3. Суспільно-політичний устрій Великого князівства Литовського

Перед початком розповіді учитель ставить запитання учням:

1. Як, на ваш розсуд, литовські правителі налагодили управління приєднаними землями?

2. Якою мовою спілкувались та писали у Великому Князівстві Ли­товському?

3. Як ви розумієте вислів: «Старини не рухаємо, а новини не вво­димо»?

Після кожної відповіді учнів учитель пояснює:

1. Специфіку адміністративного устрою (поділ на окремі землі / області / удільні князівства: Волинська, Київська, Подільська, Сіверська, Полоцька, Вітебська, Жмудська тощо); показує на історичній карті їх територіальні межі.

2. Спосіб управління удільними князівства: на чолі кожної був по­ставлений окремий князь литовського походження, зазвичай з династії Гедиміновичів (на Поділлі — племінники Ольгерда — брати Коріатовичі; на Київщині — Володимир Ольгердович; Сіверщині — Корибут-Дмитро Ольгердович).

1. Васальна залежність удільних князів від великого князя ли­товського та їх прагнення самостійності (карбування власних монет Володимиром Ольгердовичем та Костянтином Коріато-вичем).

2. Відмінність між розмовною та писемною мовами: канцеляр­ською була староукраїнська (в основі якої лежала давньорусь­ка) та латина (рідше). У буденному спілкуванні використовува­ли різні мови і навіть малопоширепу старолитовську. Учитель зачитує приклад із судової справи, яка написана старо­українською, але містить відомості про існування старолитовської:

«7 травня 1529 р. Судова справа між господарськими боярами Петром Сумороком та Юхном Мицевичем стосовно володіння двома селянами. Під час опитування свідків Юхно повідомив про те, що Петро намагався змусити їх «говорити по-литовски и просил их: «Для Бога не выдайте мя, а што есьми вам обецалъ, то дам, а вас в том не выдам». (Книга: Ващук Д. «Абых мо дер­жали ихъ подле права их земли» (Населення Київщини та Во­лині і великокнязівська влада в XV-XVI ст.). — К., 2009.) Діти мають самостійно виявити у тексті судової справи прикла­ди розмовної та канцелярської мов, а такому висловити свої дум­ки щодо одночасного їх використання у повсякденному житті. 5. Приховане реформування суспільства під гаслом «старини не рухаємо, а новини не вводимо».

Учні наводять думки вчених, отриманих у вигляді роздаваль­ного матеріалу.

• М. Ясінський: «Державна влада Великого Князівства Литов­ського використовувала «старину» як джерело права, а законо­давча ініціатива князів була спрямована на узаконення паную­чого звичаю».

• М. Любавський: «У приєднаних землях до Великого князівства Литовського залишалось так багато місцевого політичного життя та сили, що литовські князі не вважали за необхідне зазіхати па їх цілісність і єдність, бережливо ставились до їх політичної старовини».

• П. Клепатський: «Ольгерд, завойовуючи нові території, нада­вав руській стихії можливість самобутньо розвиватись у межах Великого князівства».

• М. Грушевський.: «Консерватизм («старини не рухаємо, а но­вини не вводимо») взагалі став гаслом політики литовського правительства... староруські порядки, принесені руськими землями в се нове політичне тіло, в князівство Литовське, му­сять бути в цілости задержані».

Школярі коментують та роблять попередні висновки. На цьому етапі завдання вчителя полягає в тому, щоб підвести учнів до дум­ки про слушність висновків науковців. Потім за допомогою декіль­кох провокаційних питань («Чи впевнені ви у тому, що...?», «Аргу­ментуйте висловлені міркування про...» та ін.) потрібно спонукати школярів піддати сумніву попередні висновки для глибшого ана­лізу суспільно-політичної ситуації на українських землях у складі Великого Князівства Литовського.

Метод «Мікрофон»

1. Хто очолив українські удільні князівства?

2. Яка була побудована система відносин між ними та великим князем литовським, до якої династії вони належали?

3. Які перші реформи здійснив уряд Великого князівства Литов­ського?

Таким чином, великокнязівська влада спочатку чітко фіксува­ла недоторканність «старини», а потім поступово, без особливого загострення з суспільством, змінювала її на свою користь.

Підсумком до цього етапу має стати розв'язання другого про­блемного питання.