§ 3. Структурування ранніх книжкових видань як елемент упорядницької праці видавців

Аналіз внутрішньої (змістової) структури ранніх україн­ських друкованих книг засвідчує, шо до творення їх вже тоді Друкарі підходили творчо, сприймаючи видання не як суціль­ний набір текстових рядків та ілюстрацій, а як цілісну, логічно вивершену конструкцію, зручну для користувача. За результа­тами їхньої праці відчувається чітке розуміння ними подвійної природи книги — і як викінченого матеріального предмета зі своєю, виробленою ще творцям рукописних книг, формою та конструкцією, і як носія зафіксованих, також у певній Формі, знань, понять, образів.

Таким чином, уже від початків раннього друкарства можна вести мову про виникнення в нашій редакційно-видавничій

188

УКРАЇНСЬКІ ДРУКАРІ

справі вимог щодо змістової структури побудови книги та її частин: вступної, заключної, службової та основного тексту. Таке раннє запровадження у друкарську практику елементів внутрішньої структури книги засвідчує, що за її творення бралися люди не лише добре підготовлені, висловлюючись сучасною мовою, з поліграфічного боку, а передусім з нау­кового, освітнього.

Розглянемо деякі складові внутрішньої структури кни­ги, які поступово стали запроваджувати, як обов’язковий еле­мент, вітчизняні видавці в ранньому періоді існування дру­карства. До таких елементів належали:

• передмови;

• післямови;

• посвяти;

• титульні сторінки;

• фронтисписи;

• покажчики;

• повідомлення про помилки.

Передмови Урізноманітнення тематики першодруків,

зростання попиту на наукові видання обу­мовило появу передмов. їх можна умовно поділити на дві групи. До першої відносяться короткі звер­нення до читача, що мають такі заголовки: “Чительнику”, “Передмова до чительника”, “До того, кто будет читати”, “Предісловіе к книгу”, “Сказаніє учително о составленіи и ползе сей книги”. Іншу групу додатків до основного тексту складали великі за обсягом і глибокі за змістом цілі наукові трактати, на написання яких автори витрачали нерідко більше часу, ніж на складання основного тексту книги. Наявністю таких передмов особливо відзначаються лаврські друки. Саме такі передмови-трактати, викладені нерідко в полемічному стилі, викликали підвищений інтерес до традиційно бого­словських книг. Якщо мати на увазі, що авторами передмов були такі особистості як Петро Могила, Тарас Земка, Захар Копистенський, Памва Беринда, інші вчені з Острозької чи Київської академій, то неважко уявити, як поміж українським духовенством і освіченими народними масами засівалися на­укові, просвітницькі зерна.

Отруктурушшмн ранніх кшіжкоіміх шідині»

189

Післямови Як своєрідний додаток — цікавий і по­

вчальний — сприймаються сьогодні при читанні стародруків післямови до цих ви­дань. У них здебільшого йдеться про те, у яких умовах і за яких обставин проводилася робота над цією книгою. Нерідко складачі й автори просять вибачення у вимогливого читача за певні недоліки, які можуть зустрітися на деяких сторінках. Духом інтелігентності, толерантності, любові й поваги до читача, захоплення й вірності друкарській справі і справж­нього благоговіння перед кожним друкованим витвором віє з таких давніх, пожовтілих від часу, але глибоко актуальних і повчальних сьогодні сторінок.

Посвяти Більшість видань мають свої посвяти. Тут

ідеться про людей, які матеріально прилу­чилися до появи таких книг, у віршованій чи прозовій формі висловлюється їм довічна вдячність і захоп­лення їхнім благородним вчинком. Серед меценатів, скажімо, києво-печерських друків зустрічаємо імена Костянтина Дол- мата, Дмитра Голіцина, інших багатих можновладців, які не тринькали свої багатства на всілякі веселощі й не ховали їх,

Післямова до “Часослова” Швайпольта Фіоля 1491 року «а заставкою Друкарського знака видавця

Д_>СЮП1ДЧ4вЬІСНАКППГ4*у^,в«Л«ІІ*^ЬГр ДІО ждеіемпкдгмсрз

||14ПКПМК^4К0вЬСКЬи>ЬШв4ПП«АТ^Ь *

АІОЛЬ ,П^ЧІ<ЛЦЬП(Ми^ЄҐО^ОАОу •

шріикь * Я(КгП'1ДШ4<ЛЛ6ЕОЖШЦЬіирО жщнГ І*сгт* д«ь*тьа«а и* літ».

