Лекція 1. Бездоглядність та безпритульність як соціальне явище

План

1. Сутність соціального явища бездоглядності та безпритульності

2. Поняття «безпритульність», «бездоглядність», «діти-вулиці»

1. Сутність соціального явища бездоглядності та безпритульності

В Україні протягом ХХ століття відбулося чотири хвилі масової безпритульності:

I. Розпочалася з початком Першої світової війни і тривала до кінця 20-х років ХХ століття.

II. 30-і роки ХХ століття. Безпритульність була породжена колекти­візацією, голодомором, масовими політичними репресіями.

Кінець 40-х років ХХ століття. Третю хвилю масової безпритульності спричинила Друга світова війна.

90-і роки ХХ століття. Безпритульність стала наслідком трансформації суспільства.

Як соціальне явище безпритульність почали розглядати тільки з початком Першої світової війни. Саме в період Першої світової війни державні органи багатьох країн Європи створюють законопроекти надання допомоги безпритульним дітям, і насамперед – «дітям-жертвам війни». У цих законопроектах уперше пропонувалося справу охорони дитинства зробити обов’язком держави. Проте, якщо в більшості країн світу державні органи визнали своїм обов’язком охорону дитинства, то в Україні, яка була складовою частиною Ро­сійської імперії, а згодом – Радянського Союзу, держава тільки після встановлення радянської влади справу охорони дитинства проголосила державним обо­в’язком.

Зростання безпритульності, необхідність надання термінової допомоги безпритульним поставили перед науковцями та державними діяча­ми вимогу визначити саму суть цього соціального явища. Розглядаючи понят­тя «безпритульність», науковці «включали» в його сутність перелік умов, харак­терних рис середовища, у якому перебуває людина, а види безпритульності ви­значалися залежно від наявності або відсутності в цьому середовищі тих чи інших умов.

Слід підкреслити, що юридичне визначення поняття безпритульності та бездоглядності протягом ХХ століття постійно змінювалося, оскільки саме юридичне визначення зумовлює необхідність надання конкретної допомоги таким людям.

Оскільки, більш масовим є явище, саме дитячої бездоглядності та безпритульності, то надалі будемо розглядати, саме бездоглядність і безпритульність дітей. У законодавстві України часів незалежності юридичне визначення дитячої безпритульності вперше було надано в Законі України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року – «безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання». У той же час юридичного визначення бездоглядність дорослої людини не існує, хоча такий термін є загальновживаним.

Згідно з українським законодавством категорію безпритульних дітей відносять до дітей, позбавлених батьківського піклування. Відповідно до визна­чення, наданого в Законі «Про охорону дитинства», діти, позбавлені батьківського піклування, це – «діти, які залишилися без піклування батьків у зв’яз­ку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздат­ними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбав­лення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсут­ністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні діти”.

Своє визначення поняття дитячої безпритульності надає ЮНІСЕФ (Дитя­чий фонд ООН). За цим визначенням до «дітей вулиці» належать:

– діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах (закинутих будівлях тощо), або не мають узагалі постійного сховища і кожен день ночують будь-де; першочерговими потребами їх є фізіологічне виживання і пошук житла;

– діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, перенаселеність, різні види експлуатації та зловживання по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці;

– діти – вихованці інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці.

Деяке уявлення про чисельність безпритульних і бездоглядних дітей в Ук­раїні ми можемо отримати зі статистики щодо вилучених з вулиці дітей, які жебракують і бродяжать, кількості дітей-вихованців закладів соціального захис­ту – притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей і кількості дітей у сім’ях, які опинилися в складних життєвих обставинах.

Відповідно до даних Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, під час проведення профілактичних рейдів «Діти вулиці», «Підліток», «Вокзал» упродовж 2008 р. службами у справах дітей спільно з підрозділами криміналь­ної міліції у справах дітей і відділами освіти було виявлено 31 тис. дітей, з них майже 6,2 тис. дітей, які жебракують та бродяжать. Слід підкреслити, що про­тягом останніх років кількість виявлених дітей, які жебракують та бродяжать, скоротилася більше ніж у три рази (див. табл. 1.). Зменшується і відносний показник дітей, вилучених з вулиці, до загальної кількості дитячого населення: якщо у 2005 році він становив 0,46%, то у 2008 році – 0,37%.

Відповідно зменшується і чисельність дітей, які отримували допомогу в при­тулках для дітей: у 2006 р. – понад 21 тис., у 2007 р. – 20,6 тис., у 2008 р. – майже 17,8 тис. Позитивним фактом є і зміна співвідношення дітей, які перебували в притулках для дітей внаслідок вилучення їх з вулиці, до тих дітей, які потрапили до притулків для дітей внаслідок вилучення їх із сім’ї. Так, у 2005 році 60% дітей перебували у притулках для дітей внаслідок вилучення їх з вулиці, 40% – внаслідок вилучення їх із сім’ї, у 2008 році 45% дітей – внаслідок вилучення їх з вулиці і 55% – внаслідок вилучення їх із сім’ї. Ці дані свідчать про стійку тенденцію до зменшення чисельності безпритульних дітей. Діти, які перебували в притулку для дітей внаслідок вилучення із сім’ї, мали можливість отримати допомогу, оминаючи стадію набуття «життєвого досвіду» на вулиці.

