44. Образ Будди в образотворчому мистецтві Стародавньої Індії.

Розквіт мистецтва Індії, виникнення нових культових образів (насамперед образу Будди), розвиток основних тенденцій архітектури і скульптури, закладених при Маурьях, відносяться до епохи правління Кушанської династії (I ст. до н.е. - III ст. н.е.). Кушанские правителі створили величезну державу, що включає в себе Північну Індію, області сучасних Пакистану, Афганістану та Середньої Азії У I ст. до н.е. в культовій архітектурі Індії з'явилися печерні храми - чайтьи. Найважливішою деталлю фасаду печери є величезна підковоподібне вікно, яке служить головним джерелом світла в храмі. Зазвичай в печеру ведуть три входи, дають початок коридорами, що символізує шлях Будди. Центральний коридор відділений від бокових рядами колон зі скульптурними капітелями. У цьому архітектурному просторі, жвавому скульптурою, створюється незвичайний ефект гри світла і тіні. В цей час складається еталон жіночої краси. Скульптури жінок уподібнені традиційним для Індії зображення богині родючості - це тонка талія і підкреслено округлі стегна і груди. В I - IV ст. н.е. в образотворчому мистецтві Індії відбулися значні зміни. В образотворчому мистецтві Будду стали представляти у вигляді людини, а не у вигляді символів. Прикладом може служити статуя Сидячого Будди. Будда зображений на левиному троні в позі лотоса, на ньому чернече вбрання, зачіска - у вигляді спіралевидної раковини; круглий знак між бровами - знак просвітлення. Самобутнє мистецтво різних регіонів Давньої Індії, розвиваючись, поклало початок художнім традиціям наступного періоду - мистецтва імперії Гуптів (IV - VI ст.).

45 Початком наступного періоду можна вважати 478 до н. е., коли утворився Перший Афінський морський союз і Стародавні Афіни на довгий час стали загальновизнаним гегемоном значної частині Еллади. Споконвіку в народній поезії існуючі зачатки драми були опрацьовані в Афінах до рівня довговічного зразку драматичної творчості. Хоча наявність високо розвинених форм епосу й лірики сильно полегшувала розвиток аттичної драми, тим не менше і трагедія, і комедія були оригінальним створенням афінян, найбільше зобов'язаним сукупності політичних і культурних умов в Афінах. З двох видів драми трагедія за своїми сюжетами тісно прилягала до народних сказань і міфів, а давньогрецька комедія черпала зміст зі спостережень над сучасними політичними діячами, поточними суспільними подіями, звичаями. Піднімаючись над приватними практичними інтересами, трагедія вводила глядачів у коло інтересів і понять загального характеру, релігійних, етичних та громадських, втілюючи їх у типові образи, кожному близькі й зрозумілі. За своїм змістом твори афінських трагіків були здебільшого прямим продовженням Гомера та інших кіклічних поетів: ті ж освячені вірою імена і взаємні відносини божеств і героїв, та ж, до Евріпіда, щирість віри. Тим знаменнішими були нові способи обробки народних сказань, які більш гармоніювали зі світським настроєм суспільства та з успіхами узагальнення у сфері думки і почуття. Вже починаючи з Есхіла, панівним предметом зображення в трагедії, а отже — і симпатій глядача, стало душевне життя людини з її сподіваннями, побоюваннями, пристрастями. Міфічна старовина зберігалася лише як зручна, всіма визнана форма, під якою чулося биття живої дійсності; легендарні особистості були перекладачами або виразниками того, чим жили сучасники трагіка. Ніколи раніше афінська публіка не підходила так близько за допомогою поетичних зображень до природного зв'язку причин і наслідків. Надзвичайна популярність аттичної трагедії виявляється у тому, що впродовж 5 століття до н. е. для афінського театру написано не менше 1 000 трагедій. На жаль, з цього величезного числа до нас дійшли тільки 31 — по сім від Есхіла і Софокла та 17 — від Евріпіда, а також одна сатирична драма Евріпіда «Циклоп». На афінському театрі тримався до 4 століття звичай ставити трагедії групами, так званими тетралогіями, при чому подання трьох трагедій полягало пустотливою п'єсою на зразок водевілю. Хори цих п'єс складалися з сатирів, постійних супутників Діоніса, звідки і сама назва сатиричної драми. Від величезного числа афінських трагіків збереглися деякі імена і незначні уривки. Крім Есхіла, Софокла і Евріпіда, які затьмарили собою не тільки сучасних їм трагіків, але й наступних, відоміші Іон, Агафон, Ахей, Критій, Евфоріон, Евріпід Молодший. [1] Існує кілька версій тлумачення походження слова «трагедія». Однією з таких версій є те, що слово «трагедія» означало пісні, які виконувалися хором під час культового обряду, присвяченого Діонісу, який був богом родючості. Цей хор складався із почту Діоніса — сатирів, які одягалися у цап'ячі шкури, прославляючи цього бога. Саме тому іноді сатирів називали просто цапами, а їхня пісня отримала назву «трагедія». Другою версією походження називають пісні, які співали учасники ритуалу, коли приносили в жертву цапа для бога Діоніса. Цей обряд виконувався під час святкування свята Діоніса. Ті пісні називалися трагедіями. Під час жертвоприношення бідна тварина кричала, її останні звуки, за останньою версією походження слова «трагедія», і називали трагедією

