2) Історична еволюція поглядів на простір і час.

Які ж основні уявлення про простір і час були зафіксовані в історії філософії? В Античності набули розвитку 4 основні погляди на час і простір:

- динамічний - через розвиток дійсності;

- статичний - час тлумачиться через простір;

- субстанційний – намагається визначити властивості часу та простору через них самих;

- релятивний – через взаємодію різних об’єктів.

Зазначені концепції були варіантами загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета сприймалася як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує гармонія.

Час в Античності – повторюваний цикл, вічне повернення одного й того ж (Фрідріх Ніцше «Народження трагедії із духу музики»).

Геракліт: світ завжди виникає (і зникає), «мірами»; елеати – космос нерухомий, час в ньому замикається і зникає в просторі разом з рухом. Демокріт: простір розщеплений на атоми і порожнечу; атоми рухаються в цьому просторі, але самі вони існують як вічні, тобто за межами часу (не створюються й не руйнуються).

Платон і Аристотель розглядали простір і час в контексті співвідношення загального і одиничного. У Платона – простір – це декілька шарів буття різної досконалості: верхній шар – сфера нерухомих зірок; тут панує вічність; під ним – сфера руху планет, де й існує час; ще нижче – в земних умовах – час стає ілюзією, оскільки зникають і розпадаються окремі речі; час не існував до створення світу Богом і є «рухомим образом вічності, її зразком»; це дотикання до вічності, яка й виступає головною формою існування ідей.

Аристотель: розробив субстанційну концепцію простору; знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі («Те, що місце є щось, ясно з взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову буде повітря, а іноді це саме місце займає інше тіло…»). Тому й тіла рухаються у напрямку своїх природних місць, це мета їхнього руху («Фізика»). Час Аристотель трактує діалектично: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє – це момент єдності буття й небуття. Час двоїстий: він складається як із розривів між моментами «тепер», так і зі зв’язку між ними. Час - це «число руху у відношенні до минулого та майбутнього, міра руху та спокою».

В цілому тлумачення часу й простору Платона і Аристотеля були сприйняті Середньовіччям і лягли в основу християнських віровчень. Вчення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама стосовно Бога, виявляло нове розуміння часу – як часу історичного. Це пов'язувало час із внутрішнім світом людини.

Аврелій Августин: душа не існує в просторі, але існує в часі. До цього – час – як коло; у А. – це лінія, яка має три модуси: минуле, теперішнє і майбутнє, у часі можливе виникнення нового (творчість). «Про град Божий»: душа створена вічним Богом, який перебуває у вічному теперішньому; але душа – це божа іскра, змушена перебувати у створеному світі, тобто часі. Тому їй надана здатність розрізняти не тільки добро і зло, а й минуле і майбутнє. З минулим пов’язана така здатність душі як пам'ять, з майбутнім – очікування, з теперішнім - увага. Отже, час – це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле і майбутнє стають постійно продовжуваним теперішнім. Прагнення душі до закінчення часу, очікування кінця історії привело до розгляду А. есхатологічної проблеми (останнього пункту часової лінії). Цей пункт пов'язаний із поверненням людей із земного життя до царства Божого. Град Божий – це царство на новій землі, де вічно живуть ті, хто своєю моральною поведінкою заслужили спасіння і милосердя.

Зазначене розуміння часу стало суб’єктивним за змістом. Воно відтворило нові виміри людини, передусім таке відношення до світу, коли вона сама вже здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті шлях гріха або шлях моралі. Суб'єктивний час – основа для надії та віри. Отже, нові якості часу та простору, відкриті середньовіччям, були лише формою того нового стану, в якому опинилась тоді людина.

У період Нового часу (15-17 ст.) – поворот до вивчення природи (натурфілософія), прагнення до точного знання. «Світ» як об’єкт пізнання античної та середньовічної науки розпався на фізичну, механічну та інші види реальності. Найчіткіше відтворив простір і час цього «механічного світу» Ісак Ньютон: механічна концепція: властивості простору й часу становлять основу принципів створеної ним класичної механіки. Абсолютний час – математичний – плине рівномірно й називається тривалістю; абсолютний простір – однаковий і нерухомий; вони абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об’єктів Ньютон вживає поняття відносних простору й часу: це емпіричний рівень сприймання абсолютного простору й часу. У системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони – абстрактні умови механічного руху, позбавлені будь-якої суб’єктивності. Система Ньютона панувала понад два століття, доки не була замінена (як «модель світу») теорією відносності А.Ейнштейна. Ця остання визначила власні межі Ньютонової картини світу – рух у макросвіті.

