ЛЕКЦІЯ 2-3.

Тема. Онтологія. Філософський зміст проблеми буття.

План

І. Специфіка постановки поняття буття в філософському дискурсі.

1) Трансформація поняття буття в історії філософії.

2). Сім найтиповіших поглядів на сутність буття (І.В.Бичко).

3). Скінченне («конечне») суще та буття. Буття й ніщо.

4). Мова - дім буття.

ІІ. Континуальність буття. Рух, простір і час як форми присутності людини у бутті.

1. Рух. Просторово-часова структура реального світу.

2. Історична еволюція поглядів на простір і час.

3. Особливості фізичного, біологічного та соціального просторово-часового континууму.

І. Специфіка постановки поняття буття в філософському дискурсі.

1) Трансформація поняття буття в історії філософії.

Метафізика – це наука про надчуттєві принципи і начала буття. Метафізичні проблеми є у всіх сферах, всюди л-на стикається з тим, що виходить за межі досвіду – в пізнанні людини, історії, природи. Н-д: проблема людини: можна пояснити факт її народження фізико-хімічними і біологічними закономірностями, але поява живої людини завжди залишається дивом.

Онтологія – вчення про буття. Іноді її ототожнюють з метафізикою, але найчастіше онтологія розглядається як основна ч-на метафізики, як метафізика буття. Вперше цей термін вжив нім.ф-ф Християн Вольф (1679-1754) – попередник Імануїла Канта (1724-1804).

В філософії з часів античності розрізняють буття й суще.

Суще – це сукупність оточуючих речей. Але при всій багатоманітності речей завжди віднаходимо щось, що є загальним для всіх. Такий принцип сущого полягає в тому, що воно взагалі існує. Це виражено в понятті буття: чому взагалі щось є і на чому воно тримається? Що є його причиною?

Буття – це чисте існування, яке не має причини, воно – причина самого себе, самодостатнє, ні до чого не зведене і ні з чого не виведене.

Як ми можемо зрозуміти буття? Через такі прояви як совість, любов, честь, розум… Адже не може бути «половини совісті» - так, совість неподільна, вона або є, або немає, тобто л-на «безсовісна». Не можна бути щасливим завтра або вчора – лише тут і тепер.

Першим поставив проблему буття Парменід (бл.515 р.до н.е.). До нього предметом вивчення в філософії були реальні речі, а не суще як таке.

Буття (за Парменідом):

• це те, що є причиною всього і ні від чого не залежить;

• не виникає і не щезає; існує завжди, інакше воно не було б буттям, а залежало б від чогось, що дало йому можливість виникнути;

• неподільне, завжди є цілим – воно або є в цілому, або його немає;

• буття не може бути менше чи більше, воно суцільне і нерухоме;

• про нього не можливо сказати, що воно розвивається, оскільки воно в кожен момент самодостатнє;

• співпадає з мисленням: мислити і бути – це одне і теж;

• буття закінчене, існує як кругла куля, будь-яка точка якої рівновіддалена від центру;

• це куля, центр якої скрізь, а периферія ніде;

• буття – це те, що дає існування;

• небуття немає, тому буття неподільне і нерухоме;

• буття немає минулого, оскільки, за Парменідом, це те, чого вже немає. Не має воно і майбутнього, бо його ще немає. Тому буття – це вічне теперішнє без початку і кінця.

Отже, елеати вважали, що буття – це те, що є (вічне і незмінне); небуття – плинне і мінливе. Чуттєвий світ скінченний, а ідеальний світ нескінченний, це світ мислення. Так, на противагу безлічі чуттєвих столів одвічно існує лише їх сутність. Щоб збагнути сутність треба вийти на рівень думки.

Софісти: сутність буття – це думка (тотожність мислення і буття). Софісти поставили свідомість над рефлексією: саме індивід є критерієм пізнання («Л-на – це міра всіх речей»). Горгій: буття існує для нас у прояві (як «явище»); про «буття в собі» нічого не можна сказати: «Ніщо не існує, якщо воно існує, то для людини воно непізнаване і якщо навіть пізнаване, то його не можливо висловити». За Г., в цьому світі повного буття немає; останнє нам тільки являється. Г. констатує сумнів щодо збігу буття і його явища, висловлюючи сумнів щодо меж л-го пізнання. Постає проблема відносності істини.

І.Кант: в «Пролегоменах ко всякой будущей метафизики, могущей появиться как наука» – метафізика – це спосіб життя, коли л-на намагається жити інтересами чистого розуму, без всякого прагнення до успіху, кар’єри, збагачення, інтересами, спрямованими на дослідження підстав сутності і смислу буття, сутності і смислу л-го існування. «Математика, природознавство, закони, мистецтво, навіть мораль не заповнюють душу цілком; все ще лишається в ній місце, яке намічене для чистого спекулятивного розуму і незаповненість якого змушує нас шукати в дрібницях чи мріях видимість заняття, а насправді лише розвагу, щоб заглушити поклик розуму, який вимагає відповідно до свого призначення дечого такого, що задовольнило б його для нього самого, а не займало б його заради інших цілей…».

При слові «буття» нічого не можна помислити.

