5. Велика депресія та Радянський Союз.

Нова економічна політика більшовиків. Внутрішньополітична криза в Росії на початку 20-х років поставила питання про можливість дальшого утримання влади більшовиками. Політика ''воєнного комунізму'' призвела до масових селянських повстань, які охопили територію України, Поволжя, Кубань та Дон. Активізувався рух басмачів у Туркестані.

У ряді міст відбулися робітничі страйки. Так, західносибірські залізничники, організувавши збройні загони, захопили і тримали під контролем майже всю територію Тюменської губернії, перервали залізничне сполучення Сибіру з центром країни. Економічна та суспільно-політична криза 1921 р. примусила більшовицьке керівництво терміново переглянути економічну політику, особливо щодо селянства. Навесні 1921 р. Леніну вдалося переконати партійне керівництво в необхідності зміни економічної політики. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення.

Початком здійснення нової економічної політики став X з'їзд РКП(б), який у березні 1921 р. прийняв резолюціїо ''Про заміну продрозверстки продподатком''. Податок встановлювався вдвічі меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р.

Згодом селянам було дозволено продавати надлишок продукції на ринку, організовувати кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю. Відповідно у промисловості було проведено децентралізацію управління, підприємства об'єднувалися у трести та переводилися на господарський розрахунок, деякі підприємства поверталися колишнім власникам, вводилась відрядна оплата праці, дозволялась оренда, залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств. Вказані заходи сприяли відродженню ринкових відносин, фактично ліквідованих в часи ''воєнного комунізму''. З метою їх нормального функціонування запроваджувалась нова система оподаткування, вводилась нова конвертована грошова одиниця -червінець, забезпечений золотом. 1 червінець дорівнював 10 золотим карбованцям. Створювались кращі умови розвитку торгівлі всіх форм власності.

Але більшовицьке керівництво вважало неп тимчасовою політикою, розрахованою на перехід від капіталізму до соціалізму, і не бажало відмовлятись від своїх комуністичних ідей. Основні економічні важелі залишались в його руках. Зберігався значний державний сектор (важка і більша частина легкої промисловості), зовнішня торгівля була державною монополією, діяв єдиний державний банк, держава формувала ціни на сільськогосподарську і промислову продукцію. У політичній сфері РКП(б) утримувала всю повноту влади.

Таке суперечливе становище викликало неодноразові кризи. Приводом до їх виникнення була відмова селян здавати хліб за заниженими цінами.

Кризи супроводжувались загостренням політичної боротьби у партійному керівництві між групою Бухаріна, Рикова, Томського (прихильники збереження і розвитку непу) та групою Сталіна, Молотова, Кагановича, Ворошилова. У цій боротьбі перемогла група Сталіна- прихильників військово-комуністичних методів управління економікою, які взяли курс на відмову від непу.

Хоча неп не став довгостроковою політикою, завдяки йому; було відновлено господарство, зруйноване в роки Першої світової і громадянської воєн. Зросло на деякий час промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга.

Проголошення СРСР. Встановлення комуністичних режимів на більшій частині колишньої Російської імперії поставило на порядок денний питання про об'єднання цих новоутворених держав, схожих за політичною системою, зв'язаних єдиним народногосподарським комплексом і об'єднаних в єдиний воєнно-політичний союз (договори 1919-1920 pp.).

На початку 20-х років розгорілась дискусія про форму об'єднання цих держав. Серед розмаїття думок можна виділити два підходи у вирішенні цієї проблеми.

Так, нарком національностей Й. Сталін висунув ідею утворення радянської спільності на засадах автономії. Такий варіант об'єднання здобув назву проекту ''автономізації'', але він був розкритикований українськими та грузинськими більшовиками. В умовах наростаючого конфлікту між московським центром та більшовиками національних республік у полеміку втрутився Ленін, який запропонував створити радянську спільність на засадах федерації (у федерацію об'єднувались рівноправні республіки, а не підпорядковані РРФСР). Ця пропозиція була схвалена представниками всіх республік.

Протягом 1922 р. відбулися з'їзди рад України, Білорусії, Закавказзя, Російської Федерації, які прийняли рішення про необхідність утворення федеративного рівноправного союзу націй. Наприкінці грудня 1922 р. в Москві відбулася конференція представників національних республік, яка затвердила проекти декларацій про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік та проект союзного договору.