На противагу Ньютону релятивну концепцію простору й часу розвивав його сучасник Г.Ляйбніц: це питання пов'язував з буттям монад – живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі весь Всесвіт. Монади діють синхронно, в єдиній координації часу. Ньютонівська концепція «далекодії» (тобто миттєвої взаємодії тіл на будь-якій відстані одне від одного) замінюється в Ляйбніца концепцією «наперед установленої гармонії», що забезпечує досконалість світу. Простір – це порядок існування, час – порядок послідовностей (монад).

І.Кант вперше включив категорії часу і простору до пізнавального процесу. Кант вважав, що свідомість не відображає реальну дійсність, а створює світ явищ. При цьому простір і час – це форми свідомості, дані їй так само, як і судження (мислення). Простір і час у Канта з’єднують досвід (чуттєві сприйняття) та мислення (дію розсудку). Як і в Ньютона, простір і час у К. – порожні форми. Проте у К. вони суб’єктивні, причому час організовує внутрішнє бачення (сприйняття), а простір – зовнішнє для людини. «Простір є апріорним уявленням, яке знаходиться в основі всіх зовнішніх споглядань… є формою всіх виявлень зовнішніх почуттів, тобто суб’єктивною формою чуттєвості, за якої лише й можливі для нас зовнішні споглядання». Час – «форма внутрішнього почуття, тобто спогляданням нас самих і нашого внутрішнього світу… Час є апріорною умовою всіх явищ взагалі» («Кр.ч.р.»). Концепція К. – це спроба змоделювати функції простору та часу, виходячи з людської діяльності як такої. Кант першим збагнув, що світ створюється людиною завдяки її власній активності. Він висунув важливе положення про роль часу, за допомогою якого виникає для л-ни світ предметів: поняття «схеми», введене К., є механізмом породження предметності через різні судження, в основі яких лежить час. Схема кількості є породження самого часу в послідовному схопленні предмета; схема якості є «наповненням» часу як синтезу відчуттів і уявлення часу. Так створюється світ досвіду, який ми пізнаємо. Кант, на думку В.Ф.Асмуса, розробив концепцію, згідно з якою «розум вносить за допомогою «схематизму часу» і відповідно до правил категоріального синтезу єдність у розмаїття чуттєвих споглядань і таким чином немовби породжує природу – щоправда, тільки як предмет знання. Він породжує не природу як таку, а лише форму знання про природу, оскільки це знання загальне і необхідне».

Г.Гегель вийшов на рівень розуміння історичного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей. У «Філософії природи» Г. розглядає природу як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору й часу. Історія – це прояв духу в часі, ідея (природа) - виявляється в просторі. Найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір. Діалектична концепція: «не в часі все виникає й минає, а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням». Час, щільно пов'язаний з простором, взаємодіє з ним. Минулим і майбутнім часом є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом. Таким чином, Г. угадав взаємодію простору й часу як власних форм практики, праці: час відповідає рухові, процесу праці, простір – її матеріалізації в предметах.

