуляри та їх пилив ни друкарство

249

Видавничий 60-ті роки

рух в умовах дн Найпомітнішою в цей період була діяль- Валуевського ність видавництва П. Куліиіа в Петербурзі, циркуляру заснованого ще 1857 року. З 1860 року тут

і Емського розпочинаються регулярні випуски “Сіль-

у_Казу ської бібліотеки” (вийшло 39 книжок-ме-

теликів з кращими творами українських письменників). В цьому ж видавництві побачили світ “Гра­матка” П. Куліша, шість томів “Сочинений и писем Гоголя”, альманах “Хата”, журнал “Основа”. Видавництво змушене було припинити працю наприкінці 60-х років.

В цілому ж, за даними покажчика національної бібліо­графії “Україномовна книга. 1798-1916” протягом цього де­сятиріччя побачило світ 178 назв книг, значне їх число — до виходу Валуєвського циркуляру.

70-ті роки

Початок 70-х років вважається коротким перепочинком в історії існування української видавничої справи, коли стала можливою на короткий час діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства з широкою видавничою програмою та поява кількох нових українських видавництв. Більшість же з 233 назв україномовних видань, що з’явилися за це десятиліття, друкувалися поза межами Російської імперії — у Львові (“Галицько-Руська матиця”, Товариство імені Т. Шевченка), Чернівцях, Відні (видавництво С. Подолинського), Женеві (видавництво М. Драгоманова).

80-ті роки

Цей період для українського друкованого слова був виму­шеним антрактом. З метою компрометації української літера­тури та її кращих представників цензура свідомо пропускає лише примітивний непотріб типу водевілів та пісеньок, де висміюється українство, мова його народу.

90-ті роки

Видавництво Б. Грінченка. Створене 1894 року в Черні­гові, ставило цілллю видання науково-популярної і худож­ньої літератури для народу кращих українських авторів — Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича. Всього вий­шло 50 назв.

Видавництво “Вік”. Засновують 1896 року у Києві О. Ло- тоцький, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський,

250

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

В. Дурдуківський. За перші десять років діяльності видало понад 80 назв книг загальним накладом 325 тисяч примірни­ків. Спеціалізувалося на виданні творів українських класиків.

Благодійне Товариство видання загальнокорисних і дешевих книг. Постало 1898 року в Петербурзі за ініціативою генера­ла М. Федоровського. Здебільшого видавало для простих людей популярні брошури із сільського господарства, меди­цини, історії. Очолювали цю своєрідну видавничу спілку, що проіснувала аж до 1917 року, Д. Мордовець, О. Русов, П. Стеб- ницький.