§ 1. Причини виникнення цензури в Росії і специфіка її застосування до українського друку

Принципові Цензура, в широкому розумінні сло-

відмінності ^ва> означає нагляд за друком з метою

розвитку попередження шкідливих, з точки зору

раннього УРЯДУ, друкованих творів. У вужчому

друкарства значенні цього поняття маються на увазі

в Україні заклади, яким спеціально доручено такий

і Росії ^нагл*^д-

Причиною запровадження з боку уряду

такого нагляду за друком книжок у Ро­сійській імперії стала... діяльність друкарень в Україні. Справа втому, шо од на-єди на друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця XVII століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Укра­їнські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність укра­їнських друкарень: “Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займа­тися і друкувати різні книжки”.

Першу спробу поставити діяльність Чер­нігівської і Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких уря­дових чинників, під свій контроль здійс­нив цар Олексій Михайлович. Справу до­вершив Петро І, який відомим указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував усі вільні друкарні в Ук­раїні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг, “не согласньїх с российскими печатми”, тобто, тогочасною українською мовою.

У загальній формі цей указ був повторений 1721 року. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила 1796 року

Початок

цензури

українських

друків

Причини ІІІІШІКІІСІІІІЯ цензури н Росії

231

Катерина II. За її вказівкою всі друкарні в Україні були опечатані. Згідно з її розпорядженням, засновувалася особ­лива цензура з однієї духовної і двох світських осіб, у сто­лицях — за віданням сенату, в інших місцях — за наглядом губернських начальств.

Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов’язки доз­воляти чи забороняти книги.

Посилення Чергове удосконалення цензурного за-

каральних конодавства Росії у напрямку посилення

функцій його не лише контрольної, а й каральної

цензури функцій припадає на першу чверть XIX

століття. Після бунту декабристів у ново­му статуті про цензуру від 15 липня 1826 року відчувається прагнення влади не ли­ше обмежувати й гальмувати розвиток громадської думки, а й спрямовувати її у потрібне русло. Відповідно до статуту 1828 року, вища цензурна інстанція — Головне управління цензури — було підпорядковане міністерству народної освіти. Цьому управлінню підлягали створені цензурні ко­мітети в університетських містах Рига, Вільна, Київ, Одеса, Тифліс. Цензори там працювали під безпосереднім керів­ництвом попечителів навчальних округів. До їхніх обов’язків входило здійснення цензури друкованої продукції не лише тієї, що з’являлася в світ у межах округу, а й яка надходила з-за кордону.

Ще жорсткішими були зміни до цього статусу, прий­няті невдовзі після революційних подій у Франції 1830 року.

З 1832 року для заснування будь-яких видань потрібен уже був “височайший” дозвіл царя. Право утримувати друкар­ні чи керувати ними надавалося лише людям, перевіреним поліційними органами і наперед благонадійним з політич­ної точки зору.

Так звана епоха цензурного терору посилилася із засну­ванням 2 квітня 1848 року спеціального комітету “для ви­щого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування”.

232

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Волею історичних обставин складалося так, що в цензурному відношенні Україна, як одна з “окраїн” імперії, була значно в гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща чи Фінляндія. Бо саме для України засто­совувалися, окрім загальних для всієї ім­перії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби “в україн­ських книгах, де трактується про народ­ність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов’ю до “отечества”. Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов’янських народностей, а надто ж — після появи одухотвореної Шевченкової музи, яка на­гадала “малоросам” про їхню справжню Батьківщину, їх­ню колишню славу й принижувану століттями національну гідність.

Метою саме тих специфічних цензурних заборон україн­ського друкованого слова й була повна асиміляція українсько­го народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, куль­тури в цілому.

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь- якої книги видавався лише з Петербурга.

8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протя­гом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і “обслуговував” практично всі друкарні, що входили до Київ­ського навчального округу.

Порядок проходження рукопису був таким. Після його вивчення цензором, якщо зауважень не виявлено, на зво­роті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту “Друк дозволяється з тим, щоб після віддрукування були до­ставлені в цензурний комітет три примірники”. На заголов­ному аркуші книги видавець зобов’язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назва друкарні, а на зво­роті — повідомлення про дозвіл цензора. Після виготовлення накладу два примірники книги подавалися знову до цензур­ного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можли­вого відхилення від затвердженого оригіналу. І лише потім

Специфіка

застосування

цензурного

законодавства

Росії

до українського друку

Причини ннніїкін'ііпя цензури и Росії

233

давався “дозвільний квиток” на вивезення книги для про­дажу чи замовникові.

