1. Підібрати матеріали про костюми народів світу;

2. Відвідувати музеї декоративно-ужиткового мистецтва.

СЛОВНИК ДО ТЕМИ

Жіночий одяг на усій території України має дуже багато спільного, але внаслідок різних національних і культурних впливів, а також різних природ­них умов виникли дуже помітні регіональні розбіжності. 1 це стосується не тіль­ки характеру орнаментації, а й більш суттєвих рис. Наприклад, майже на всій території Карпат і Закарпаття безрукавий нагрудний одяг (кептар, иуркан), ду­же рясно прикрашений шнурами, китицями, аплікацією, був типовим, майже обов'язковим, елементом одягу. У побуті більш значну роль відігравали вироби з вовни. Ширше ніж в інших регіонах для прикрашання і виготовлення одягу використовувалися шкіра та хутро. У прикрасах півдня, сходу і центру України відчутним був вплив тюркських і перських народів, тоді як на заході доміную­чим був вплив народів Центральної і Західної Європи.

Одяг літніх жінок мав більш стриманий характер, голова заміжніх обов'язково була покрита. Дівчата до 15 років зазвичай мали носити лише під­перезану сорочку з білого полотна, голова була непокритою.

Сорочка — натільний одяг із білого полотна. Жіноча сорочка довша за чо­ловічу, шиється із двох частин (верхня до пояса — з тоншого полотна; нижня — з грубішого, коли вона зношувалася, її відпорювали і пришивали нову). При­крашаються місця з'єднання рукава з плечем; часто — гаптуванням. У молодих жінок зазвичай сорочки були пошиті із тонкої тканини, краще та щедріше роз­шиті. У літніх жінок сорочка була такою самою, як у молодиць, але вишивка була скромнішою, стриманішою.

Опинка — оригінальний жіночій поясний одяг, шмат саморобної вовня­ної тканини, що утримувався на талії за допомогою зав'язок. Жінки закочували один бік спинки, а дівчата — інший.

Запаска — шмат тканини, що одягали поверх сорочки. Разом із подолом сорочки запаска закривала ноги аж до кісточок. Кінці запасок прикрашали ки­тицями чи помпонами. Опинка і запаска були типовим одягом жінок західних регіонів.

Плахта — святковий стегновий одяг із вовни. Плахта складається із двох рушників («гривок»), зшитих до половини разом. Плахту перегинали через по­яс чи крайку таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «кри­ла» — звисали з боків. Поширеним було ткання плахти у дрібні чотирикутники, заповнені узором. За орнаментом і барвами плахту називаючи «картатою», «ро­гаткою», «синяткою», «крижевою», «хрещаткою», «закладяною».

Попередниця (запаска, фартушок, плат) — шматок широкої пілки, при-ашений вишивкою на подолі, який обов'язково вдягали поверх плахти. Як плахта, попередниця характерна для Лівобережжя.

Спідниця — зшитий стегновий одяг із вовняних, напіввовняних та полотня-х тканин. Спідниця з'явилася в Україні досить пізно і була спочатку одягом ~ок, лише згодом вона прийшла у село.

Ще 120—130 років тому фартух слугував швидше прикрасою, ніж захистом гу від бруду. Його носили з різними типами стегнового одягу і часто шили дорогих тканин (парча, візерунчастий шовк, шерсть). Фартух був поширеним всій території України.

Крайка — тканий чи плетений пояс із шовку чи вовни з яскравими смуж-и.

Пояс. У Східній і Центральній Україні були ще і довгі (до 3 м), і широкі 20—39 см) шерстяні пояси з кольорової тканини (червоної, зеленої, синьої чорної) з поздовжніми смугами і бахромою по краях. Зав'язували їх по-різ-му: то ззаду, то з боків, часто створюючи банти з довгими краями; а коли і'язували верхній одяг, то краї заправляли всередину.

Кептар — нагрудний одяг із овчини, який носили хутром усередину. При-пи його різноманітними шнурами, аплікацією, вишивкою. У різних части-Західної України він мав різні назви, але типовим є те, що він завжди був е рясно прикрашений.

Керсетка (корсетка) — верхній жіночий одяг — пошита в талію безрукав-з кольорової тканини; типова для Лівобережжя.

Хустка — шматок тканини або в'язаний трикотажний виріб, переважно ратний, який пов'язують на голову чи шию або напинають на плечі. Зазви-хустки прикрашали вишивкою чи набивним малюнком.

Очіпок (чепець, чепчик) — головний убір заміжньої, жінки, що мав різно-яітну форму: округлу, напівяйцеподібну, циліндричну, розширену вгору і сід-подібну (з двома гребнями поперек голови). Призбирували в складки у по­довжньому і поперечному напрямках.

