§ 1. Суспільні потреби і політичні перепони на шляху до становлення видавничої справи в університетах

Тривалий час вища освіта в Україні ототож­нювалася з Києво-Могилянською акаде­мією (до кінця XVII століття — колегія), яку 1632 року заснував Петро Могила, об’єднавши з Братською школою на По­долі школу Києво-Печерської лаври і реформувавши на зра­зок західноєвропейських університетів. Цей навчальний заклад згодом став найбільшим і найавторитетнішим науково- освітнім осередком усієї Східної Європи, в якому справж­нього розквіту набула друкарська і видавнича справа.

Про авторитет академії свідчить той факт, що в різний час тут навчалися видатні діячі епохи, які мали помітний вплив на розвиток подій в Україні та за її межами, — геть­мани І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, а також Св. Д. Туптало (Ростовський), Г. Сковорода, М. Ханенко, Г. Полетика, М. Бантиш-Камінський, О. Безбородько, Д. Трощинський та ін. Київська академія фактично стала головним постачаль­ником високоосвічених інтелектуалів для потреб Московії,

Перші

спроби КІ1ЄВО- могилянців

Збережений досі найдавніший корпус Кпеїю-Мопі.'ішіської академії

Суспільні потреби і політичні перепоїш

199

а згодом — усієї Російської імперії, що дало підстави істо­рикам говорити про потужний український вплив на розвиток російської науки, освіти і культури. Достатньо нагадати, що лише за час від 1721 по 1750 роки не менш як двісті вихо­ванців цього закладу посідали видатні урядові, наукові та церковні місця в Росії.

Якщо до цього додати, що жива українська мова мала помітний вплив і на викладання, і на стилістику книжок, що тут видавалися, а ще більше — на розмовну мову самих ви­кладачів і студентів, то неважко зрозуміти, чому уряд цар­ської Росії все робив для того, аби Києво-Могилянська ака­демія поступово втрачала авторитет світського вищого на­вчального закладу й набувала консервативного релігійного статусу зі схоластичним домінуванням у навчальному про­цесі. Це й сталося 1817 року, коли вона була закрита, а замість неї в Києві через два роки створено духовну академію.

Поряд із забороною випускати у світ книги з друкарні академії тогочасною староукраїнською мовою були здійснені заходи щодо остаточної й повної її русифікації. Ця подія ак­тивізувала зусилля української старшини та шляхетства щодо відкриття в Україні, зокрема в Києві, університетів європей­ського типу. Спроби такі, до речі, робилися задовго до за­криття Києво-Могилянської академії.

Козацькі Незабаром після Переяславської угоди з

проекти Росією новообраний по смерті Богдана

університетів Хмельницького український гетьман Іван та їх друкарень Виговський уклав у Гадячі 16 вересня 1658 року союзний договір з Польщею, за яким у реалізації великої державотворчої прог­рами передбачалося відкриття в Україні двох університетів, ряд колегій, шкіл та друкарень. Гадяцьким пунктам догово­ру не судилося здійснитися через добровільне складання Виговським своїх повноважень і наступну боротьбу за геть­манську булаву в умовах постійного тиску Москви.

Привертає до себе увагу така деталь: і в цьому договорі, і в наступних проектах відкриття університетів постійно при­сутня теза про необхідність облаштування при цих навчальних закладах друкарень. Наприклад, окремий розділ із “Прошенія

200

НАУКОВЕ КНИГОВИДАННЯ

малоросійського шляхетства і старшин, разом з гетьманом, про відновлення різних давніх прав Малоросії”, подане Ка­терині II у 1764 році, так і називається: “Про заснування уні­верситетів, гімназій і друкарень”. Нагадавши цариці про давні освітні традиції Малоросії, зокрема часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, представники української шлях­ти і старшин просили в неї “всемилостивейше указать со- благоізволить” відкрити в Малій Росії два університети — в Києві й Батурині — та кілька гімназій.

Уривок з цього “Прошенія” щодо друкарні варто про­цитувати мовою оригіналу:

“При тех же университетах, а где затребно судится, и при гим- назиях должно бьіть типографиям для печатания как церковньїх, так и гражданских книг, которьіе, чтоб не бмли противньї вере и самодержавству Вашего Императорского Величества прав­ленню, всегда будут свидетельствуемьі от приставленньїх ку­раторами цензоров"

Запевнення у відданості цариці й пропозиція щодо цен­зурування всіх книг, які друкуватимуться в університетах, засвідчує про відсутність наївності авторів звернення щодо позитивного вирішення цього питання.

Відповідь з Петербурга справді не прийшла, як залишили­ся без розгляду і наступні три проекти відкриття університету в Києві. Так, після скасування гетьманства граф Румянцев, відвідавши Україну в 1765 році, подає Катерині II доповідну записку з пропозицією відкрити університети у Києві та Чер­нігові. Через два роки таке ж прохання подає київська шляхта. А в 1802 році з грунтовним проектом щодо цієї проблеми виступив Ф. Янкович де Мірієво. До речі, в пункті 13 цього документу згадується й про необхідність заснування при уні­верситеті друкарні: “Книги, посібники, розподіл наук кож­ного факультету і число професорів показані будуть окремо в статуті університету”.

Без сумніву, централістична політика царського уряду, спрямована на обмеження прав неросійського населення імперії, призводила до свідомого зволікання з відкриттям університету в Києві. І коли цю ідею все ж довелося реалі­зовувати в 1834 році, було зроблено все, аби університет Св. Володимира поступово ставав оплотом русифікаторської політики самодержавства на українській території.

