Питання для самоконтролю:

1. Яким чином у Росії відбувався процес переходу економіки на ринкові рейки?

2. Що сталося в Росії у серпні 1998 р.?

3. Як було вирішено політичну кризу у жовтні 1993 р.7

4. Які основні постулати зовнішньополітичної доктрини Росії?

5. Схарактеризувати першу чеченську війну.

6. Що стало приводом до початку другої чеченської війни?

7. Охарактеризувати українсько-російські відносини.

4. Нові незалежніи держави на пострадянському просторі.

Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії

У державах Балтії — Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягає в тому, щоб найшвидше і з найменшими втратами увійти в європейський ринок. За останні роки вони зробили значні кроки в цьому напрямку. Особливих успіхів досягла Естонія, яку розглядають як реального кандидата на вступ до Європейського Союзу найближчим часом.

Західні експерти вважають Естонію взірцем для країн із перехідною економікою. В 90-х рр. замість машинобудування, металообробки та електроніки провідну роль а естонській промисловості почали відігравати переробка сільськогосподарської продукції, лісова та деревообробна галузі. Стабільна й політична ситуація. Президент користується повагою у населення. Наголос робиться на розвитку сфери послуг і туризму.

Дещо інша ситуація у Литві. Провідною політичною силою Литви тривалий час був народний рух '"Саюдіс". Його лідер Вітаутас Ландсбергіс був головою Верховної Ради-Литви під час проголошення нею незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Алвгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК компартії республіки і домігся, що литовська компартія стала самостійною від КПРС. Після проголошення незалежності Бразаускас очолив Демократичну партію праці Литви, створену на соціал-демократичних засадах. Ця партія зуміла скористатися невдоволенням населення економічними труднощами, що виникли з переходом до ринкового господарювання, і навесні 1993 р. завоювала більшість місць у парламенті. Крім того, Бразаускаса було обрано президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно і поетапно. Така програма уповільнює економічний розвиток, але, на думку соціал-демократів, вона враховує спроможність населення, яке за роки радянської влади втратило навички приватновласницької діяльності.

Проте ситуація корінним чином змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. переміг 71-річний Вальдас Адамкус, який мав й американське громадянство. Зразу після виборів він заявив, що "Литва обрала західний шлях", чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир. Литовські керівники виявили рішучість у завершенні економічних реформ та інтеграції республіки до європейських інституцій.

У Латвії та Естонії гострої форми набуло національне питання. За час існування СРСР частка російськомовного населення в обох республіках досягла такого розміру, що за всенародного обговорення найважливіших проблем корінні нації не мали необхідної більшості голосів, а в деяких районах навіть опинились у меншості. Уряди Латвії та Естонії вирішили розв'язати цю проблему, обмеживши права тих іммігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації. В Латвії, зокрема, було закрито всі промислові підприємства, де працювало російськомовне населення. Одначе це поглибило економічну кризу. Новим кроком на шляху Латвії до Європейського Союзу стало обрання влітку 1999 р. президентом республіки професора Монреальского університету Вайри Віке-Фрайберге, яка заявила про зміцнення ринкової економіки та створення мультинаціональної демократичної держави.

Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і парламент від самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподіваючись здійснити їх еволюційним шляхом, без "шокової терапії", яка спричинює закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття і падіння життєвого рівня населення.

Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. переміг Олександр Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією та встановлення жорсткого державного контролю за економічною діяльністю.

Повернення до старого стало лейтмотивом усієї внутрішньої політики білоруської держави. О. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусі. У квітні 1996 р. Білорусь і Росія уклали Договір про утворення товариства двох держав. Рівно через рік, у квітні 1997 р., Б. Єльцин і О. Лукашенко підписали в Кремлі союзний договір. Незважаючи на різку критику режиму О. Лукашенка ззовні, білоруський народ в більшості своєму вдруге проголосував за обрання останнього на президентську посаду у вересні 2001 р.

Держави Азії — колишні республіки СРСР Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Туркменистан мають багато спільного. Після розпаду Радянського Союзу в Киргизії головою держави став представник демократичних сил Аскар Акаєв, у Казахстані — колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Обидва провадять курс на створення демократичних правових світських держав. Узбецький президент Іслам Карімов і туркменський президент Сапармурад Ніязов (обидва — колишні керівники республіканських компартій) прагнуть під оболонкою незалежності зберегти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи на допомогу іслам та мусульманське духівництво.

Показники економічного добробуту держав Центральної Азії значною мірою визначаються наявністю або відсутністю в їхніх надрах нафти й газу. Енергетичні багатства дозволяють розраховувати на іноземні інвестиції, на втілення в життя престижних проектів розвитку. У цьому аспекті пощастило Казахстану, Туркменії та Узбекистану.

Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Отож, інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються. Візьмемо, зокрема, Туркменистан. За радянських часів Туркменія була сировинним придатком центру. Сапармурад Ніязов неодноразово стверджував, що радянський Туркменистан був уражений "комплексом аутсайдера", а туркмени розглядалися у Москві мало не як дармоїди. Тепер Туркменія має прекрасні перспективи, оскільки володіє майже третиною світових запасів газу І великими покладами нафти. На газ о переробних підприємствах республіки працюють фірми США, Німеччини, Туреччини, Ірану, Ізраїлю, Японії, Великої Британії. У квітні 2001 р. під час візиту до України С. Ніязова було укладено взаємовигідний договір про постачання в Україну газу і компенсацію частини боргу постачанням українських товарів та інвестиціями в нафтогазовий сектор Туркменистану.

'Прибутки від продажу природних ресурсів дозволяють Туркменистану закуповувати сучасні машини та устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, значно покращити життєвий рівень населення (впродовж останніх п'яти років жителі Туркменистану безкоштовно забезпечуються електроенергією, газом ы питною водою).

Гарні економічні перспективи має й Азербайджан (президент Г- Алієв), багатий на нафту, з яким в України встановилися дружні взаємовигідні відносини.

У набагато складнішому становищі опинилися Грузія та Вірменія, на території яких нема запасів природних копалин. Ситуація в республіках погіршилась і через воєнні дії, що там відбувалися, особливо у Грузії. Останнім часом керівники цих держав, зокрема, президент Грузії Е. Шеварднадзе, знаходять вихід із складного становища в напрямку інтеграції з сусідніми країнами, зокрема щодо транспортування нафти й газу, будівництва спільних промислових об'єктів тощо.