Стрічки-бинди — яскраві стрічки, які підв'язували до вінка.

Звитий вінок — головний убір, прикраса, що звивалася з живих або штуч-квітів.

Вінок-шнур — тоненькі яскраві стрічки, які пов'язувалися навколо голови ріплювалися ззаду, підтримуючи розпущене волосся. Іноді ззаду нав'язували і різнокольорових стрічок, іноді з боку встромляли живі або штучні квіти.

Капчури — короткі вовняні панчохи.

Постоли (морінні, ходаки) — м'яке селянське взуття, що робилося із од-го шматка товстої м'якої шкіри. Постоли стягувалися навкруг стопи за допо­юю мотузки або шкіряного шнура. Різновиди: тупоносі та гостроносі.

Черевики — невисоке взуття, переважно на шнурках або ґудзиках.

Личаки — плетене луб'яне взуття. Зазвичай його носили з онучами.

Намисто — нагрудна прикраса із нанизаних на шнурок або нитку різноко­льорових кульок із каміння, скла або металу. Найбільш цінними вважались на­миста із гранату, перлин та коралів.

Дукати — жіночі прикраси з монет, різновид намиста.

Дуже різноманітний, із особливостями у кожному регіоні, український чо­ловічий одяг мав суттєво єдину основу — полотняні (суконні) штани і натіль­ну сорочку з обов'язковою вишивкою. У західних регіонах до цієї основи майже обов'язково додавався той чи інший нагрудний одяг без рукавів, прикрашений овчиною, шнурами та аплікацією. На сході нагрудний одяг майже завжди мав рукави і не був так рясно прикрашений.

Дитячий одяг на усій території Україні складався із сорочки, а трохи пізні­ше (із середини XIX ст.) — і з полотняних штанів. Інколи на ноги взували ли­чаки з лика, але у теплу пору року діти ходили босоніж.

Соручка — натільний одяг із білого полотна. На заході вона доходила май­же до колін і носилася поверх штанів. Виріз горловини зав'язували на шнурок чи стрічку. Вишивка прикрашала комір, груди, пазушку та поділ. На сході со­рочка була коротша, забиралася у шаровари. Вона мала широкі, зібрані на ман­жетах, рукави. Вишитими найчастіше були комір і нагруддя.

Гачі — вузькі сукняні штани (у деяких західних регіонах — червоні), які або застібувались на ґудзик, або стягувалися шнуром.

Шаровари — дуже широкі штани, що їх переважно заправляли у халяви. Зверху шаровари мали очкурню, через яку просмикувався очкур, що стягував їх на талії. Вважається, що їх привезли до України козаки зі східних походів.

Кептар — нагрудний хутряний одяг без рукавів мешканців Карпат, що за­вжди оздоблений вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.

Сердак (сардак) — рід верхнього теплого короткого сукняного одягу.

Черес — широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж із двох складених разом ременів таким чином, що мав усередині порожнину для грошей тощо. Був по­ширений у деяких районах Західної України.

На Сході пояси зазвичай носили з кольорової (червоної, синьої чи зеле­ної) шовкової, бавовняної чи вовняної тканини. Його кілька разів обкручували навколо талії поверх очкура і зав'язували на вузол. Кінцівки пояса завжди при­крашали китицями чи бахромою. На заході пояс був зазвичай тканий, із орна­ментом.

Постоли (морщениці) — м'яке селянське взуття із цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке зазвичай носили з онучами, прив'язуючи до ніг мо­тузками (волоками) чи шкіряними ременями.

Чоботи — чорні юхтові або хромові з високими м'якими халявами, що ши­ли із шкіри коней.

Капелюх — головний убір з товстої м'якої тканини, прикрашений кольоро­вою стрічкою, пером півня тощо.

Кучма ~ висока циліндрична шапка з овчини або іншого хутра. .

Як шотландський кільт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка-вишиванка є знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки: волинські, слобожанські, полтавські, подільські тощо. Але, все ж є у них щось спільне, що усіх їх єднає.

Перш за все справжня сорочка шиється із саморобного полотна, лляного чи конопляного. Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для свят­кових — тонше, вибілене. Святкова сорочка обов'язково мала вишивку (тому вона і називалася вишиванка).

Можливо, раніше жіночі і чоловічі сорочки були дуже схожі за кроєм, тоб­то мали однаковий тунікоподібний (його ще називають «вперекидку») крій. Але вже у XIX ст. жіночі сорочки в усіх регіонах України істотно відрізнялися від чоловічих як за кроєм, так і за розташуванням вишивки. Окрім того жіночі со­рочки були значно довші за чоловічі.