Микола Бердяєв: проблема часу є основною проблемою людського існування. Для філософії – це проблема людської долі, адже людська доля здійснюється в часі і стоїть під знаком часу. Не зміна є продуктом часу, а час є продуктом зміни. Час є тому, що є активність, творчість, перехід від небуття до буття. Час можливо подолати, адже час – це лише стан речей, його двоїстість (подвійний сенс для л-го існування) пов’язана з тим, що час є результат нової творчості і разом з тим – це продукт розриву, втрата цілісності, турбота і страх. Відношення до майбутнього – це не лише турбота, це і творчість, не лише страх, а й надія. З цим пов’язана структура особистості як поєднання незмінного і змінного, адже час – це парадокс, і зрозуміти його можна лише в його подвійності. 1-ше питання, перед яким ми стоїмо – що означає минуле для нашого існування? Адже минулого вже немає. Все, що в ньому реальне, - в теперішньому. Отже, і минуле, і майб. – в складі теперішнього. Парадокс часу: моя доля здійснюється в часі, який розбитий на минуле і майбутнє, час є реалізацією долі; і разом з тим минуле і майбутнє, без яких немає реалізації моєї долі, існують лише в теперішньому. Є два види минулого: те, яке було і щезло, і те, яке є в пам’яті теперішнього – це вже інше минуле,стосовно якого ми здійснили творчий акт і лише після творчого акту воно увійшло до складу теперішнього. Пригадування – це не відтворення минулого, це завжди нове, перетворене минуле. Парадокс часу в тому, що минулого в минулому ніколи не було, в минулому існувало лише теперішнє. Проблема минулого і теперішнього має двояке вираження: як зробити гріховне, зле минуле «не бувшим» і як зробити дороге нам минуле вічним. Тут ставлення до минулого переплітається зі ставленням до майбутнього. «Мы хотим увековечить дорогое нам и прекрасное настоящее, мы страшимся, когда оно от нас уходит, печалимся его умиранию. Мы, наоборот, хотим исчезновения мучительного для нас и уродливого настоящего… Будущее и делает настоящее прошлым, в этом смертоносная связь прошлого и будущего. Время есть болезнь, болезнь к смерти…Течение времени безнадежно печально. Печален взгляд человека на уходящее время» (приклад: Марсель Пруст «У пошуках втраченого часу»).

Смертельна печаль часу: в неможливості пережити повноту і радість теперішнього як досягнення вічності, в неможливості в найрадіснішому моменті теперішнього звільнитися від тиску (яду) минулого і майбутнього, від печалі за минулим і турботи за майбутнє. «Радость мгновения не переживается как полнота вечности, в ней есть ортавленность стремительно мчащегося времени… Мы ненавидим время как разрыв и смерть».

Пам'ять – це глибоке онтологічне начало в людині, на якому тримається єдність особистості. Але пам'ять про все зруйнувала б людину, вона б не витримала цієї пам’яті. Забуття є звільненням і полегшенням. Є люди минулого, люди майбутнього і люди вічного. Лише невелика кількість людей проривається до вічності, тобто долає хворобу часу. Творчість звільнює людину від влади часу. Саме творчий злет виходить за часові рамки, переживання божественної повноти миті – це найжаданіша мрія людини і найбільше його досягнення. Вся мудрість Гете пов’язана з його даром переживати повноту миті. Для філософії існування час і простір – це породження подій, актів в глибині буття.

Необхідно розкрити свободу стосовно минулого, тобто можливість «обращения» часу (повернення минулого). В релігійній свідомості – це проблема Воскресіння; проблема філософії «общего дела» Миколи Федорова. Це перемога над плинністю часу: «выздоровевшее время есть вечность».

М.Федоров (1828-1903): 3-и ідеї: воскресіння минулих поколінь, заперечення смертності як сутнісної характеристики л-ни і регуляція стихійних природніх процесів, які спираються на прогресивний розвиток науки і техніки, особливо в майбутньому: «смерть есть следствие зависимости от слепой силы природы, извне и внутри нас действующей и нами не управляемой». Усвідомлення смерті як «порока» и «уродства» перетворилось у потужний імпульс протидії їй. Федоров прагнув знайти реальні засоби для того, щоб індивід міг забезпечити собі необмежено довге життя. Тобто філософія Ф. – це поворот від «смертнической» парадигми до парадигми безсмертності. «Воссоздание из земли всех умерших, освобождение их от власти земли и подчинение всех земель и всех миров воскрешенным поколениям — вот высшая задача человечества, его высший долг и, вместе с тем, — высшее благо». «Практичне безсмертя» людини означає біологічно і соціально обумовлену здатність людини до настільки довгого життя, необмеженого ніяким видовим лімітом, коли можна буде сказати: людина практично безсмертна.

Попри весь утопізм вказаної позиції, наукові відкриття останнього часу, головним чином в біології і медицині, розкрили реалістичність федорівського вчення. Це клонування людини, регенерація стовбурних клітин, розшифровку генома людини, нанотехнологію та ін.. Зараз існують іммортологія – наука про безсмертя, ювенологія – наука про способи збереження і повернення молодості.

ПРИКЛАДИ:

• Мішель Уельбек «Можливість острова»,

• Олдос Гакслі «Дивний новий світ»,

• Хорхе Борхес «Безсмертний»,

• Ф. «Гаттака»,

• Ф. «Острів»…