Хід уроку

1. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ Оголошення теми та завдань уроку.

1. Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя

Оберегом людини в усі часи був одяг. Він прикривав її від холоду і від не­доброго ока. Формування українського одягу — цього яскравого і самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть.

Сьогодні на уроці ми познайомимось із традиційним українським народним одягом, його символікою, познайомимось із творчістю видатних художників, які в своїх творах відобразили красу української жінки, жіночності.

(Учитель презентує відеоряд із творів видатних українських художників, коментуючи кожен з них.)

Семен Марковий Прохоров (1873—1948рр.) -«Українська дівчина» (1925р.)

Учень Іллі Рєпіна по Петербурзькій академії мистецтв Семен Прохоров із 1913 р. оселився в Харкові. Працюючи у манері, виробленій під час навчання, він у 1920-ті рр. підпав під вплив властивого тогочасному російському й укра­їнському мистецтву захоплення народною творчістю. Це відбилося на таких йо­го полотнах, як «Жниці», «Степан Разін», «Українська дівчина». Зупинимося на останньому творі. Маючи хорошу професійну підготовку, вільно володіючи малюнком, моделюванням форми, тонально насиченим живописом, психологіч­ною характеристикою образу, Прохоров відтворює красу народу, його творчості, яка безпосередньо стає об'єктом його уваги. Своє захоплення нею він виявляє властивими йому реалістичними засобами. Від народної творчості Прохоров за­позичує увесь антураж і манеру картинно-урочистої побудови композиції.

Молода дівчина зображена на тлі золотаво-вохряного з рожевими квітами килима. Із цим тлом гармонійно узгоджений колір обличчя дівчини, очі, що ла­гідно дивляться на глядача. М'який жест рук свідомо має дещо до їхньої краси, до принади перев'язаної стрічкою коси. Червона хустка на голові, червона кайма разом із чорною плямою керсетки утворюють ніби основний колірний стрижень, біля якого ритмічно лягають кольори білої сорочки і зеленої запаски.

Полотно приваблює добротною академічною манерою виконання. У ньому виразно звучить замилування красою молодості, висловлене художником зі зво­рушливою безпосередністю.

Іван Іванович Труш (1869—1941 рр.) «Гуцулки біля церкви» (1920-ті рр.)

Іван Труш — один із провідних західноукраїнських митців, який багато уваги приділяв практиці й теорії образотворчого мистецтва. Пройшовши шко­лу в Краківській академії красних мистецтв, зокрема у Яна Станіславського, ви­вчаючи сучасні європейські течії, він свідомо прагнув творити мистецтво, поз­начене народністю й національною самобутністю. Поряд із портретами та пейза­жами Труш постійно писав жанрові полотна за мотивами, запозиченими з жит­тя гуцулів. Він не розкривав соціальних суперечностей, його передусім цікавила яскравість народних звичаїв та народного одягу. Малюючи багатофігурні ком­позиції, митець не вдавався до поглибленої характеристики окремих персона­жів, до їх виразного окреслення, вважаючи, що це порушує гармонію цілого. Натомість звертався до сміливого виявлення декоративних плям, яскравого зву­чання кольору на пленері.

Саме так написана гуцульська серія побутових полотен, і зокрема, «Гуцул­ки біля церкви». На перший погляд полотно здається навіть ескізним, але на­справді воно чи не найбільш завершене в усій серії й характерно репрезентує ав­торську манеру Труша. Увесь простір композиції напоєний світлом і кольором, але фарби не крикливі, а підпорядковані єдиний тональній гамі. Око глядача не в змозі зупинитися на деталях, усюди повновладно панує колір, покладений широкою плямою, у якому переважає охра.

Його твір приваблює відтворенням настрою приязної розмови жінок, щед­рим теплом прозорого весняного дня, щирою захопленістю духовного багатства людей, які її створили. І, дивна річ, незважаючи на узагальненість живописної мови, картина вимагає уважного і довгого розглядання — тільки за цієї умови розкривається уся її образна і колористична змістовність.

Василь Андрійович Тропінін (1780—1857 рр.) «Дівчина з Поділля» (1804— 1807 рр.)

У боротьбі за національну самобутність вітчизняного мистецтва початку XIX ст. одним із найголовніших факторів було звернення до народного жит­тя. Доля кріпака на цілих сімнадцять років, починаючи від 1804-го, закинула в село Кукавка неподалік від Могилева-Подільського. Волею кріпосника-гра-фа відірваний від навчання у Петербурзький академії мистецтв, Тропінін бага­то писав про українських селян. Про це на схилі літ згадував: «Я мало вчився в Академії, але навчився в Малоросії: я там без перепочинку писав з натури... І ці мої роботи, здається, найкращі з усіх, які я досі написав». Саме до таких ■належить «Дівчина з Поділля». Твір вражає не лише своєю майстерністю, але 'насамперед тим теплим почуттям у ставленні до моделі, що загалом не власти-; ве тогочасному мистецтву, в якому пануючою була естетика класицизму.

