§ 1. Російська (радянська) концепція

За тоталітарного режиму колишньої радянської імперії концепція виникнення і розвитку українського друкованого слова розроблялася далеко не об’єктивно. В радянській науці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська освіта, наука, культура нібито завжди розвивалися лише в тісному взаємозв’язку з російською, до того ж, постій­но вважалися другорядними, принагідними, позбавленими самостійних ознак. Ця схема у 30-х роках набула образної метафори у вигляді стовбура-дерева з трьома його відгалужен­нями, що символізували єдність і взаємозалежність трьох слов’янських народів — російського, українського і білору­ського.

Російська (радянська) коїщсиці»

129

За такою образною теорією серцевину цього дерева — його стовбур, коріння якого сягало часів Київської Русі, — безза­перечно присвоювала Росія. А два його відгалуження, що проросли, за цією схемою, лише в XIV столітті, віддавалися Україні й Білорусі.

Ось чому протягом усіх підрадянських років початки ви­никнення української мови, літератури, культури в цілому, як і самої української історії, дозволялося розглядати саме з XIV століття. Все, що не “вписувалося” в таку ідеологічну схему, ще донедавна вважалося антинауковим, а отже, шкід­ливим. А політично незаангажовані вчені, які відважували­ся своїми чесними і глибоко науковими розвідками прямо висловити своє бачення проблеми, оголошувалися лютими ворогами свого народу з наступною забороною їхніх творів. У відповідності до наведеної ідеологічної метафори протя­гом останніх більш ніж вісімдесяти років українські науковці змушені були повторювати в різних варіантах єдиний постулат щодо виникнення українського друкованого слова.

Сутність російської (радянської) концепції започаткування українського друкарства полягає в наступному: після заснування першої друкарні в Росії в 1564 році (рік виходу “Апостола” в Москві) перший російський друкар Іван Федоров (Федорович) через вісім років, прибувши через Білорусь в Україну, до Львова, засновує там друкарню і 1574 року видає “Апостола”. Ця дата і визначалася початком заснування українського друкарства.

Таким чином, згідно з цією концепцією, друкарство на українські землі прийшло з Росії. Принесене воно було росій­ським першодрукарем Іваном Федоровим (Федоровичем, Хведоровичем) після того, як прогресивний винахід ствер­дився в Москві. Виходило, що українці змогли долучитися до дивовижного витвору людського розуму — друкарського верстата — знову ж таки завдяки “старшому братові”.

На обгрунтування й закріплення такої тези спрямовані були й різноманітні заходи, які широко пропагувалися в Ра­дянському Союзі, зокрема торжества з нагоди 400-річчя заснування російського друкарства (1964 рік) та 400-річчя Українського друкованого слова (1974 рік). У цьому переко­нують дослідження П. Попова, О. Сидорова, А. Зернової,

О. Дея та ін. З особливою помпезністю відзначалася перша Дата. Цій події були присвячені ряд політичних і наукових

130

КОНЦЕПЦІЇ ВИТОКІВ ДРУКАРСТВА

Видавничі знаки І піша Федорова зі львівських видань “Букваря” та “Апостола” 1574 року

заходів — урочисті збори громадськості столиці України, на­укова сесія АН УРСР, наукова сесія Київського університету і такий же захід у вищій партійній школі. За матеріалами сесій було здійснене розкішне (в поліграфічному плані) видання книги з політично заангажованою назвою — “Українська книга. Збірник, присвячений 400-літтю російського книгодрукування

Цікаво, що після розвалу Радянського Союзу, коли вчені колишніх радянських республік, в тім числі й українські, у нових, політично незаангажованих, умовах могли опрацю­вати й осмислити немало матеріалів з колишніх спецфондів і залучити їх до наукового обігу, позиція російських учених у цьому питанні залишилася практично незмінною. Незва­жаючи на опублікування в науковій періодиці ряду нових архівних документів ряд російських учених категорично не хоче визнавати факту появи українського друкованого сло­ва раніше російського.

Як аргумент до цієї тези можна навести два приклади.

На Другій Міжнародній конференції (конгресі) із проб­лем славістики, що відбувалася в жовтні 1996 року на базі Андалузького міжнародного університету (місто Баєза, Іспанія) українським ученим була виголошена доповідь “До питання про концепцію виникнення і розвитку українського друкова­ного слова в контексті поширення друкарства у слов’янських народів”. (В основу доповіді були покладені результати науко­вих пошуків вітчизняних і зарубіжних учених останнього часу, а також матеріали колишніх радянських спецфондів). Росій­ські учені — учасники конгресу — піддали цей виступ об­струкції за викладені аргументи щодо більш ранніх етапів виникнення українського друку і первинності його від росій­

Рм'іш'кка (радянська) концепція

131

ського. І цього разу аргументи для опонентів були “непере­конливими”. Слід віддати належне відомим ученим-славіс- там, учасникам конгресу з Польщі, Чехії, Болгарії, які цю українську концепцію не лише підтримали, а й захистили від надто заполітизованих виступів деяких російських колег¹.

Інший приклад. Видана в Москві 1999 року накладом п’ять тисяч примірників енциклопедія “Книга” стала першим на пострадянському просторі ґрунтовним виданням, у перед­мові до якого задекларовані, як головний критерій діяльно­сті редколегії, “достовірність, повнота і новизна інформації, що подається”. Однак у контексті українознавчих статей та інформацій, яких тут подано немало, якраз ця новизна й дос­товірність нерідко ігноруються. Яків радянських енциклопе­діях, у цьому новому виданні все ще відчутний імперсько- великодержавницький дух. Домінуючою є думка: великороси весь час когось навчали, підтягували, збагачували, просвічу­вали. Надто ж малоросів, набутки яких у царині культури й книжництва були другорядними, були “завдяки”, а не “всу­переч” старшому брату. Знову подається Іван Федоров, як український першодрукар. Знову жодного слова, навіть у гіпо­тетичному плані, про нововіднайдені аргументи, факти й нові імена. Знову вперте підкреслення ознаки України як терито­рії, а не нової держави вживанням прийменника “на” — на Україні. В жодній же іншій статті, присвяченій друкарству котроїсь із колишніх радянських республік, такого ставлення до держави, на кшталт “на Узбекистані”, “на Естонії” чи навіть “на Білорусі” тут немає.