Виділяють чотири основні різновиди крою жіночої сорочки:

• тунікоподібний;

• із плечовими вставками;

• із суцільним рукавом;

• на кокетці.

Тунікоподібний крій найбільш архаїчний. Сорочку шиють із однієї централь­ної, перегнутої поперек, пільки, до якої по боках пришивали дві поздовжньо пе­регнуті пільки — рукави. Нижче рукавів до стану пришивали бочки (у половину пільки завширшки) та ластки. По центру перегнутої частини стану вирізували горловину й робили глибокий розріз — пазушку. Такий крій сорочок називаєть­ся ще «вперекидку», «хлоп'янка».

Сорочка із плечовими вставками — крій, що у XIX — на початку XX ст. по­бутував переважно у жіночому одязі всіх слов'янських народів.

Плечові вставки являли собою прямокутні (іноді трапецієподібні) шматки полотна, які з'єднували передню і задню частини сорочки. Вставки вшивали між передньою та задньою пілками під прямим кутом до стану.

Рукав до вставки пришивали не призбируючи або ж закладали у дрібні зборки — «пухлики».

Сорочка із суцільним рукавом — крій, що побутував на території України у двох варіантах. У першому варіанті верхня частина рукава мала форму встав­ки; рукав пришивався або по основі, або по пітканню. У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану 'і приши­вався тільки по основі.

Об'ємність верхньої частини сорочки регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим меншою була ластка. На ластку та додаткову пів-пілку часто йшло полотно гіршої якості.

Сорочка на кокетці — крій, що пізніше за інші набув поширення у жіночо­му одязі, спочатку у південних, а наприкінці XIX — на початку XX ст. і в цен­тральних районах. До Закарпаття сорочки на кокетці прийшли з Румунії, тому тут вони мають назву «волошка».

Конструкція стану такої сорочки визначалася кількістю пілок, залежно від ширини їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або асиметрично відносно центру фігури. В об'ємі сорочка мала 140—145 см.

Довжина жіночої сорочки повинна бути такою, щоб поділ обов'язково ви­глядав з-під іншого одягу.

Локальні особливості сорочок визначаються також оформленням горлови­ни. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а призбирана горловина обшива­лася тасьмою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку для зв'язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. На Правобережжі сороч­ки завжди шили із коміром, стоячим або виложистим. У центральних районах України обидва ці варіанти поєднувалися.

Декоративний акцент у жіночій сорочці був зосереджений на рукаві. Ду­же часто зустрічався вишитий поділ, який майже в усіх регіонах був довшим за стегновий одяг.

Чоловічі сорочки мали три різновиди крою.

«Чумачка* — чоловіча сорочка без зборів (крій «вперекидку»). Ця сорочка шилася вільно, із симетричним розташуванням швів із бочками. У районі дніп­ровських порогів така сорочка з рукавами у дві пілки завширшки мала назву лоцманської.

Сорочка з уставкою — принцип крою той самий, що і в жіночій сорочці з плечовими вставками.

Оплгччя — бойківська та закарпатська сорочки — коротенький, 25—30 см завдовжки, пошитий вперекидку станок.

Майже в усіх регіонах України чоловічі сорочки мали комір, який оздоблю­вався вишивкою. Також зазвичай рясно вишитою була пазушка сорочки.

За вишивкою сорочки-вишиванки можна поділити на три типи: над­дніпрянський, поліський та галицький.

Наддніпрянський тип характеризується червоно-чорною (інколи синьою) кольоровою гамою, а також вишивкою «білим по білому». Поширений рослин­ний орнамент з мотивами «виноград», «калина», «хміль» тощо.

Для поліського типу вишивки характерна стриманість. Вишивають червони­ми нитками, дуже простим орнаментом. -

Іалицький тип характеризується геометричним багатокольоровим орнамен­том із використанням різноманітних вишивальних технік.

Р. А. Щербак (координатор А. І. Велікандо), Луганська обл.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ОДЯГ - СКЛАДОВА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ Мета: ознайомитися з традиційним українським народним одягом, його символікою, орнаментальними мотивами; розвивати ін­терес до українського народного одягу як складової частини духовної культури українців; виховувати любов до українсько­го мистецтва.

Обладнання: плакати із зображенням елементів української народної ви­шивки, зразків традиційного українського народного одягу; карта України; відеоряд: репродукції картин видатних укра­їнських художників. Тип уроку: урок засвоєння нових знань, узагальнення та закріплення вивченого.