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержан­ня нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою книги, якщо вона й не мала ніяких протизаконних нюансів з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини збільшувалася, якщо в надрукованій таким чином книзі справді були абзаци чи речення, які входили в якісь бодай найменші суперечності з правилами цензури.

Українські На 1798 рік припадає вихід книги, якій

видання судилося стати живим “указуючим пере­

до викриття ^том” ^на тернистому шляху поступу україн- Кирило- ської історії. Що ж до вітчизняної видав-

Мефодіївоького ничої справи, то це видання відкрило нову братства ^Д0®У ^{в 11} і^СТ0РІЇ- Початок цієї доби пов’яза­

ний з переходом друкапень на складання текстів народною мовою, що стала незаба­ром основою української літературної мови, а отже, потребою в складальниках, не кажучи вже про редакторів і коректорів, які б володіли цією мовою.

Ось що сказав про цю подію видатний діяч національ­ного відродження письменник і учений Сергій Єфремов:

“Того року прилетіла перша ластівка українського національ­ного відродження — невелика книжка, од якої не тільки поча­ток нового українського письменства рахуємо, а й новий етап визначаємо в історії українського народу. Вона, та книжечка, завершила собою попередню еволюцію національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої, закристалізував­ши в художній формі минуле, і з неї в українському письменстві починається той потужний дух с відомого демократизму й лю­дяності, боротьби за право людини й нації, простування до добра і волі, який озивався й раніше, але з цього часу зробився все домінуючою нотою в нашому письменстві”.

Назва книги — “Енеїда” Івана Котляревського.

Вихід у світ цієї книги далеко поза межами України — в Іетербурзі — має свою цікаву історію. Як відомо, свій не-

234

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

закінчений твір автор охоче давав читати знайомим і ті, за­хоплюючись новинкою, переписували її один в одного. Один з таких рукописних списків потрапив до рук заможної і осві­ченої людини, українця з Конотопа, який займався у Петер­бурзі видавничою діяльністю. Ім’я цього добродія — М. Пар- пура. На його кошти з друкарні медичної колегії і виходить 1798 року книга з такою назвою: “Знеида на малороссийскій язьік перелицьованная И. Котляревским. Иждивением М. Пар- пурьі”. На окремій сторінці — посвята: “Любителям мало- россійскаго слова усерднейше посвящается”. А рівно через десять років в тому ж таки Петербурзі з’являється друком ще одне видання “Енеїди”, здійснене І. Глазуновим.

І перше, і друге видання, як з’ясувалося, виходили без відома автора. В них було допущено немало помилок, пере­кручень текстів і пропусків, про що з гіркотою й образою сам автор інформує читачів в “Уведомлениии” до третього видання твору, який побачив світ 1809 року з дещо зміне­ною назвою — “Вергилиева Знеида на малороссійский язик пере- ложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополнен- ная противу прежних изданий ”.

Серед найпомітніших видань цього періоду — “Грамма-

тика малороссійскаго нарЬчія ” О. Павловського(1818), “Опит собранія старинних малороссій- ских песней” М. Цертелєва (1819), “Кобзар”!. Шевченка” (1840) — ці видання здійснені в Санкт-Петербурзі, “Мало- россиские песни ”(1827) зібрані й видані М. Максимовичем у Москві.

Перші видання україн­ських книг на українських

“Грамматика малороссійскаго нарЬчія” О. Павловського. 1818

ГРАММАТИКА

МАЛОРОССІЙСКАГО НАРИЧІЯ,

И А И

Грамматичсское показанії: сушествен- нгйшихі» отличій, отлалившихт. Мало- РОССІЙСКОЕ НЛРІЧіе огь чистлго Росг.ій- СКЛГО ЯЗЬІКА, СОПРОВОЖДЛЕКЛЕ Р.ОНЬІМИ ПО СЕНУ предмету злмгчлніями м г.о- ЧИНЕНІЯМН.

Сочнн. Ал. Паїловскій.

Е?о рго мпіепіія теаЬоссеадео.— Ре<1іЬи«іп Квас ютіепішп ііит Арокоіокіпі.

В"Ь САНКТПЕТТРВУРГЬ.

В-ь тилогрвфїи В. Плавильщиково. 1818 годв.

Причин» ІІИІШКІІСІШІІ цензури II Росії

235

землях були здійснені 1831 року в університетській друкарні у Харкові. Таким першодруком став “Украинскій альманах”. “Найурожайнішим” був 1834 рік: ця ж друкарня видала п’ять видань — повісті Г. Квітки-Основ’яненка, “Запорозька ста­рина” І. Срезневського, “Українські народні пісні” М. Макси­мовича, збірка українських прислів’їв і приказок, казка “Ма­руся” невідомого автора.