Суспільні нотрсГні і політичні перепоїш

201

Проекти У статуті Імператорського університету

приватних Св. Володимира, затвердженому царем

осіб Миколою І спеціальним указом урядово­

му сенату 25 грудня 1833 року, є пряма вказівка на право вести видавничу діяль­ність. Зокрема, пункт 78 статуту передбачає: “...Понад існуючі нині заклади, влаштована має бути Астрономічна Обсервато­рія. Поширення навчальних посібників буде проводитися в міру способів Університету”. А в перелік обов’язків факульте­тів вже входило:

• “розгляд творів, передбачуваних до надрукування із схваленням Університету та на його кошти; цензура творів чи перекладів, що видаються професорами” (пункт 42);

• “схвалення дисертацій для друкування і для роздачі кому треба” (пункт 61).

Таким чином, з довгоочікуваним відкриттям універси­тету в Києві виникала можливість утворення ше одного, після Києво-Печерської лаври, осередку книгодрукування.

З чого ж і коли починалася видавнича справа новоутво­реного університету в Києві?

У фонді Київського навчального округу, шо зберігаєть­ся в Центральному державному історичному архіві України у Києві (ЦДІАУ), є досить цікава справа про клопотання книгопродавців Гліксберга, Моріца і дворянина Мілло відкри­ти друкарню при університеті Св. Володимира і постачати навчальні заклади Київського округу книгами. Це чи не єдине документальне свідчення першої спроби (забігаючи наперед, варто зазначити: невдалої) поставити книговидання при уні­верситеті на систематичну і серйозну основу.

Ще за півтора року до офіційного відкриття університету в 1834 році знаходилися люди, які були не просто переконані в необхідності оперативного облаштуванння при універси­теті друкарні як вкрай важливого підрозділу, а й пропонували свої конкретні послуги. Таким був друкар Віденської імпе­раторської медико-хірургічної академії Теофіл Гліксберг. Він мав уже власну друкарню, мав вільні кошти для збільшення закупок шрифтів та іншого обладнання.

Пропонуючи свої послуги, аж до передачі своєї друкарні університетові на умовах оренди, Теофіл Гліксберг висував

202

НАУКОВЕ КНИГОВИДАННЯ

перед університетом кілька вимог. Передусім, офіційно він мав називатися “друкарем і книгопродавцем імператорського університету Святого Володимира”. Йому мало бути доручено не лише підготовку й випуск книг у друкарні університету, а й постачання літературою всіх навчальних закладів Київського округу. Така вимога виходила з того, що на початковому етапі, на його думку, наклади книг університетської друкарні не могли бути великими, тому перекривати збитки він передбачав вируч­кою від доставки та продажу книг ще й інших друкарень.

Друкар зобов’язувався випустити будь-яку книгу обся­гом до 15 аркушів, будь-якою мовою, у термін до двох місяців від дня одержання рукопису. Фінансове питання також було чітко обумовлене: 2,5 копійки сріблом за один аркуш.

Маючи багаторічний досвід продажу книг не лише в ме­жах Росії, а й за кордон, автор звернення пропонував роз­ширити коло своєї компетенції обов’язками щодо доставки книг, надрукованих як у Росії, так і за кордоном, для потреб не лише університету, а й гімназій, училищ і шкіл округу. І в цьому питанні він проявив повну обізнаність і компетент­ність: вітчизняні книги доставлялися б за ціною, встанов­леною на місці друкування, а іноземні — “за ціною 1 франк 35 копійок сріблом і один таляр прусський за співвідношен­ням 1 рубль 15 копійок сріблом, журнали ж — за найпомір­нішою ціною”. Насамкінець, пан Гліксберг висловлював по­бажання, аби контракт з ним було укладено саме на таких умовах на термін 15 років, до того ж, “з належним виконан­ням їх з боку училищного і університетського начальства”.

З цього цікавого архівного, більш ніж півторавікової дав­ності, документа перед нами вимальовується образ діяльного, рішучого, професійно компетентного і водночас дещо само- впевненого підприємця, який справу видання й поширен­ня наукових та навчальних книг на базі університету бачив передусім у бізнесовій площині. Приємно дивує прозірливе розуміння цією людиною книговидавничої справи у цілому. Він запропонував університетові створити не просто малопо­тужну друкарню, з якої вряди-годи виходила б якась друкова­на продукція, а ціле підприємство із замкненим книговидав­ничим і книгорозповсюджуючим циклом. Складові цього циклу — створення книги, друкування її і, що найголовніше, реалізація споживачеві в Києві й далеко поза ним, — бачи­

Стапоплсіїпя унінсрсіїтстгької друкарні

203

лися автором проекту в єдиному ланцюгові, без якого годі й думати про нормальне існування друкарні.

Окрім Теофіла Гліксберга письмові звернення щодо засну­вання університетської друкарні надійшли також до попе­чителя Київського навчального округу від дворянина Мілло (французькою мовою) та книгопродавця Фрідріха Моріца (польською мовою). Останній навіть додав до листа список книг, якими б мав зацікавитись університет для початкового поповнення бібліотеки.

Спроби створення друкарні й налагодження видання книжок при університеті Святого Володимира практично на­передодні його відкриття, зініційовані не державними струк­турами, а окремими приватними особами, зазнали невдачі.