4). Мова - дім буття.

Для М.Гайдегера буття дане лише в мові («Шлях до мови» // Буття і час). Не в мові буденній, а в мові поезії і філософії. Мова – могутніша від л-ни, це «принуждение к речению». Не сам поет, а музи говорять через нього, не мислитель силою розуму створює свої конструкції, а почутий голос буття направляє його думки.

Мова відкриває той простір, всередині якого л-на здатна відповідати вимогам буття. Первинною відповідністю буттю є думка. Образами первинного мислення є поезія (в сенсі творчості взагалі) і мислення. Кожне слово, яке надає нам дещо суттєве, це прояв творчості, воно здійснюється в поезії, культі, міфі, законодавстві. Справжнє мислення завжди підіймається до творчості як першопоезії. Справжнє мовлення – це першопоезія, з якої походять всі поезії і всі мистецтва.

Під «логосом», за Г., древні розуміли не скільки розум, скільки мовлення, яке дозволяє висловити всі фундаментальні закони світу, дозволяє говорити, а не просто видавати звуки, існувати в способі розкриття світу і себе самого. Наша головна необхідність – відчути буття як виклик нашій думці, щоб ми, думаючи про нього, відчули, якою мірою призвані «проторить» в собі хоча б стежку для досвіду буття, і прокладали б її через колишнє бездоріжжя. Потрібно готувати серед сущого ті місця для буття, в яких би воно говорило про своє перебування. Мова «проторює» тут перші підступи. Мова – це не просто вираження думки, почуття і бажання. Мова – це первинний вимір, всередині якого людська істота вперше може відгукнутися на буття і через цю чуйність належати буттю. Ця первинна чулість («отзывчивость»), досягнута в істинному сенсі, і є думка.

Сказати і говорити – не одне і те ж. Можна багато говорити і нічого не сказати. Можна мовчати і сказати багато. Сказати – означає показати, заявити, дати бачити, слухати. Мова розбиває світ так, як садівник розбиває сад на пустирі. Світ присутній у мові як у своєму розбитті самою своєю сутністю. Більше ніде, окрім мови, світ не присутній таким чином. Ніхто, крім нас, не заважає тому, щоб мова була «садом світу». Суть світу, яка не помітна в світі так само, як сад не помітний на пустирі, присутня в словесному розбитті світу. Справа за нами. Присутність світу в мові потребує людини. Л-на може дати слово світу, світ потребує л-ни для свого явлення. І л-на потребує світу, тому що ніде, окрім світу, л-на себе на впізнає.

Зазвичай одна л-на говорить, інша слухає. З точки зору Г., говоріння і слухання – це одночасний процес. Мова говорить, оскільки вона є «сказ», тобто показ. Джерело її мовлення – до сих пір невисловлений сказ, який прокреслює розбиття мови. В мовленні як слуханні мови ми говоримо вслід почутому сказу. Ми дозволяємо прийти її беззвучному голосу, викликаючи звук, який у нас вже напоготові. Ми чуємо його, тому що підвладні йому, належимо йому. Тільки тим, хто слухняно належить йому сказ дарує «слышанье» мови і тим самим мовлення.

Мова є дім буття, тому що в якості сказу вона є способом і мелодією буття. В мові ми чуємо голос буття. Цей голос робить весь навколишній світ полем нескінченного резонансу, цей голос ми чуємо передусім і відповідаємо йому. Голос речей, голос Бога, голос совісті, голос любові – це голоси-трансценденції, дещо первинне стосовно природного повсякденного мовлення. Завдяки голосу-трансценденції ми присутні в світі.