Усього ж, за даними “Енциклопедії українознознавста”, в період від 1798 до 1840 року на території Російської імперії було видано 44 книги українською мовою, з них лише сім готувалося в друкарнях, розміщених на території України, переважно у Харкові.

Після оголошення вироку суду щодо най­активніших членів братства 30 травня 1847 року, за яким найжорстокішої кари зазнав Тарас Шевченко (десять років солдатчини

із забороною писати й малювати), 19 черв­ня міністр внутрішніх справ граф Пер- ковський своїм циркуляром надіслав у гу­бернські центри таку “видавничу” інформацію: “Надруковані твори Шев­ченка — “Кобзар”, Куліша —

“Повість про український на­род”, “Україна” і “Михайло Чер- нишенко”, Костомарова — “Ук­раїнські балади” і “Вітка” — за­боронені і вилучені з продажу.

Міністром народної освіти нака­зано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням”.

Перше видання Шевченкового “Кобзаря”. 1840

КОБЗАРЬ

Т. ШЕВЧЕНКА.

•дтаата

1840.

П ЛІТОГРАФІЯ Є. Ф0ПЮА.

Цензурний

терор

після

“справи

братчиків”

23С>

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Таке розпорядження міністра внутрішніх справ нароби­ло справжнього переполоху в цензурному відомстві. Поча­ли з’ясовувати, в яких друкарнях видавалися ці твори. Вия­вилося, що до їх появи причетні Петербург, Харків і Київ. “Українські балади” та “Вітку” під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка благословила в світ друкар­ня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 року. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які доз­воляли їх випустити, — І. Снєгірьов та М. Каченовський. “Кобзар” Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) вида­вався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 року

з дозволу цензора П. Корсакова. А з творами П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями у 1843-1846 роках) “по­палася” друкарня Київського університету.

Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань, скла­дених цензорами, які після цього випадку ставали до руко­писів українських авторів дедалі прискіпливішими.

Судовий процес над “братчиками” став своєрідним сиг­налом для уже неприхованого наступу царського уряду на

український рух як сепарати­стський і, за словами Сергія Єфремова, також і “колек­тивним засудженням україн­ської книги як такої”.

Чим далі, починаються все більші причіпки цензури до української тематики в на­укових книгах. Для прикла­ду, драматична видавнича до­ля випала на Літопис Григорія Грабянки. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 році, побачив у ньому немало місць,

“Енеїда” Івана Котляревського

у виконанні друкарів Харків­ського університету. 1842

ВИРГИЛІЕВА

9НКІДД.

ЖГВ.І0ЖЕИЯ4 я

Я. Копияребсклмя.

ЧЛГ.ТЬ І.

ХАРЬКОВ'Ь,

18 4 2.

Причини ІІИІІИКПСІШЯ цензури II Росії

237

де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до укра­їнської національності. Незважаючи на наполягання керів­ництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в дукарні Київського універ­ситету, залишити весь текст без змін, оскільки це історич­ний документ, а не твір сучасного автора, “Літопис Грабян- ки” все ж вийшов з цензурними купюрами.

Справа Магістр університету Св. Володимира Ка-

Калспика леник Шейковський наприкінці 50-х років

Ііїсйковського підготував рукопис словника української мови, який він з відомих причин назвав “Опьіт южнорусского словаря ”, і подав його до університетської друкарні. У часописі “Основа” (число 12 за 1861 рік) вже було вмішене повідомлення про умови передплати майбутнього словника. А з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книги, але вже з іншою назвою — “Малороссийский лексикон”.

Все йшло добре до написання автором передмови до свого словника під заголовком “Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову”. Здібний і перспективний молодий учений у своєму публіцистичному вступі до слов­ника насмілився сказати читачеві своєї майбутньої книги правду про долю українського народу, про становище України і її мови, про сумну роль у цій долі Польщі й Росії. Безпе­речно, тут виявилася особливо доречною пильність цензо­ра О. Лазова. Окремі витяги з розгромного вироку цензора Цьому творові варто процитувати:

“Після розгляду цього рукопису виявилося, що в ньому лише останні 10 сторінок зайняті міркуваннями про правопис південно- руської мови; вся ж інша його частина складається з думок авто­ра про велике значення і завдання південноросійського народу і про пригнічене його становище між Росією і Польщею, або, як він висловлюється, між Сціллою і Харібдою. Вся вона проникнута неприязню до Росії і написана в дусі малоросійських тенденцій, а тому я вважаю її такою, яку слід заборонити. Ось приклади.

