Сцена ііі. Шевченкова слава.

Читець ІV. О думи мої! О славо злая!

За тебе марно в чужому краю

Караюсь, мучуся, але не каюсь!

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби, що хочеш з темним, зо мною,

Тілько не кидай в пекло з тобою.

Пошкандибаю…

Ти привітала

Нерона лютого, Сарданапала,

Ірода, Каїна, Христа, Сократа,

О непотребная! Кесаря-ката

І грека доброго ти полюбила

Однаковісінько, бо заплатили.

А я, убогий, що принесу я?

За що сірому ти поцілуєш?

За пісню-думу?

Слава (раптово з’явившись). Цього не досить?

Читець ІV. Їх же по світу вітер розносить!

Не хочу слави. Все це марнота.

Про людське око така турбота.

Слава. Мене зректися не так вже й просто…

Читець ІV. Не для людей і не для слави

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя.

Слава. Хтось думає, що я – одна гординя,

Хтось заздрить, хтось зневажливо мина,

А я не раз блукала попідтинню…

Я гіркоти напилася сповна!

Мене зректися просто неможливо –

Тобі судилась слава Кобзаря! (виходить)

Читець ІV. Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла мене маленького за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку

– Учися, серденько, колись

З нас будуть люди, – ти сказала.

А я послухав і учивсь.

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою

Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою.

Мій друже, вбогий, нелукавий,

Ходімо далі, далі – слава,

А слава – заповідь моя! (виходить)

Входить Читець І. Наближається до ікони.

Я свічку засвітив. Колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і… молись чи не молись,

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, але знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував.

Підходить до краю сцени:

Буває іноді старий

Не знає сам, чого зрадіє,

Неначе стане молодий,

І заспіває, як уміє.

І стане ясно перед ним,

Надія ангелом святим

І зоря, молодость його,

Витає весело над ним. (Виходить)

Пісня “Зоре моя вечірняя”

Входять троє дівчат у національному вбранні.

Учениця І. Не малюйте Шевченка плебеєм,

У кріпацькій пошарпаній свиті –

Я в нім бачу лице Прометея,

У одежі, із сонця відлитій.

Не малюйте Шевченка солдатом,

Не малюйте – він слухався долі.

Мій Шевченко завжди був крилатим,

Мій Шевченко завжди був на волі!

Не малюйте поета в печалі,

Бо він світоч і щастя народу.

Став пісок золотим в Кос-Аралі,

Де ступав він у роки негоди!

І тепер наш Тарас в кожній хаті.

З нами словом живим розмовляє,

Є в Шевченка народження дата,

Дати смерті в Шевченка немає!

Учениця ІІ. Я знову повертаюся до нього,

Читаю, перечитую «Кобзар».

Ні! Україна не була убога –

Поклав ти серце на її вівтар!

Нове життя ти дав батьківській мові,

Ти віщі думи в пісню перелив,

Де запеклась душа твоя у слові,

Яким страждав, ненавидів і жив,

Яким благословляв усі народи

Боротись проти рабства і нужди,

Рости у дружбі, діяти у згоді,

Позбутися навіки ворожди!

В історію відлунюють століття,

А сонце сяє, і весна – в мені!

Щаслива, я не знала лихоліття,

Я народилась літом, по війні.

І я – нащадок твій, чоло схиляю,

Молюся мудрості і доброті святій,

Перед Всевишнім голову схиляю,

Що Прометея дав землі моїй!

Учениця ІІІ. Він не мужик, хоч з мужиків,