Кембріджський варіант кількісної теорії грошей

Засновниками цієї концепції є економісти А. Пігу, Д. Робертсон і Д. Патінкін.

Якщо в трансанкційному варіанті І. Фішера гроші виступають тільки у функціях засобу обігу і засобу платежу, то А. Пігу надавав особливого зна­чення і функції накопичення. При цьому обидва варіанти кількісної теорії грошей ігнорують функцію грошей як міри вартості і їх роль як за­гального вартісного еквівалента. Якщо кількісна теорія грошей І. Фішера виходила з аналізу пропозиції грошей, то кембріджська школа в основу вивчення поставила попит на гроші нарівні з попитом на товари і по­слу­ги. Причому, якщо в І. Фішера визначальним є перебування грошей у обі­гу, то для кембріджської школи гроші мають особливий попит і вони залишаються поза обігом в окремих осіб і підприємств у вигляді "касових залишків". До "касових залишків" А. Пігу відносить готівку і залишки на поточних рахунках, тобто він визначає кількість грошей, оскільки вба­чає прямий зв’язок між грішми і цінами. Це підтверджує і формула Пігу: 

M = PRQ, або P = M/RQ,

яка близька до "рівняння обміну" MV=PQ Фішера,

де М – грошова маса;

R – частка річних доходів осіб і фірм, яку вони готові зберігати в грошовій формі;

Р – рівень цін;

Q – товарна маса (або фізичний обсяг товарообігу, що включається в кінцевий продукт).

Розбіжності у формулах І. Фішера і А. Пігу полягають у тому, що в пер­­шій формулі використовується показник швидкості обігу грошової оди­ниці (V), а в другій – коефіцієнт (R), що є оберненим за значенням показ­никові (V) і якщо замінити у формулі А. Пігу коефіцієнт (R), то вийде фор­мула І. Фішера.

Подібність двох рівнянь виявляється в тому, що І. Фішер виходив зі сталості (V) і (Q) при аналізі тривалих відрізків часу, а А. Пігу вва­жав за постійні показники (R) і (Q), тобто обидва економіста співставляли одні й ті ж змінні (М) і (Р) і вивели причинність зростання цін (Р) зі зміни грошової маси (М).

Із середини 50-х років XX століття спостерігається відродження неокласичного напрямку, що базується на кембріджській версії. Пред­став­ником цієї теорії був Д. Патінкін. При цьому він розглядає "касові резерви" як найбільш ліквідну форму інвестицій, за якою інвестиції пере­ходять в цінні папери, а потім у реальний капітал.

7.2. Внесок д. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей

Кейнс сформував теорію макроекономічного аналізу, у якій основ­ними концепціями і категоріями є: місткість ринку; принцип ефективного попиту (концепція мультиплікатора); загальна теорія зайнятості; гранич­на ефективність капіталу; норми відсотка. Ця теорія розглядає інфляцію як явище, в основі якого лежить сукупність факторів, що взаємодіють.

Кейнс звернув увагу на такі підрозділи, як дохід, зайнятість, попит, пропозиція, заощадження, інвестування. Особливу увагу він приділяв грошовим факторам і проблемам грошей. Його мета полягала в тому, щоб з’ясувати, як визначаються різні змінні величини, що впливають на еко­номічний розвиток.

Для Кейнса головним фактором функціонування економіки є обсяг національного доходу, що виступає в двох аспектах:

1) як джерело всієї купівельної спроможності суспільства сукупного попиту;

2) як базис, що формується від розмірів тієї частини витрат підпри­ємства, що йде на раціоналізацію виробництва, тобто залежно від витрат виробництва, що знижуються в міру прагнення підприємців до вигоди. Чим більша ця частина витрат, тим більший національний дохід. При цьому усі витрати підрозділяються на два види:

витрати на споживання;

витрати на накопичення.

У розвинених країнах значного поширення набули два основні трак­тування інфляції: кейнсіанське і монетаристське.

Кейнсіанська теорія інфляції, викликана надлишковим попитом, виходить з аналізу доходів і витрат господарських суб’єктів і впливу їх на збільшення попиту, що призводить до зростання виробництва і зайня­тості. У той же час збільшення попиту населення, як явище непродук­тив­не, стимулює зростання інфляції.

Монетаристське трактування інфляції робить наголос на жорст­кій політиці кредитно-грошових обмежень у боротьбі з інфляцією. Моне­таристи розглядали інфляцію як грошовий феномен, тобто результат надлишкової кількості грошей у обігу. Методика розрахунків при цьому полягає в зіставленні індексів грошової маси і фізичного обсягу валового внутрішнього продукту. У цих розрахунках грошам відводилася активна роль: грошова маса "створює" попит.

Передавальний механізм (за Кейнсом) – це система каналів, за допомогою яких грошово-кредитна політика впливає на реальний обсяг виробництва і рівень цін.

Кейнсіанці вважали, що грошово-кредитна політика впливає на еко­номіку за допомогою передавального механізму. Цей механізм впливає на економіку лише опосередковано. Передавальний механізм починає активно діяти лише в тому випадку, якщо зростання пропозиції грошей змусить фірми і фізичних осіб відновлювати порушену рівновагу у своїх портфелях активів. Процес коректування, що починається відповідно до змі­ни кількості грошей у обігу, призводить до підвищення цін на облі­га­ції й інші цінні папери і спричиняє падіння значень мінімальної і реаль­ної ставок відсотка. Таким чином, кейнсіанці взяли під сумнів ефектив-ність передавального механізму, з чим категорично не погодилися моне­та­ристи. Свою незгоду вони підтвердили статистичними даними, з їх до­по­могою було доведено, що економічна система знаходилася в стані "ліквідної пастки"; інвестиції є нечутливими до процентних ставок. Також було доведено, що криві попиту на гроші і графіки планових інвестицій є еластичними. Монетаристи переконалися, що "процентні ставки – інвес­­ти­ції" і є складним механізмом проведення грошової політики.

Кейнсіанці трактували передавальний механізм наступними умо­вами:

при збільшенні кількості грошей, що перебувають в обігу, фізичні і юридичні особи коректують свої активи;

вибором між грішми і цінними паперами, при цьому перевага нада­ється облігаціям, що приносять фіксований процентний дохід.