Лекція 5. Українська культура козацької доби (середина хvіі – кінець хvііі ст.)

5.1. Культура українського козацтва

5.2. Наука й освіта козацької доби

5.3. Архітектура від бароко до рококо

5.4. Еволюція образотворчого мистецтва

5.5. Театр і музика барокової доби

Основні поняття й категорії теми: бароко; вертеп; гравюра; декоративний живопис; класицизм; рококо; українське бароко.

5.1. Культура українського козацтва

Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе в культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, яка взяла на себе й утвердження власної державності, і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, і естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким».

Бароко – важливий етап усієї загальнолюдської культури XVI–XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості. Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського й російського, українське бароко – не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, усі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок із народною творчістю й народною свідомістю. Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, то це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численна кількість усіляких іносказань і головне – небачена вигадливість форми.

Запорізьке козацтво протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного й культурного розвитку України. Висока й розвинута культура Січі домінувала тут у ХVІ–ХVІІІ ст. і справляла величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу. На Запорізькій Січі склалася й розвивалася культура, яка виходила з українських генетичних духовних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Однак історичні особливості життя Січі визначили й особливості її культури. Козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духівництва, частини української шляхти проти політики національно-релігійних утисків.

У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу й танцям. Тут була добре розвинута військова музика, у якій особливе місце посідали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Духова музика мала велике значення в походах запорізького війська та при різних урочистостях.

Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд із піснями творив думи – сувору, мужню, героїчну, драматичну й, водночас, пройняту великим ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму. Вони виконувалися речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти навал кримських орд і султанівських військ. На узагальненому історичному тлі епохи розгортаються картини соціально-побутових і родинних конфліктів. Відтворюється жива атмосфера тієї доби: жахлива турецько-татарська неволя – муки у в’язницях-темницях та тяжка праця на галерах, епічні картини поєдинків козака Голоти, отамана Матяша Старого та інших із загарбниками. Наскрізна ідея цих дум – патріотизм, а типовий позитивний образ – захисник батьківщини. Поряд із думами виникали й інші епічні твори – історичні пісні та балади.

Активного дієвого характеру думи й народні пісні набували завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке й загалом духовне досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії українського народу. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої батьківщини, поетами й літописцями. Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва. Величезна, ні з чим незрівнянна їх роль у суспільно-громадському й культурному житті, у розвитку військових та політичних подій на Україні.

Складали кобзарі думи, історичні пісні про героїчну боротьбу козацтва проти турецько-татарської агресії, про визвольну війну 1648–1654 рр. та її героїв – Богдана Хмельницького, Кривоноса, Богуна та ін. «Чи не той-то хміль», «Хмельницький та Барабаш», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Гей, не дивуйте, добрії люди» та ін.

Козаки дуже любили танці, особливо відомий в усьому світі танець «гопак», який нині йменує напрямок у бойових мистецтвах. У січовій музичній школі, в якій навчали «вокальної музики й церковного співу», були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп». Його супроводжували троїсті музики – український народний музичний ансамбль, тріо, яке складають три інструменти, наприклад: скрипка, бас і бубон; скрипка, бас і цимбали; цимбали, бас й ударні (бубон, барабан).

Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й переслідування люди різних націй. Усіх приймали запорожці. Однак утікачі інших вірувань мусили перехрещуватися в православну віру.

Демократичність ладу Запорозької Січі визначала й характер її церкви. Тут обирали священиків і затверджували тих, кого присилали з Межигірського монастиря. Від останніх вимагалося, щоб проповіді читалися не з папірця й лише українською мовою. Не менш важливими були також красномовність, гарний голос, особливо для дияконів. Наприкінці існування Запорозької Січі в межах «Вольностей Війська Запорозького» налічувалось у 53-х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Внутрішнє оздоблення храмів свідчило про шанобливе ставлення запорожців до віри.

Головним святом на Запорожжі було свято Покрови – 1 жовтня (новий стиль – 14 жовтня). На всіх восьми Січах протягом двох з половиною століть була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Користувались популярністю церкви Миколая – захисника, заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, мандрує, церкви, присвячені главі небесного воїнства архистратигу Михайлові. Серед найважливіших було також свято Андрія Первозваного – першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.