Організаційна структура управління підприємством

Організаційна структура управління - це сукупність певним чином пов'язаних між собою управлінських ланок. Вона характеризується кількістю органів управління, порядком їхньої взаємодії та функціями, які вони виконують. Головне призначення організаційної структури - забезпечити ефективну діяльність управлінського персоналу. Вона безпосередньо пов'язана з виробничою структурою підприємства. Принцип формування структури управління - організація та закріплення тих або інших функцій управління за підрозділами (службами) апарату управління.

Організаційна структура апарату управління характеризується різною кількістю ланок, частіше за все використовується система "трьох": директор (президент, менеджер) - начальник цеху - майстер. Кожний з них несе особисту відповідальність за доручену йому ділянку роботи.

Начальник цеху відповідає за всі сторони роботи цеху і виконує всі функції з технологічного і господарського керівництва цехом за допомогою підлеглого йому апарату управління (рис. 1.3). Функціональними органами управління великих цехів є планово-диспетчерське, технологічне бюро, бюро праці і заробітної плати тощо. Начальник цеху підпорядковується безпосередньо директору.

Великі дільниці цеху (відділення, прольоти) очолюють начальники ділянок (старші майстри), яким підлеглі змінні майстри. Майстер є керівником і організатором виробництва та праці на дільниці. Він підпорядковується безпосередньо начальнику цеху, а там, де є начальники дільниць або змін, - відповідно начальнику дільниці або зміни. Групою робітників, об'єднаних у бригаду, керує бригадир, який є старшим робітником і не звільняється від виробничої роботи, одержуючи доплату до тарифної ставки за виконання своїх обов'язків.

Рис. 1.3. Структура управління цехом

Діяльністю підприємства керує директор (президент, менеджер), який може бути як власником майна, так і найманим працівником (в останньому випадку з ним підписується контракт). Для забезпечення стратегічного, поточного й оперативного керівництва підприємством використовується функціональний апарат управління, безпосередньо підлеглий директору (президенту) і його заступникам. Кожний з них керує певною частиною роботи з управління виробничим процесом і має в розпорядженні відповідні функціональні служби. В апараті заводоуправління (управління фірмою) виділяються функціональні структурні підрозділи (відділи, служби), а в цехах, як правило, - бюро. Апарат управління складається з таких основних служб:

o оперативного керівництва підприємством;

o управління персоналом;

o економічної й фінансової діяльності;

o перероблення інформації;

o адміністративного управління;

o маркетингу;

o зовнішніх економічних зв'язків;

o технічного розвитку тощо.

Кожну службу очолює начальник і вона підпорядковується безпосередньо директору й одному з його заступників. Умовний фрагмент організаційної структури ВАТ "АвтоЗАЗ" зображений на рис. 1.4.

Структура апарату управління залежить від багатьох факторів (типу виробництва, спеціалізації, обсягу виробництва, конструктивної складності продукції, що виготовляється тощо), тому структура заводоуправління (управління фірмою) на підприємствах різна.

3. Поняття, види і значення інфраструктури підприємства.

Результативність господарської діяльності підприємства визначається рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. В умовах подальшого вдосконалення технічної бази виробництва все більшого значення набувають питання раціональної організації допоміжних та обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.

Інфраструктура (від латинського infra. ~ нижче, під та struktura — побудова, розташування) — це сукупність складових частин якого-небудь об'єкту, які мають підпорядкований допоміжний характер та забезпечують умови для нормальної діяльності об'єкту в цілому.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Інфраструктура являє собою своєрідний "тил виробництва", без якого неможлива нормальна робота підприємства. При цьому розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури (оис. 10.1).

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови.

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

— допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);

— допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

— магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та- обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від галузі, типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виготовлення виробів, рівня спеціалізації підприємства.

Рис. 1. Елементи інфраструктури підприємства.

Підприємство — це не лише техніко-технологічна цілісність. Сучасний менеджмент розглядає підприємство перш за все як групу людей, які об єдналися для досягнення загальної мети. Людина на виробництві е одночасно і фактором виробництва, і джерелом його розвитку. Тому ' сучасне підприємство несе перед суспільством як економічну, так і соціальну відповідальність. Пряма соціальна дія для підприємства знаходить своє відображення у формуванні соціальної інфраструктури підприємства.