190

УКРАЇНСЬКІ ДРУКАРІ

а вкладали у видання книг, будівництво шкіл, церков і мо­настирів. І саме такими вчинками вони й залишили вічний слід в історії, заслуговуючи доброго слова вдячності й поваги у нащадків. Так звані подячні посвяти нерідко подавалися в поетичній формі.

Титульні Наслідуючи приклад західних колег, укра-

сторінки їнські друкарі поступово вводять до своїх

друків титульну сторінку. Щоправда, роб­лять це з великим запізненням — з кінця XVI століття, тоді як на Заході цей книжковий елемент вво­диться друкарями на сто років раніше. Для порівняння, в російській друкованій книжці титул з’являється ще пізні­ше — на початку XVIII століття. В українських виданнях титульний аркуш вперше віднаходимо в “Читанці” Івана Федоровича острозького видання 1578 року, а згодом — у Острозькій Біблії.

Зміст і перелік видавничих відомостей на титульних сто­рінках тривалий час не був уніфікованим — багато залежало від досвіду й бажання друкарів. Часом зазначалася лише назва твору без будь-яких дат і прізвищ, часом поруч з ім’ям автора стояли прізвища тих, хто матеріально уможливлював появу у світ книги. Не було на початку одності і щодо року та місця видання. В ряді українських стародруків цю інформацію зна­ходимо не лише на титулах, а й на останніх сторінках книг. Вперше в світовому книговиданні дату друку книги (на при­кінцевій сторінці) зазначає суперник Гутенберга Шеффер, котрий відсудив друкарню першодрукаря, про що йшлося в попередньому розділі. Цікаво, що дати арабськими цифрами у нас з’являються з другої половини XVIII століття, раніше цифри проставлялися кириличним знаками. По-різному подавалося й літочислення: в одних випадках — від початку створення світу, в інших — від Різдва Христового.

Ранні друкарі поступово переконалися у важливості ти­тулу, тому в подальшому з більшою вимогливістю підходять до його оформлення. Титул, таким чином, починає викону­вати подвійну функцію: по-перше, дає читачеві головну інфор­мацію про саму книгу (автор, місце і час видання, його зміст), по-друге, виконує естетично-художнє навантаження (прикра­

Ст|>уктуруішіши ранніх кпнжконнх кидань

191

си з допомогою різноманітних архітектурних чи алегорич­них форм, орнаментів тощо).

Поняття про розгорнутий титул, фронтиспис також варто розглядати від зорі вітчизняного друкарства. Хоча цей видавни­чий елемент тривалий час появлявся епізодично. Як правило, це високохудожні гравюри із зображенням євангелістів або сюжети з біблійної історії, що стосуються змісту всієї книги.

Що ж до самих гравюр, вміщуваних по тексту книг, то у давніх вітчизняних друках легко вгадується художній почерк майстрів-дереворитників з явно вираженими національними ознаками. В історичних джерелах зустрічаються свідчення про масове поширення цих гравюр як відбитків із київських стародруків серед значної кількості паломників Києво-Печер­ської лаври. На це, зокрема, звертає увагу дослідник давнього київського друкарства В. Стасов, досліджуючи долю гравюр на козацькі теми, опубліковані у згадуваній уже книзі на відзначення пам’яті українського гетьмана Петра Сагайдач­ного.

Покажчики Покажчики, як обов’язковий службовий елемент книжкового видання, також за­проваджуються українськими друкарями рано. Поділялися вони на предметні та предметно-іменні. Прикладом першого виду покажчиків може слугувати покаж­чик до книги “Бесіди Іоанна Золотоустого” київського видан­ня 1623 року: “Оглавленіе изряднейших вещей в книзе сей”. Зразок другого вміщується в “Номоканоні” видання приват­ної друкарні Михайла Сльозки уЛьвові 1646 року: “Творцьі и Собори, иже в сей книзе Номоканон приводятся и вспомина- ются”.