Таблиця 1.

Чисельність проведення профілактичних рейдів і виявлення дітей, які бродяжать та жебракують

(за даними Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту)

Рік	Проведено профілактичних рейдів	Виявлено дітей	З них: за бродяжництво та жебракування
2003	29898	53358	19 528
2004	31000	50488	13 762
2005	29714	42013	11 249
2006	30381	37797	9380
2007	34000	37000	8850
2008	31000	31000	6163

З 2006 року Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту з метою надання соціальної допомоги веде облік сімей, які опинилися в складних життє­вих обставинах. У 2008 році 90790 сімей, у яких проживає 176 471 дитина, пере­бували на обліку в банку даних сімей, які опинилися в складних життєвих об­ставинах. Серед складних життєвих обставин найпоширенішими виявилися:

інвалідність батьків або дітей, зневажливе ставлення членів сім’ї одне до одно­го і незадовільні стосунки в сім’ї, наркотична або алкогольна залежність одного із членів сім’ї. Безумовно, що діти з таких сімей мають великий ризик потрапи­ти (або вже потрапили) до категорії безпритульних і бездоглядних дітей. Таким сім’ям надаються різні види соціальної допомоги, частина сімей береться під соціальний супровід працівниками центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

В Україні охорона дитинства визнана загальнонаціональним пріоритетом. Принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини покладений в основу державної політики у сфері охорони дитинства та регулювання сімейних відно­син. Питання попередження і подолання дитячої бездоглядності й безпритуль­ності займає одне із центральних місць у державній політиці щодо охорони ди­тинства. Державна політика у сфері попередження та подолання дитячої без­доглядності й безпритульності здійснюється за такими напрямами:

– виявлення, облік та проведення соціального інспектування і супроводження сімей, які неспроможні або не бажають виконувати виховні функції стосовно дітей, надання комплексної допомоги таким сім’ям;

– здійснення профілактики раннього соціального сирітства шляхом проведення соціальної роботи з матерями, які мають намір відмовитися від народжених дітей;

– створення і розвиток закладів соціального захисту дітей (притулки для дітей та центри соціально-психологічної реабілітації дітей) та закладів соціального обслуговування сімей з дітьми (соціальний гуртожиток для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, соціальний центр матері та дитини, центр соціально-психологічної допомоги);

– розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

– забезпечення одержання повної загальної середньої освіти дітьми, які не навчалися тривалий час або не навчалися взагалі, на базі вечірніх (змінних) шкіл і професійно-технічних навчальних закладів;

– здійснення контролю за дотриманням житлових та майнових прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

– надання соціальної підтримки, працевлаштування й забезпечення житлом випускників шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл і професійних училищ, вихованців дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей;

– співпраця з громадськими організаціями у сфері профілактики дитячої

бездоглядності та безпритульності.

Слід відзначити, що якщо на початку та в середині 90-х років державна полі­тики попередження і подолання дитячої безпритульності й бездоглядності зво­дилася в основному до вилучення дітей з вулиці і влаштування їх до притулків для дітей (головними завданнями яких було нагодувати, одягти, надати тимчасове житло дитині, встановити її особу та повернути дитину до родини або до інтернатного закладу), то із середини 2000-х років – головним завданням дер­жавної політики стало надання комплексної соціально-психологічної допомоги дитині й вирішення її подальшої долі – повернення в сім’ю (за умови, якщо причини її виходу на вулицю із сім’ї нейтралізовані), надання статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, та влаштування її до сімейних форм виховання. Слід підкреслити, що протягом останніх років значно збільшилася кількість дітей із притулків для дітей, улаштованих до сімейних форм виховання (рис. 2).

Саме в цей час була змінена і сама філософія державної політики – у центрі уваги попередження та подолання дитячої безпритульності й правопорушень

Рис. 2. Влаштування дітей, вихованців притулків

(за даними Державного департаменту з усиновлення

та захисту прав дитини Міністерства України у справах сім’ї,

молоді та спорту)

постала дитина, яка потребує допомоги, а не неповнолітні, до яких потрібно було застосовувати примусові заходи. У 2007 році у назві служб і органів, які опікуються дітьми, термін «неповнолітні» був замінений на термін «діти». До перших проявів змін філософії державної політики по відношенню до безпритульних дітей слід віднести надання службам у справах дітей повноважень для влаштування вилучених з вулиці безпритульних дітей, розвиток нових закладів соціального захисту – центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та на­дання соціальної допомоги сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах.

Список рекомендованої літератури:

Закон України “Про охорону дитинства” (зі змінами й доповненнями) від 26.04.2001 р.

Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 2003 р.) “Проблеми безпритульності та бездоглядності дітей”. – К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2004. – 195 с.

Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 2007 р.). – К., 2008. – 242 с.

Організація і технології соціальної роботи з дітьми вулиці / За редакцією проф. А.Й. Капської. – К.: Інтернаціональний Союз. Ліга соціальних працівників України, 2003. – 260 с.

Дитяча бездоглядність та бродяжництво: причини, наслідки та шляхи запобігання: Матеріали наук.-практ. конф., вересень 2005 року / Одеська обласна держ. адміністрація. Служба у справах неповнолітніх – О.: ОРІДУ НАДУ, 2005. – 168 с.