Соціальна інфраструктура — це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства.

Соціальна інфраструктура, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Організація та стан інфраструктури суттєво впливають на економіку підприємства. В сучасних умовах у сфері технічного обслуговування виробництва на промислових підприємствах працюють від 40 до 50 /о всього промислово-виробничого персоналу. Це зумовлено не тільки відносно, великими обсягами робіт по обслуговуванню основного виробництва. Багато допоміжних та обслуговуючих операцій за своїм характером важко піддаються механізації та автоматизації. Через нестабільність, нерегулярність та різноманітність ці операції досить важко планувати, нормувати та регламентувати. Для допоміжних підрозділів характерні одиничний та дрібносерійний типи виробництва зі значним обсягом ручної праці. Роздробленість допоміжних та обслуговуючих служб і господарств, низький рівень їх спеціалізації та централізації зумовили їх відсталість у технології та організації праці. Аналіз господарської діяльності підприємств свідчить про суттєвий розрив у техніко-організаційному рівні між основним та допоміжним виробництвом. На допоміжних та обслуговуючих операціях нижчий рівень механізації і автоматизації, значно вище доля ручної праці, що перетворює інфраструктуру у вузьке місце більшості цітчизняних підприємств.

Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої -інфраструктури підприємств. Підвищення рівня механізації і автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду' та налагоджування устаткування, передбачає значне розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань. Перехід до нових технологій та прискорення технологічних режимів роботи устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах енергії. Ускладнення виробничих процесів та поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження на комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і значення виробничої інфраструктури підприємства.

Для досягнення високих господарських результатів діяльності підприємства недостатньо раціонально організувати робочі місця, налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на продуктивність праці і кінцеві результати діяльності підприємства.

В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників виробництва неможливо без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктури.

Система технічного обслуговування підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничого процесу на підприємстві є: підтримання у робочому стані машин та устаткування; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментами; живлення агрегатів енергією, виконання транспортних операцій. На підприємстві для позначення всіх цих процесів у сукупності використовується поняття — система технічного обслуговування виробництва.

В рамках системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

— ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним та налагоджування;

— забезпечення робочих місць інструментом та пристосуванням як власного виробництва, так і придбання на стороні;

— переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

— забезпечення підрозділів підприємства електричною і тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

— забезпечення цехів сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом, зберігання напівфабрикатів власного виготовлення та готової продукції.

До системи технічного обслуговування виробництва ; ять підрозділи, що здійснюють названі функції .10.2).

Ремонтне господарство Машини і устаткування складаються із багатьох конструктивних елементів, які у процесі експлуатації зазнають різних інтажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає 'хідність відновлення та заміни зношених частин гкування, яке ще придатне для подальшого іикористання.

Ремонт — це процес підтримання устаткування у робочому стані та відновлення його початкової дієспроможнос-гі, яка була втрачена в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до :кладу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних іастин, нестандартного обладнання та модернізацію діючого.

За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядкований головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що зсі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових оемонтних баз, що підпорядковані начальникам цехів.

Змішана форма організації ремонті/ поєднує у собі централізовану та децентралізовану: технічне "уговування та поточний ремонт здійснює ремонтний зал виробничих цехів, а капітальний ремонт, срнізацію, виготовлення запасних частин та іандартного устаткування — персонал ремонтно-анічного цеху.

Ремонтне господарство

Відділ говного механіка Ремонтно-механічний цех Ремонтно-будівельний цех Цехові ремонтні бази

Інструментальне господарство

Інструментальний відділ Інструментальний цех Центральний інструментальний склад Цехові інструментально-роздавальні комори

4. Сутність і структура виробничих фондів. До складу продуктивних сил входять насамперед засоби виробницт­ва і люди. Засоби виробництва називають речовими фак­торами виробництва (оскільки вони складаються з пев­них речей), а працівників — особистісними.

Засоби виробництва складаються із засобів праці (вер­стати, машини, устаткування та ін.) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія тощо).