В «Критиці чистого розуму» теза Канта про буття зазначає: «Буття не є реальний предикат, тобто уявлення про щось… Воно є просто «полагание» речі чи відомих визначень самих по собі» (цитата з розділу «Про неможливість онтологічного доказу існування Бога»). «Буття не є нічим із реального», але не зважаючи на те, що буття надчуттєве, воно не обов’язково надсвітове. Реальність, яка виходить за межі емпірії, характеризується апріорними формами пізнання (простір і час як форми чуттєвого пізнання і причинності як категорії розсудку), називається трансцендентальною. Вище над нею стоїть повністю додосвідна реальність, фактично недоступна і теоретичному пізнанню. Це трансцендентна (ноуменальна) реальність Канта.

Відтак, для всієї класичної філософії характерним є розрив з людською стороною буття, на що звернув увагу Людвіг Фоєрбах (1804-1872): критикуючи концепцію абстрактного чистого буття Георга Гегеля (1770-1831), Ф. писав: «Л-на під буттям …розуміє наявність, для-себе-буття, реальність, існування, дійсність, об’єктивність». Саме в ХХ ст. ця проблема постала на передній план. Сформувалася некласична філософія. Це було передчуття страшних потрясінь, які пережило людство в ХХ ст., коли зруйнувалися засновані на раціоналізмі спроби побудови «нового життя». Зруйнувалася концепція об’єктивного і байдужого до людини буття. Звичайно, об’єктивне буття не втратило свого статусу, але відкрилися нові горизонти, в яких немає місця розриву з буттям людини.

В екзистенціалізмі для л-го буття духовне і матеріальне злиті в єдине ціле: в одухотворене буття. Головне в цьому бутті – усвідомлення л-ю своєї скінченності, постійний страх перед «можливістю не бути», а отже – усвідомлення безцінності своєї особистості.

Ф.М.Достоєвський: «буття є тоді, коли йому загрожує небуття».

Хосе Ортега-і-Гасет: філософія виникає по причині корисності, а не просто через «примху». Вона є «полюванням» за єдиним (буттям). Ми не задовольняємось тим, що є в світі без всякої філософії тому, що все існуюче – лише фрагменти. «В кожен момент ми бачимо лише нікчемну частину нашого внутрішнього буття. Ми не бачимо свого справжнього Я, яке приховане від нас. Навіть світ в цілому є лише величезним фрагментом». Все це змушує нас філософувати. Філософувати – означає шукати цілісність світу, дещо, що не є тим, що нам дано. «Основна сутність (буття) – те, що вічно відсутнє, чого в світі не вистачає. Ми бачимо лише рану, залишену його відсутністю. …Ми бачимо речі, але не бачимо світла, яке дозволяє їх бачити».

М.Гайдегер: філософія – це ностальгія, прагнення всюди бути вдома. Всюди бути вдома – означає мати стосунок до світу в цілому, до буття. Прагнення всюди бути вдома – це і є метафізика, потреба, яка спонукає нас до питань: що таке л-на, світ… Ностальгія, прагнення всюди бути вдома, тобто екзистенціювати, існувати в сукупному цілому сущого, є фундаментальним настроєм філософування.

На відміну від звичних оточуючих речей, буття потребує розуміння, воно тримається лише у просвітку нашого розуміння. Буття – це буття існуючого.

М.Мамардашвілі: осяйність буттям створює інший порядок в якості л-го життя, відмінний від релігійної віри чи наукового розуміння. Стояти в просвітку буття не означає заперечувати світ, перетворювати його в ілюзію, відкидати контакти зі світом. Просто у л-ни з’являється інший вимір нашого досвіду, який забарвлює в нові фарби нашу взаємодію зі світом: практичну, естетичну, інтелектуальну. «Буття – це те ж саме, що незаконна радість. Немає ніяких причин для того, щоб ми були і тим радісніше бути, і тим більше гордості можна від цього відчути».

Губін В.: буття – це не лише оточуючий нас матеріальний світ, сукупність речей чи якась вища матеріальна субстанція (Бог). Це – лише прояви буття. Буття як таке відкривається нам, стає доступним нашій думці, коли ми перебуваємо в особливому буттєвому стані, тобто в такому стані розуму, коли приходять думки і слова, в яких звучить голос буття. Такі думки не можна викликати зусиллям волі. Буття завжди є: воно може лише відкритися нам, якщо ми здійснимо зусилля і якщо нам пощастить потрапити у відповідний стан. Всі інші філософські проблеми мають сенс тоді, коли на них падає відблиск буття.

Пошуки буття в філософії – це пошуки л-ю своєї батьківщини, подолання своєї безпритульності. Це пошуки витоків, доторкнувшись до яких л-на може відчути в собі силу для подолання безглуздості оточуючого світу, мужність жити, незважаючи ні на цю безглуздість, ні на свою скінченність, відчути себе частиною буття, не менш суттєвою, чим, скажімо, оточуючий світ. Ці пошуки – є підвалинами науки, мистецтва, релігії, прагнення до щастя, любові, совісті і обов’язку.

При першому наближенні можна сказати, що буття – це таємниця, яку потрібно пережити, і тоді вона певною мірою стане зрозумілою – непізнаною, але зрозумілою. Тому потрібно мати мужність йти до того, чого в принципі не можливо знати. Розуміння буття, дотик до осяяності буттям змінюють л-ну, вириваючи її з хаосу емпіричного життя і роблячи її само-бутною, роблячи її самим буттям.