Сцена іі. Шевченкова воля.

Воля (з’являється із глибини сцени, читаючи поезію Ліни Костенко).

Заслання. Самота, солдатчина. Нічого.

Нічого – Оренбург. Нічого – Кос-Арал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі –

Після таких років такої самоти! –

Овацію таку йому зробили друзі! –

Коли він увійшов… І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони.

Сльоза чомусь набігла до повік.

Бо знаєте… із каторги в салони…

Не зразу усміхнеться чоловік.

Читець ІІІ (сидячи за столом).

В неволі. В самоті немає,

Нема з ким серце поєднать.

То сам собі оце шукаю когось-то,

З ним щоб розмовлять,

Шукаю Бога, а находжу

Таке, що цур йому й казать.

От що зробили з мене годи

Та безталання, та ще й те,

Що літечко моє святе

Минуло хмарно, що немає

Ніже єдиного случаю,

Щоб до ладу було згадать.

А душу треба розважать,

Бо їй так хочеться, так просить

Хоч слова тихого. Не чуть,

І мов у полі сніг заносить

Не охолонувший ще труп.

Воля. Для тебе воля – це всього лиш мрія!

На волі будучи, ти не зазнав свободи!

Такі, як ти, не вміють бути вільними,

Такі, як ти, – невільники від роду.

Читець ІІІ. Це ти?

Воля. Це я… вершина твоїх мрій!

Це я – твоє життя, твій біль і мука.

Я – вільна воля, щастя твого духа,

Твоє натхнення, радість і розпука.

Читець ІІІ. Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою…

Воля. Чому нема? Зречися сам себе!

І вільним будеш – поки віку твого!

Читець ІІІ. Поки живу? А потім, після смерті?

Згорить душа в пекельному вогні?

І чи знайдеться серце в цьому світі,

Яке запалить свічку по мені?

Воля. Як знаєш. Маєш вільну волю,

Обравши муку і тернистий шлях.

Та я для тебе так і буду мрією,

Зустрінемось колись на небесах.

Читець ІІІ. Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю,

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро, і лихо.

Забирають, не вертають

Ніколи нічого…

У той час, коли звучить поезія, демонструється слайд № 6.

Читець відходить на задній план сцени, сідає за стіл, пише.

Воля (вдивляючись удаль, читає поезію Ліни Костенко).

Блажен той муж, воістину блажен,

Котрий не був ні блазнем, ні вужем,

І не схитнеться на дорогу зради,

І у лукавих на спита поради…

І хоч про нього скажуть: навіжений, –

То не біда – він все одно блаженний.

А хто всіляким ідолам і владам

Ладен кадити херувимський ладан,

Той хоч і вмре з набитим гаманцем,

Душа у нього буде горобцем.