4. Писанкарство ,

Одним із видів українського народного мистецтва виступають писанки, орна­ментовані пташині яйця. Поширений здавна в Україні звичай розписувати пта­шині яйця пов'язаний із дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви роз­пису завжди мали символічний зміст: у них поетизувалась краса буття, втілю­валось сподівання на краще майбутнє. Упродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.

Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибу­тикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, у яких яйце висту­пає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник із яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому во­ни використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.

Досліджуючи матеріали археологічних експедицій щодо вивчення трипіль­ської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декіль­ка керамічних яєць із так званими торохкальцями — маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. їх використовували як засоби, що від­лякують злих духів.

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в X—XIII століттях. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується X—XI століттями. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки — яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, повідомляючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За пе­ріод з XIII до другої половини XIX століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.

У 20—30-х роках XX століття писанки були зараховані до шкідливих куль­тових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги. Виготовлення писанок припинилося в усіх областях Радянської України, за винятком відда­лених карпатських сел.

У 60-х роках XX століття писанкарство відновилося як мистецтво. Навесні, перед великими святами, у Вижниці, Косові, Коломиї народні майстри продава­ли писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарсько-го промислу. У 70-х роках писанки вже експонувалися на виставках. З'явилися приватні колекції писанок У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, у містах виникають музеї писанок (м. Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей етнографії та художніх промислів — понад 11 000 екземплярів із 20 областей України. Українські писанки можна побачити за ме­жами України: в Лондонському королівському музеї, у Санкт-Петербурзі в ко­лишньому музеї етнографії народів СРСР, в музеях Праги і Кракова.

У народі кажуть, що писанка — це енциклопедія українського народного ор­наменту. Серед писанок, прикрашених рослинним орнаментом, спостерігається велика різноманітність мотивів: гілочки, квіти, вазонки, гірлянди, листки. Гео­метричний орнамент писанки має невелику кількість лінійних і фігурних еле­ментів — різноманітність мотивів творить тут відповідний уклад малюнка. Пи­санки з тваринними мотивами зустрічаються рідше.

Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка — яйце, пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з'явилася крапанка, яка побутує і досі.

Сьома група Найпоширеніші способи виготовлення писанки:

• фарбування яйця в один колір (червоний, синій, зелений, жовтий), харак­терне для всієї України — крашанки, галки, галунки, сливки;

• нанесення малюнка на пофарбоване в один колір тло яйця гострим пред­метом — дряпайки або скробанки;

— розпис яйця пензликом олійними фарбами — кальовки;

— накрапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням йо­го в фарби, від світлої до темної — краланки.

Із кінця XIX століття поряд із писанками створюються дряпанки і мальо­ванки.

Дряпанка — це крашанка, на якій орнамент видряпаний голкою або мета­левим стержнем.

Мальованка — це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.

Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.

Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міц­ним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершено! краси та яскравості малюнки.

У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов'язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежують­ся давні традиції та форми українського народного орнаменту. Писанки — це витвір руки і душі. Коломия — це національний центр писанкарства.

5. Українські народні тканини (ткацтво) мають різне призначення, виго­товляються народними майстрами ручним способом. Ткацтво — сукупність ви­робничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом пере­плетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин

Щ належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, 1| рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).

ä Історична довідка

Ь Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Ж' Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н. е. Ран-£ ня стадія ткацького виробництва на східнослов'янських землях припадає на пе-( Ц рюд трипільської культури. Археологічні знахідки цього періоду являють со-, Ъ бою значну кількість ткацького знаряддя — деталі первісних ткацьких верстатів, глиняні прясельця для веретен, ткацькі грузила. Самих тканин цього періоду не виявлено, але є відбитки їх на денцях керамічного посуду. В Київській Русі ткацтво було важливим ремеслом. Із X ст. зустрічаються згадки про наявність на Русі сукна, з якого шили свити і опанчі. Спочатку ткацтво було в Україні до­машнім ремеслом, з часом воно розмежувалось на сільське і міське ремесла, що привело до виникнення і співіснування протягом кількох століть двох форм — народного домашнього промислу та цехового ремесла.

Перші механічні ткацькі верстати з'явилися в Англії наприкінці XVIII ст. Велике значення у розвитку ткацтва мало винайдення у 1804 році машини Жа-^ J¹ .кардо. У вітчизняному ткацтві перші механізовані верстати стали застосовува­ти на початку XIX ст. У XVII—XIX століттях на основі існуючих у Львові, Го­родку, Дрогобичі, Стриї цехів та дворових поміщицьких майстерень виникли ткацькі мануфактури — у Лагоді та Бродах на Львівщині, Залізцях, Немирові та Тульчині на Поділлі, Горохові та Корці на Волині, Києві, на Чернігівщині, t ж. Полтавщині та Харківщині. На цих мануфактурах народними майстрами виго-I §• товлялися у значній кількості багато оздоблені й коштовні тканини — шпалери Ä (гобелени), золототкані тканини — поплін, оксамит, китайка, тафта, кумач. 4 Мистецтво ткачів найяскравіше виявилось у виготовленні візерункових Д тканин. Для візерункового ткацтва майстрині самі готували пряжу з місцевої ₍ сировини і фарбували домашнім способом. Провідними техніками візерунко-

вого ткання були: і — класичний ручний перебір;

— ремізно-підніжкове візерункове ткання; jj — техніка килимового закладного ткання.

■•і». Оздоблювалися народні тканини крім тканого візерунку ще вибійкою, гап-.*' туванням або вишивкою. За візерунком, композицією і колористикою вони були досить різноманітними: смугасті, картаті, з геометричним чи рослинним орна­ментом, прикрашені стилізованими мотивами птахів, тварин, дерев, а. Загалом кольорове вирішення українських народних тканин було злагодже-g_v^f ним, позбавленим строкатості. Переважали в основному світлі кольори полотна і білої вовни, коричневі, сірі відтінки. Чорний колір був типовим для тканин, із яких шили верхній одяг бойки і лемки. Поширеним був яскраво-червоний, \ а також синій. Рідше використовували кольори — зелений, жовтий і фіолетовий. і 3 кінця XIX — початку XX ст. у зв'язку з поширенням машинного текс-$ тильного виробництва народне ручне ткацтво почало занепадати. Відродження

його на базі народних традицій розпочалося із 30-х років XX століття. Особли­вого розвитку воно набуло в традиційних осередках народного ткацтва. У га­лузі художнього ткацтва в Україні працювало і працює багато талановитих май­стрів та художників. З XVIII—XIX ст. стали відомими імена досвідчених тка­чів — П. Бідного, родини Голиків і Демченків, І. Златоглавнина, Оболонських, І. Прилуцького, Я. Суходольського. У наш час особливо відзначились у цій га­лузі лауреати Державних премій України ім. Т. Г. Шевченка, заслужені майс­три народної творчості України Г. Верес і Г. Василащук; заслужені майстри на­родної творчості України Н. Антончик, О. Балун, Н. Бабенко, М. Виноградська, П. Клим, Г. Денисенко, В. Ракоїд, Д. Єфремова та інші.