2. Загальні підходи та принципи соціальної роботи

Соціальна робота з дітьми, які залишилися без батьківського піклування, спрямована на створення турботливого середовища, яке допомагає дитині розвиватися, сприяння соціалізації дитини, що перебуває в державному закладі, запобігання появи бездоглядних дітей або їхньої інституціалізації.

Соціальні працівники, допомагаючи дітям, повинні зважати на вікові особливості своїх клієнтів, специфіку надання допомоги цій групі клієнтів, права дитини, а також на загальні етичні норми та стандарти соціальної роботи.

Більшість соціальних працівників користується у своїй практичній роботі соціально-педагогічною класифікацією віку, де вікова періодизація співвідноситься з етапами соціалізації. На думку відомого російського вченого А. Мудрика, досить зручною із соціально-педагогічної точки зору є така класифікація: дитинство, або період немовляти (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 роки), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий вік (10-12 років), старший підлітковий (12-14), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23) вік, молодість (23-30 років), рання зрілість (30-40 років), пізня зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-75 років), довголіття (понад 75 років).

На кожному віковому етапі перед людиною постає низка завдань, від сприятливого чи несприятливого розв'язання яких залежить її особистий розвиток. З тією чи іншою мірою умовності можна виділити три групи завдань кожного віку:

• природно-культурні (досягнення на кожному віковому етапі визначеного рівня біологічного дозрівання, фізичного і статевого розвитку);

• соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), які пред'являють у вербальній формі інститути соціалізації, а також існують у вигляді суспільних норм і цінностей;

• соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення тепер і на перспективу, самоактуалізація та самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи вирішення.

Якщо якесь завдання залишається невиконаним, то це або затримує розвиток особистості, робить його недосконалим, або спотворює особистість. Можливий і інший варіант, коли завдання, не розв'язане в певному віці, через якийсь час дається взнаки у вигляді нібито немотивованих учинків, рішень, змін особистості.

З погляду соціально-педагогічної моделі практика соціальної роботи має будуватися так, щоб забезпечити умови для сприятливого виконання завдань на кожному віковому етапі життєдіяльності людини відповідно до норм цивілізованого суспільства. Крім того, соціальна робота у рамках цієї моделі спрямована на надання конкретної допомоги з розв'язання тих вікових завдань, які стоять перед індивідом:

- дошкільне дитинство: просвітництво й консультація батьків, організація сімейних дитячих ясел-садків, ігрових груп і групових занять; патронаж неблагополучних і прийомних сімей;

- молодший шкільний вік: просвітницька робота з батьками, створення умов для розвитку молодших школярів у мікросоціумі, виявлення потенційно та реально віктимогенних чинників і віктимних школярів; координація інститутів виховання;

- підліткове дитинство: просвітницька робота з батьками, діагностика віктимності родин, робота з віктимогенними родинами та віктимними підлітками; створення в мікросоціумі груп та організацій для пробудження й задоволення інтересів підлітків із використанням масових і групових форм взаємодії;

- рання юність: просвітницька робота з батьками та юнаками; створення умов для позитивного проведення вільного часу відповідно до тенденцій моди; створення різних за змістовою спрямованістю клубів та організацій; діагностика віктимних сфер і віктимності особистості, її подолання; робота з переорієнтації окремих юнацьких груп і «розколу» асоціальних груп.

Таким чином, соціальна робота з дітьми має ґрунтуватися на феноменології вікової структури населення, проблематиці вікової типології, методах та формах роботи з клієнтами з позицій вікового підходу та завдань, властивих кожному віковому періоду.

В організації роботи з дітьми, які залишилися без піклування батьків і перебувають у великих стаціонарних закладах, соціальні працівники мають взяти до уваги існування явища госпіталізму, пов'язаного з довготривалим перебуванням особи в специфічних умовах, наприклад, у стаціонарі лікарні чи притулку. В осіб, які зазнали госпіталізму, фахівці відзначають наявність соціальної дезадаптації, погіршення контактів з оточенням, втрату трудових навичок, тенденцію до хроніфікації захворювань. Для уникнення госпіталізму необхідно: створювати насичене середовище та умови для всебічної рухової активності дітей, підтримувати постійний контакт із дитиною.

Також дітям, які перебувають в інтернатних закладах, властиві залежність від цього закладу, споживацьке ставлення до опіки та уваги, почуття ворожості, заздрощів щодо «домашніх» дітей, завищена чутливість до образ, брак образу матері, ідеалізація батьків, низька здатність розуміти чиїсь почуття та співчувати, недостатня інформованість щодо своїх прав, невміння самостійно приймати рішення, труднощі у налагодженні контактів з незнайомими людьми, у виборі професії, створенні сім'ї і вихованні власних дітей.

В українській літературі щодо опіки над дітьми, позбавленими батьківського піклування, розглядаються принципи реабілітаційної педагогіки, спрямовані на відновлення фізичного, психічного, морального та духовного здоров'я дитини:

• демократизації – усунення авторитарного принципу виховання;

• творчої діяльності, самодіяльності і самостійності – розкриття творчих сил кожної дитини;

• гуманізації взаємин усіх учасників реабілітаційно-виховного процесу – визнання права дитини на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей;

• психологізації реабілітаційно-виховного процесу – центром реабілітаційно-виховного процесу має стати дитина з її складним світом думок, почуттів, її «Я»-концепцією;

• індивідуалізації та диференціації – урахування рівнів фізичного, психологічного, соціального та духовного розвитку учнів;

• врахування інтересів і потреб дитини – вивчення запитів, інтересів учнів і коригування виховного процесу.

У роботі з вихованцями інтернатних закладів соціальні працівники повинні дотримуватися таких цінностей і принципів:

1. Визнавати цінність кожної дитини.

2. Дотримуватися конфіденційності.

3. Ставитися до дитини як до особистості.

4. Уникати «ярликування».

5. Не давати обіцянок, які неможливо виконати.

6. Демонструвати позитивні моделі поведінки.

1. Не підтримувати виявів небажаних якостей (ревнощів, спожи­вацького ставлення, агресивності).

7. Демонструвати позитивне ставлення до всіх дітей.

8. Поважати думку, почуття та добровільний вибір дитини.

10. Акцентувати увагу дитини на власних позитивних характеристиках і здобутках.

11. Не знецінювати роботу працівників школи-інтернату в очах дітей та інших професіоналів, враховувати їхній досвід та побажання щодо роботи з дітьми.

12. Надавати працівникам інтернату інформаційну та методичну підтримку.