Після роздратоване: розповіді про зазіхання поляків на ма­лоросійську народність автор говорить на стор. 10-й: те, що ми бачили в польській літературі і її уявленнях щодо малоросійського народу, бачимо і в російській літературі. Вся відмінність полягає лише в тому, що тут прямо стараються принизити південнорусь-

238

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

кий народ, поселити до нього і до його мови зневагу, не ви­вчивши ні народу, ні мови і навіть нічого не зробивши для вивчен­ня його".

Слова молодого вченого Каленика Шейковського щодо ставлення значної частини російського суспільства до України і української мови і через більш ніж сто сорок років є, на превеликий жаль, актуальними. Але тоді вони виявилися особливо антидержавними. Вже майже набраний у друкарні рукопис було заборонено 9 лютого 1862 року на спеціальному засідання цензурного комітету під проводом барона А. Ніколаї.

До речі, прізвище талановитого випускника Київського університету, який так і не зміг стати викладачем цього закла­ду, К. Шейковського через чотирнадцять років після цієї історії знову зустрінеться в заборонницьких цензурних доку­ментах. Цього разу у справі виходу його книги “Будівля світу ” що побачила світ накладом 420 примірників далеко від Киє­ва — аж у білоруському Бобруйську. 5 лютого 1876 року на неї був накладений арешт прямо на складі в друкарні. Після подання цензора П. Небольського міністр внутрішніх справ А. Тімашев вважав за потрібне інформувати про цю надзви­чайну подію сам Кабінет міністрів. У його рапорті від 2 квітня зазначається:

“...Означена брошура, судячи з того малоросійського наріччя, на якому вона написана, призначена для простого народу півдня і південно-західного краю, тобто саме для тих місцевостей імперії, де за особливими політичними умовами українофільські спроби можуть принести ще більше шкоди, ніж у корінних ма­лоросійських губерніях”.

Це — лише один із сотень, тисяч прикладів того, які та­ланти, які думки і настрої, задушені антиукраїнською цензу­рою, мала краща частина українського громадянства.

Українські У контексті розгляду ситуації з україн-

граматики — ським книговиданням наприкінці 50-х — російським початку 60-х років XIX століття варто

алфавітом загострити увагу на одній обставині. Апо­

логети “єдіної і нєдєлімої” імперії, які ше й сьогодні трапляються в середовищі нау­ковців, у своїх аргументах щодо захисту чи, принаймні, ви-

Причини ПИІШКІІСІІІІЯ цензури II Росії

239

“Букварь іожіюругскіи" Тараса Шевченка. 1841

правдання політики царського уряду в національному питан­ні часом заявляють, що ніхто насильно українську мову ні­коли не забороняв, що забо­ронялися лише окремі твори окремих авторів, які могли ро­зхитати підвалини імперії, на шо, мовляв, її провідники ма­ли безперечне право.

Безумовно, лукавлять такі науковці, не бажаючи озна­йомитися із десятками, сотнями гласних і негласних доку­ментів, які ще й сьогодні чекають на свого першого читача в архівах колишніх цензурних управлінь і на які в цьому роз­ділі ще робитимуться посилання. Взяти для прикладу хоча б ось такий документ. 24 травня 1858 року на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом “таємно” надійшов з Петербурга, з Третього відділу Міністер­ства внутрішніх справ пакет такого змісту:

"У Санкт-Петербурзі в 1857 році на молоросійській мові вийшла книга під заголовком “Граматика”. Уклінно прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов'язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді чекати особ­ливого розпорядження".

Отже, цього разу йшлося не про історію України чи пуб­ліцистичну передмову до словника Шейковського про долю Української мови, а всього лиш про її граматику, яку немало людей хотіли вивчати. Детальніше знайомство з цією спра­вою показало, що з депешею до Києва петербурзькі цензо­ри запізнилися. Цих книг справді надійшло немало до київ­ських книжкових магазинів і вони майже всі встигли розійти-

240

ВИДАВНИЧА СПРАВА і ЦЕНЗУРА

(ложет на козацьку тематику в “Українській абетці" Миколи Гатцука. 1861

ся. Так, з наявних 500 примір­ників у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книги були вже реалізовані. Поліції нічого не залишалося, як збирати у власників мага­зинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книги.

Дійшло до того, шо почали заборонятися окремі букви з української абетки. “Малоросійською мовою” дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цьому — циркулярний лист міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету. Ось витяг з нього:

“Головне управління цензури визначило: "...Постановити пра­вилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами.

Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вий­шло на початок 60-х років особливо багато. Таким чином, готувався ґрунт для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу. Місію цю взяв на себе 1863 року міністр внутрішніх справ Російського уряду П. Валуєв.