І з'їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. Основним доповідачем на з'їзді був Й.Сталін. Він ознайомив учасників з'їзду з проектами документів і вніс пропозицію затвердити їх. Відкриваючи обговорення, представник УРСР М.Фрунзе запропонував доопрацювати документи, а вже після цього схвалити їх на II з'їзді рад. З'їзд підтримав цю пропозицію і утворив комісію для підготовки остаточного варіанту документів. На з'їзді було проголошено СРСР, обрано Центральний Виконавчий комітет і Президію Союзу РСР, а також чотири Голови Президії ЦВК Союзу РСР, що мали головувати по черзі на засіданнях: від РРФСР - Калінін, від урСР - Петровський, від БРСР - Черв'яков, від ЗРФСР - Наріманов.

В січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив Конституційну комісію, яка підготувала проект конституції СРСР. Його було затверджено на II з'їзді рад у січні 1924 року. Конституція містила Декларацію та Договір про утворення СРСР, який не мав нічого спільного з проектом договору 1922 р. З'їзд рекомендував союзним республікам ратифікувати текст конституції, що й було зроблено. Так відбулося конституційне оформлення СРСР, про створення якого було оголошено ЦВК СРСР у липні 1923 р. у ''Зверненні до народів та урядів світу''.

Ленін і Сталін, Тоталітарний характер сталінського режиму. Протягом травня 1922 р. та березня 1923 р. стан здоров'я радянського лідера, вождя більшовиків В.Ульянова (Леніна) значно погіршився. Він переніс три приступи, що призвели до втрати фізичної можливості повноцінно працювати. У зв'язку з хворобою його було повністю усунуто від політичної діяльності. Незважаючи на це, у моменти покращення стану здоров'я, Ленін продиктував ряд статей та листів до своїх соратників - лідерів партії більшовиків. Він дав оцінку їхнім особистим якостям, вказавши на небезпеку суперництва між Сталіним і Троцьким для єдності та стабільності у партії. Він пропонував усунути Сталіна від партійного керівництва та реорганізувати державний і партійний апарат таким чином, щоб він забезпечував умови для колегіальних рішень.

В останні роки життя Леніна турбувало також питання перспектив російської соціалістичної революції. Вказуючи на те, що Ця революція відбулася в країні, де для неї ще не визріли економічні, соціальні, культурні передумови, Ленін говорив про необхідність здійснення культурної революції, яка б ліквідувала напівазіатське невігластво мас'' і відкрила шлях до соціалістичного суспільства. В економічній політиці він наполягав на збереженні непу і розробив ідею створення суспільства ''цивілізованих Кооператорів''. 21 січня 1924 р. Ленін помер. Його смерть стала Приводом до посилення боротьби за владу, боротьби за лідерство У партії, яка розгорнулась ще в останні роки його життя.

Основними суперниками у цій боротьбі виступали Сталін і Троцький. Ще в 1923 р. у ВКП(б) оформилась ''ліва опозиція'' на чолі з Троцьким, яка різко критикувала бюрократизацію партійного апарату та спроби Сталіна зосередити всю повноту влади у своїх руках. Старі соратники Леніна, остерігаючись диктаторських амбіцій і прагнень Троцького узурпувати владу, недооцінивши властолюбство самого Сталіна, підтримали його у боротьбі з опозицією Троцького. Сталіну та його соратникам вдалося усунути Троцького від державних справ, обмежити вплив його в партії, а в 1929 р. і вислати з країни. На цьому боротьба за лідерство не завершилась. У 1925 р. оформилась ''нова опозиція'', яку очолили Каменев та Зінов'єв. Опозиція спиралась на підтримку Ленінградської партійної організації. ''Нова опозиція'' виступила проти монополізації Сталіним права на тлумачення ''ленінської спадщини'', проти політики, яка проводилась у сільському господарстві.

Сталін на цей час вже зосередив у своїх руках всі важелі партійного та державного управління, особливо у питанні підбору кадрів. Лідерів опозиції було усунуто від партійного, державном управління, керівництва Комінтерном.

Спроба групи Каменєва-Зінов'єва взяти реванш у 1926 р. в боротьбі за владу успіху не мала. Останній виступ опозиції відбув вся в 1927 р. - ''платформа 83''. Основними вимогами опозищЯ було виконання ''політичного заповіту'' Леніна. Але час було згаяно. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з ленінськими соратниками за владу. Він же став роком початЛ утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

Причинами встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР були:

- відсутність традицій політичної демократії в країні і реальних демократичних свобод;

- низький рівень громадянської політичної культури населення СРСР;

- зосередження політичної влади в руках однієї партії;

- невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б), обмеженість його політичної культури;

- внутрішня природа радянської влади, яка становила собою диктатуру класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечував ла можливості диктатури однієї особи;

- наявність багаточисельного бюрократичного апарату, добпобут якого залежав від збереження командно-адміністративної системи.