46. Архітектура грецького театру Внаслідок двоякого призначення давньогрецького театру він за виглядом і конструкцією багато в чому був не схожий із подібними спорудами нашого часу. Первісне призначення театру пояснює надзвичайно велику кількість їх як у самій Греції, так і в її колоніях. Більшість грецьких міст мали великі театри, хоча про драматичні вистави у них не згадується. Власне у Греції перший кам'яний Театр був побудований в Афінах — Театр Діоніса, він став зразком для усіх наступних театрів як стосовно побудови взагалі, так і розташування окремих частин. Театр Діоніса був зведений на південно-східному схилі Афінського акрополя, у лінейському окрузі, де стояв також храм Діоніса. Спорудження кам’яного театру розпочалось після того, як обвалились дерев'яні підмостки та місця, якими доти користувалася публіка. Добудований він за архонта Лікурга. Невідомо, який архітектор складав план театру Діоніса і керував його будівництвом. Руїни театру були знайдені в 1862 році під час розкопок. • В архітектурному відношенні будівля типового грецького театру складалася з трьох головних частин: • місця для глядачів, власне θέατρον — театрон; • сценічного будівлі — скена; • простору між цими двома частинами, коністра (грец. κόνιστρα) або орхестра (грец. ὀρχήστρα). За Вітрувієм, на місці, призначеному для будівництва, описували коло таких розмірів, які повинні були займати найнижні місця для глядачів. У це коло вписували чотирикутник таким чином: сторона чотирикутника, що знаходиться на місці, призначеному для сцени, позначала найближчий звернений до глядачів край сцени. Паралельно з цією стороною дотично до кола проводилася лінія, що позначала задню стіну сцени, яка, займаючи таким чином вузький сегмент кола, отримувала незначну глибину. Інша площа кола представляла орхестру, яку оточували місця для глядачів, що утворюють концентричні кола, що піднімаються одне за одним. Передня частина скени - проскеній - будувалася зазвичай у вигляді колонади і усоблювала фасад храму чи палацу. З боків до неї прилягали дві споруди - параскенії - що служили місцем для зберігання декорацій та іншого театрального майна. Таке планування театру забезпечувала гарну чутність, для посилення якої у деяких театрах між глядацькими місцями розташовувалися резонуючі посудини. Знахідки руїн давньогрецьких театрів свідчать, що місце для їх спорудження є найвигіднішим для влаштування місць для глядачів. Звичайно вибиралися схили пагорбів, де сидіння часто можна було висікати зі скелі. Кількість місць була різною, залежно від потреби і чисельності населення. Афінський театр Діоніса міг вмістити до 30 000 глядачів, а мегалопольський театр вміщував до 40 000 глядачів.