Повідомлення Поява цієї складової змістової частини про помилки книги свідчить про високий рівень книж­кової культури основоположників цього напрямку людської діяльності. Вже на ран­ньому етапі існування українського друкарства було запро­ваджено практику наскрізного читання коректорами усіх відтиснутих аркушів видання напередодні передачі їх у палі­

192

УКРАЇНСЬКІ ДРУКАРІ

турні майстерні. Про виявлені під час такого читання помилки друкарі вважали за необхідне повідомити майбутніх читачів. Спеціально додруковані сторінки з переліком “погрішеній” і потрібним правильним написанням доклеювалися до вже готового книжкового блоку. Нерідко на таких аркушах вмішу­валися вибачення перед читачем і прохання не картати за це друкарів.

Класичний взірець такого вибачення, сповненого духу інтелігентності, любові й переживання за свою справу як також глибокої поваги до невідомого читача, залишили май­бутнім редакторам і друкарям творці київського видання “Те- ратургіми” польською мовою 1631 року. Вміщуємо його в цьому підручнику з подачі професора Якима Запаска:

“Деякі друкарські помилки подібні до злодія, який не входить дверима, а пролазить крізь щілину. Ці помилки проникли і в мій літературний город. Однак, православний читану, їх легко роз­пізнати..., а розпізнавши, викинути, як викидає добрий пастух паршиве ягня, як пасічник виганяє з бджолиного вулика оси, як сіяч вириває з пшениці кукіль з тим, щоб перше не заражало інших, другі не крали меду у робочих бджіл, а треті не чорнили і не псували пшениці. А викинувши, вигнавши і вирвавши їх, спокійно використовуй цю мою працю на користь своєї душі”.

Ознаки І ще про одну особливість давнього україн-

українгької ського друкарства хотілося б сказати окре- гутноеті мо. Тйорцям давніх книжок притаманні риси

в псрінодруках патріотизму, прагнення залишити поміж ряд­ками своє національно ідентифіковане “я”, захистити й підтримати народну мову. Якою ж любов’ю і повагою треба було пройнятися до свого народу, аби, випускаючи книги переважно церковнослов’янською мо­вою, постійно пам’ятати й не відкидати мову українську — материнську мову свого народу! Тому-то в переважній біль­шості, скажімо, давніх лаврських друків вміщується на при- сторінкових полях переклад трудних для розуміння церковно­слов’янських слів їх українськими відповідниками. Широко практикувалося додруковування таких перекладних слів на окремих аркушах, які додавалися до книги.

Та й самі книги Києво-Печерської друкарні, особливо на богословську тематику, рясніють так званими українізмами,

Редакторські ти нндініїїіічі ііопоііпсдсніш

193

яких не зустрінеш у подібних московських виданнях. В ряді книг київські друкарі подавали немало цитат Святого Письма тодішньою українською літературною мовою (скажімо, в такій книзі як “Хрест Христа Спасителя”, в “Учительному Євангелії” 1637 року). А в “Тріоді постній ” видання 1627 року цілі оповідальні статті (синаксарі) були подані літературною українською мовою. Такий переклад з грецької здійснив сам видавець і редактор “Тріоді...” Тарас Земка. У післямові до цієї книги Памва Беринда зазначає, що переклад на украї­нську мову здійснено “за бажанням роду нашого Малої Росії благородних, гражданських та інших різного прошарку люду, які не вчилися слов’янській мові глибоко розумній”. Далі в післямові зазначається, що коли Євангеліє перекладалося із давньоєврейської на грецьку, а потім на церковнослов’янську, то чому ж її не перекласти й на народну українську мову, адже, переконаний автор, “краще п’ять слів сказати з розумом, ніж тисячі слів самим язиком”.

Що ж до книжок, адресованих народним масам, які охоче готували лаврські друкарі, то вони друкувалися також здебіль­шого тогочасною українською мовою. Йдеться про народні календарі та Букварі. До речі, останні, починаючи з 1664 року, близько двісті років — аж до заборони їх Москвою — вихо­дили в світ з лаврської друкарні.