Художник уважно змальовує типову подільську сорочку, корали на шиї, ді­вочий головний убір,— пастозно покладенні фарби добре відтворюють фактуру зображеного. Але увага його далека від захоплення етнографічною екзотикою вбрання, він бачить у ньому високохудожні атрибути народного побуту, водно­час обличчя промальоване з великою майстерністю, як і малюнок проникливих ^г карих очей і усміхнених губ. Обличчя відзначається гармонійною красою і на­ціональною типовістю.

Одухотвореність образу, певна його ідеалізованість споріднюють полотно ■?а творами сентименталізму, але водночас відбивають демократизм поглядів ху­дожника. Стримано поданий пейзаж збагачує мотив, а золотаво-оливковий ко-' лорит у поєднанні з людяною теплотою трактування надають творові в цілому поетичного забарвлення.

Костянтин Олександрович Трутовський (1826—1893 рр.) «Одягають вінок» (1877 р.)

Мистецька спадщина Костянтина Трутовського, присвячена Україні, вели­чезна. Художник залюбки відтворював мотиви побуту і звичаїв українського народу, наповнюючи високою поетичністю навіть немудрящі сюжети. Розпові­даючи про багатство вражень, набутих в Україні, він підкреслював: «Я знаход­жу тут те, чого не дає жодна академія у світі...». Уміння вдивлятися у сучасний .йому побут українського народу і перетворювати побачене в художні образи характерно відбилося в картині «Одягають вінок». В Україні здавна існував на­родний звичай: молоді дівчата в доповнення до яскравого костюма прикрашали голову вінком із живих квітів. Про це писав ще мандрівник середини XVII ст. Павло Алеппський. Але художник зображує жартівливий момент: молода мати або старша сестра прибирає квітами малу дівчинку, одягнуту в святкову обгорт­ку і намисто. Іде гра в дорослу — мала запишалася й засоромилася. За приби­ранням із серйозною повагою спостерігає хлопчик.

У побутову сценку художник вніс багато теплого почуття, авторська роз­повідь осяяна лагідною усмішкою. Водночас це розповідь про світ високої кра­си, в якому разом із поетичною піснею серед вишивання, ткання, кераміки й ін­шого художньо-декоративного побутового начиння минало життя українського . селянина. Картина виразно скомпонована, уся сцена залита благодатним теплом щедрого літа. Твір просякнутий ліризмом, поезією щасливого дитинства, глибо­кою повагою художника до життя народу. В своїх художніх творах художники відтворювали красу нашого народу. Велику повагу вони приділяли одягу — бо це є складова духовної культури нашого народу.

11!. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Робота з плакатами

За плакатами вчитель пояснює класифікацію традиційного-українського народного одягу кінця XIX — початку XX ст.:

1. Натільний одяг — сорочка.

2. Нагрудний одяг — безрукавки (кептар, керсетка, лейбик).

3. Жіночий стегновий одяг: запаска, плахта (частково зшитий розпашний, святковий одяг), горботка (незшитий), спідниця, літник, димка, фартух (зшитий).

4. Чоловічий стегновий одяг: гачі, шаровари.

5. Верхній одяг: жупан, керея, кожух, свита (старовинний гуцульський верх­ній одяг із валяного сукна).

6. Пояси: крайки, очкур, пояс — рушник, черес.

7. Головні убори:

жіночі: шнури, вінки звиті, очіпок, намітка, убрус, хустка; чоловічі: брилі (солом'яники), шапки (капелюхи).

8. Взуття: личаки, сап'янці, черевики, чоботи.

Розповідь учителя

Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого одягу в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі во­на слугувала як натільним, так і верхнім одягом, і шилася з полотна чи сукна. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося на жін­ку, дружину. Безпосередньо на сорочку українці напинали нагрудний одяг, який прикрашав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами. Еволюція натільного одягу відбиває етнокультурні традиції, взаємовпливи і місцеві традиції, тісно пов'язані з кліматичними умовами та характером господарської діяльності на­роду. Зокрема, безрукавки, що їх носили як чоловіки, так і жінки, демонструють велику різноманітність типів за рахунок використання різних матеріалів, крою, художніх прийомів тощо.

Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття — мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

Керсетка — безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування, побутувала здебільшого на Київ­щині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на півдні України.

Лейбик — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, Західної України та Полісся. Український одяг декорувався різноманітними способами: тканням, вибійкою, вишивкою, нашивками.

Загалом для традиційного українського костюма характерними є геомет­ричні та рослинні мотиви орнаменту.

Орнаментальні мотиви ткання і вишивки, які складалися протягом століть, є віддзеркаленням оточуючого світу.