Засоби виробництва і люди відіграють неоднакову роль у створенні національного доходу. Єдине його дже­рело — праця людини. Засоби виробництва у процесі праці є невід'ємним фактором виробництва (тобто таким елементом, без якого в сучасних умовах неможливий сам процес праці й які сприяють створенню багатства), але самі національного доходу не створюють. Тому на під­приємствах капіталістичного типу їх називають постій­ним капіталом. Інша частина витрат капіталіста пов'я­зана з придбанням робочої сили найманих працівників. Оскільки працівники створюють не лише необхідний продукт (що йде на виплату їм заробітної плати), а й до­датковий (який привласнює капіталіст), то такі витрати на придбання робочої сили є змінним капіталом. Проте такий поділ не визнається в сучасній західній літературі.

Виробничі фонди поділяються на фонди сфер матері­ального і нематеріального виробництва (сфера послуг), на фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні й обо­ротні фонди та ін., які в умовах капіталізму набувають соціальної форми основного та оборотного капіталу.

Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється за­лежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт. Одні й ті самі засо­би праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовува­тися не менше 10 років, будівлі, споруди — кілька деся­тків років), тому переносять свою вартість на новостворе-

ний продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький вер­стат використовується 10 000 днів, то кожен день він пе­реносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини. Предмети праці (сировина, паливо, енергія, ку­плені напівфабрикати, тара тощо) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одра­зу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тка­нину.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка повніс­тю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вар­тість на новостворений продукт частинами в міру їх зношування.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, яка пов­ністю бере участь у процесі виробництва і повністю переносить свою вартість на новостворений продукт.

На основні й оборотні поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів підприєм­ства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є фон­дами обігу. Оборотні фонди та фонди обігу — оборотні за­соби. Основні структурні елементи виробничих фондів підприємства зображені на схемі 6.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основ­них фондів. Фізичне (або матеріальне) зношування -— поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і вартості. Основні вироб­ничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 70%. Моральне зношування — втрата основним капіталом своєї вартості, яка не переноситься на вартість створюва­ного продукту.

Категорію «моральне зношування» введено в науко­вий обіг приблизно 2 століття тому. Моральне зношуван-

буває двох видів: 1) на основі зростання продуктивно-НЯ праці дешевшають елементи основного капіталу; о^пов'язане з появою нових, досконаліших засобів пра-

Водночас частково знецінюється функціонуючий ос­новний капітал.

В Україні основний капітал морально зношений маи-е на 95%. У розвинутих країнах світу принципово но-а технологія у промисловості з'являється приблизно че­рез 3—5 років.

Процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування називається амортизацією. Щоб своєчасно замінити зно­шені основні виробничі фонди, на підприємствах утворю­ється амортизаційний фонд, до якого перераховують від­повідні кошти.

Проте у розвинутих країнах світу не чекають, поки основні фонди повністю фізично зносяться. Під впливом внутрішньої, особливо міжнародної, конкурентної бо­ротьби підприємці та держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у США у 90-х роках се­редня норма амортизації для устаткування становила 13%, для будівель і споруд — 3,7%. З 1 січня 1997 р. в Україні введено нові річні норми амортизаційних відра­хувань на реновацію основних фондів: для будівель, спо­руд та передавальних пристроїв — 5%; для транспортних засобів, інформаційних систем — 25%; для інших основ­них фондів — 15%.

Оборот фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприєм­ства здійснили один оборот.

У свою чергу, поняття «оборот капіталу» нерозривно пов'язане з кругооборотом капіталу. Процес кругооборо­ту капіталу охоплює три основні стадії, внаслідок чого формуються три різні функціональні форми капіталу.

Перш ніж почати виробництво товарів або послуг, під­приємець повинен мати певну суму грошей. Це означає, Що він володіє капіталом у грошовій формі. Але перетво­рення грошей на грошовий капітал відбувається лише то­ді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку. Відтак підприємець купує необхідні засоби ви­робництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається пе­ретворення грошового капіталу на продуктивний (або ви­робничий), що означає першу стадію руху капіталу.

Друга стадія здійснюється у процесі виробництва, Результатом якого є виготовлення товару. Водночас

відбувається перетворення продуктивної форми капіта­лу на товарну, вартість якої вища від вартості витраче­них підприємцем коштів на засоби виробництва і робо­чу силу.

На третій стадії здійснюється реалізація товару і товарний капітал перетворюється на грошовий.