За старовинним повір'ям, візерунки символізували силу добра. Про це свід­чать народні назви елементів геометричного і рослинного орнаментів: «сонеч­ко», «оленячі ріжки», «жаб'ячі очі», «жучки», «зозулі», «гребінки», «дубові ли­сточки», «огірочки», «жолудь», «хмелик», «ведмежа лапа», «човник», «кружки», «зірка», «віконця», «баранячі ріжки» тощо.

З-поміж геометричних узорів виділялися зірко- та хрестоподібні. Се­ред перших була поширена розетка із восьми витягнутих паралелограмів, які з'єднувалися попарно. Ламана крива, а також трикутники, що заповнювали про­стір між ромбами, свастичні зображення траплялись на сорочках Поділля, Б-подібні мотиви мали значне поширення на Середній Наддніпрянщині, Покутті.

У цілому мотиви ромба, хреста, свастики, восьмипелюсткової розетки нале­жать до найдавніших в орнаментиці — не тільки українців, а й багатьох інших народів світу. У трикутнику втілена ідея триєдності природи Всесвіту: неба, зем­лі й людини. Цей знак також символізує батька, матір та дитину. Це — символ божественної трійці. Сяйво у вигляді трикутника — атрибут Бога-Отця. Рів­нобічний трикутник символізує завершеність.

Трикутник, обернений вершиною вгору, є символом життя, вогню, полум'я, чоловічої основи, духовності. Це також трійця любові, істини, мудрості. Трикут­ник, обернений вершиною донизу, є символом, пов'язаним з місяцем, жіночою основою, водою, символізує Велику Матір, богиню Рожаницю.

Серед звичних мотивів народного ткацтва особливо часто зустрічаються хрести і ромби — нескінченні різновидності їх обов'язкові для будь-якого тка­ного орнаменту. Хрест — образ сонця, вогню, символ християнства. Ромб — сим­вол родючості землі, багатства, часто вишивався з вписаним усередину соняч­ним знаком (ромб називали в народі «колом»).

Квадрат, поділений на чотири рівні частини з крапками, був символом за­сіяного лану. Найпростіші геометричні мотиви, такі, як горизонтальна й хвиля­ста лінії, певно, означали землю і воду.

Крім геометричного, значну роль у декоруванні традиційного одягу викону­вав рослинний орнамент. На жіночих сорочках був поширений дуже геометри-зований мотив дерев. Причому в наддніпрянських, подільських та буковинських сорочках гілки завжди спрямовували вгору, а у волинських — додолу.

Світове дерево завжди зображується не натурально, а стилізовано, тобто спрощено, узагальнено. У таких зображеннях обов'язковим є поділ на яруси та дотримання чіткої симетрії правого і лівого боків. Нижня частина — коріння, що входить під землю, подається у вигляді трикутника, горщика. Тут містяться змії, риби, водоплавні птахи й тварини, бо низ дерева не лише підземний світ, але й море, річка, всяка вода. Також нижня частина Світового дерева — це світ підземного бога, володаря підземного вогню та незліченних багатств, втілення уявлень про світ потойбіч, минулі часи.

Середній ярус уособлює землю, реальний світ, світ сьогодення. Тут зобра­жено великих тварин (биків, коней, коней, оленів, ведмедів) та людей. Верхня частина Світового дерева піднімається у безмежну височінь — до Бога. У верхів'ї селяться птахи, розташовані небесні світла.

Дерево життя — це і дерево роду, де кожна квіточка позначає якогось роди­ча, а всі разом — це втілення родоводу певної людини. Найпростіше позначення дерева — стовбур із трьома гілочками: батько, матір, дитина.

Значно рідше ніж геометричні й рослинні, траплялися орнаментації зооморф­них мотивів. Це — зображення птахів.

Композиція завжди була прямолінійною. Особливістю лінійно-геометрич­ного орнаменту було ритмічне повторювання окремих рапортів, якщо вони по­кривали все поле того чи іншого виробу.

Колорит завжди відігравав важливу роль як засіб емоційного впливу. Для Київщини, Черкащини, частково Поділля характерною була двокольорова червоно-чорна вишивка; до цих кольорів іноді додався третій — жовтий або зе­лений. Згодом у колориті вишивка монохромність витісняє поліхромність чер­воних, оранжевих, зелених, жовтих і чорних ниток.

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель. Отже, діти, сьогодні на уроці ви познайомились із українсь­ким народним одягом, а також з художниками, які у своїх творах відтворюва­ли людей в народному одязі. У нашому шкільному музеї зберігаються зразки українського одягу, тому я ряджу відвідати музей та підготувати повідомлення про ці зразки одягу на наступний урок.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Дослідити особливості українського народного одягу різних регіонів Украї­ни. За бажанням, зробити замальовки.