Основним методом встановлення та підтримки існування такого режиму був тотальний контроль над суспільством та постійний терор проти всіх його верств. Керівною і спрямовуючою силою радянськоЬтоталітарної системи була більшовицька партія, яка своєю ідеологію визнавала марксизм-ленінізм. Резервом і помічником партії вважалась Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді - ВЛКСМ. їй було доручено керувати повсякденною діяльністю Всесоюзної піонерської організації (діти 10-15 років), а при піонерських дружинах створювались об'єднання жовтенят - школярів 7-9 років.

Індустріалізація в СРСР. Відбудова господарства, зруйнованого за роки Першої світової та громадянської воєн, поставило перед більшовиками питання про подальший розвиток країни. Всім було зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка б вивела її з економічної відсталості.

На XIV з'їзді ВКП(б) в грудні 1925 р. була обрана стратегія прискореного розвитку промисловості, здійснення імпортозамінної індустріалізації. Проведення політики індустріалізації почалось від здійснення плану ГОЕЛРО - плану електрифікації країни. Остаточно ця політика була схвалена після затвердження директив першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 pp.

Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було питання про темпи і масштаби промислового будівництва в СРСР. Вирішальними стали ідеологічний фактор і зростаючий культ особи Сталіна. У зв'язку з цим у партійному керівництві було дві точки зору.

Більшість членів ЦК ВКП(б) підтримала Рикова, однак з 1928 р. Сталін став проводити політику надзвичайних заходів Щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула і на вироблення завдань першого п'ятирічного Плану. З двох пропонованих варіантів - мінімального, який передбачав 18% зростання темпів економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22% зростання, було схвалено останній, який згодом коригували в напрямку різкого підвищені ня показників розвитку галузей важкої промисловості (щорічно).

Перша п'ятирічка проходила в складних економічних та полії тичних умовах. Завищення планових показників розвитку екої номіки спричинило диспропорції і призвело до зриву виконання завдань першої п'ятирічки. Офіційна пропаганда вирішила на знайомити радянський народ з таким провалом і, повторюючії слова з промов Сталіна, твердила про дострокове виконання за-І вдань першої п'ятирічки за 4 роки та 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%.

Джерелами індустріалізації були:

- націоналізація промисловості;

- збільшення прямих і непрямих податків;

- використання трудового ентузіазму трудящих і примусової] праці політичних в'язнів;

- колективізація сільського господарства.

''Надіндустріалізація'' призвела до падіння продуктивности праці, зменшення споживчих товарів, посилення грошової емісії (радянський карбованець перестав бути конвертованим), росту інфляції, погіршення матеріального становища народу- було введено карткову систему.

Друга п'ятирічка (1933-1937 pp.) проходила за умов, коли сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку її економіки в роки другої п'ятирічки було виконання планових завдань по 10 показниках, загалом завдання п'ятирічного розвитку, незважаючи на офіційні заяви, теж не були виконані.

Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залиша-j ються досить неоднозначними.

З одного боку, СРСР з країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами. В економіці СРСР були створені нові галузі, а за обсягами промислового виробництва радянська країна вийшла на друге місце в світі. СРСР перетворився з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, в СРСР було підірвано сільськогосподарське виробництво, відбулося скорочення виробництва в легкій та переробній галузях промисловості, сталась ізоляція радянської економіки від світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилась централізація в управлінні економікою, утвердились командно-адміністративні методи управління. Найбільш негативний наслідок індустріаліза-, ції той, що її проведення не було спрямоване на піднесення матеріального становища. Інтереси та потреби людини ігнорувалися, а особистості нівелювались.

Колективізація в СРСР. Одним з джерел індустріалізації була колективізація, яка поряд з цим мала забезпечити контроль з боку ВКП(б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських виступів. Колективізація розпочалась за рішення XV з'їзду партії більшовиків (1927 р.); вона стала важливою складовою формування тоталітарної системи.

Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочались перебої з хлібопостачанням. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. Становище можна було скорегувати шляхом зміни цінової політики - зниження цін на промислові товари та підвищення закупівельних цін на продукцію сільського господарства. Порушуючи рішення XV з'їзду ВКП(б) про збалансований розвиток галузей економіки, Політ-бюро ЦК ВКП(б) у січні 1928 р. прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Група членів ЦК ВКП(б) на чолі з М.Бухаріним виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів економічної політики, але зазнала поразки. Перемогла точка зору про необхідність проведення суцільної колективізації, тобто насадження системи колгоспів.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже в 1929 p., названому ''роком великого перелому''. Керівники окремих районів змагались, хто першим відрапортує про завершення колективізації. З'явилась велика кількість зовсім нежиттєздатних колек-тивів-комун і колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби аби тільки вона не потрапила в колгосп. Багато було повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної посівної.

2 березня 1930 р. у ''Правді'' з'явилася стаття Сталіна ''Запаморочення від успіхів'', в якій зазначались серйозні помилки на селі, а саме: порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів, відмова від врахування різноманітності обстановки в різних регіонах. У помилках ''вождь'' звинуватив лише місцевих партійних керівників.

Стаття і опублікована після неї постанова ЦК ВКП(б) були ні чим іншим, як тактичним ходом сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові установки як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 p., порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав з 58% До 24%. Але після XVI з'їзду ВКП(б) почалася нова хвиля колективізації.

Був розроблений директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:

- до першої категорії були віднесені зернові райони Північного Кавказу та Поволжя. Тут колективізація мала завершитись весною 1932 p.;

- до другої категорії - Україна та Білорусія (весна 1933 p.);

- до третьої - всі інші та незернові райони (весна 1935 p.).

Селяни-одноосібники обкладались нестерпними податками.

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Передбачалось перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність - на державну. Соціальний склад селянства напередодні колективізації був неоднорідний і ставлення різних його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Так, на 1927 р. заможних сЛ лянських господарств (так званих ''куркульських'') було 4%, сере« днього достатку (''середняків'') - 63%, незаможних (''бідняць* ких'') - 22%, ''пролетарських''- 11%. Саме дві останні категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі при проведенні колективізації. Щодо середняка радянська влада була деякий час більш-менш толерантною.

Головне вістря ''класової боротьби'' було спрямоване проти ''куркулів'', яких передбачалось ''знищити, як буржуазний клас''» Ця верства селянства стала головним противником соціалістичЯ ного експерименту на селі. З осені 1929 р. радянська влада розпоЯ чала активний наступ проти куркульских господарств.

Спочатку наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску - встановлення підвищеного зерноподатку, заборону оренди землі і вступу до колгоспів. З грудня 1929 р. радянська влада пеЯ рейшла до політики відкритого терору проти заможних селянЯ так званих куркулів. Було встановлено категорії ''класових воров гів на селі''.

Відповідно до категорії визначались міра покарання та чисельність ''ворогів''.

Конкретні цифри розкуркулення передбачали, що до першої категорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сіщ мей, до другої (активні саботажники колгоспного будівництва) - 150 тис. сімей. Поступово політика розкуркулення перетворилася на засіб боротьби з усіма селянськими господарствами, які чини-І ли опір колективізації. Вона поширилась на господарства серед-Я няків, навіть на бідняків. Всього було ''розкуркулено'' до 15% сет лянських господарств, а адміністративно вислано 20% селян.

У 1935 р. було введено в дію закон про охорону соціалістичної власності на селі, прозваний в народі як закон ''про 5 колосків''

Згідно з цим законом найменша крадіжка каралась розстрілом або роками таборів. Амністія по ньому була заборонена. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, ув'язнено у таборах - 55 тис. осіб.

Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів'я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней - в 2,2 рази (поголів'я не вдалося відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено найбільш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників. Відбулась люмпенізація села. Стався голодомор 1932/33 pp. у зернових районах, який тільки на Україні знищив понад 7 млн. чол., а в Казахстані - 2 млн. чол.

Проведення колективізації забезпечило об'єднання у колгоспи на 1940 р. 97% селянських індивідуальних господарств.

Суспільно-політична обстановка. Масові репресії. Завершення громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної політики (конституції 1918, 1924 років проголошували диктатуру пролетаріату).

Наприкінці 20-х - першій половині 30-х років репресії були спрямовані головним чином проти так званих ''класово ворожих'' верств суспільства: буржуазних спеціалістів, непманів, куркулів. Найбільш гучними процесами цього періоду були ''шахтинська справа'' (1928 р.), процес ''Трудової селянської партії'' (1929 р.), ''Промпартії'' (1930 р,), процеси над антипартійними групами.

Поряд з репресіями вдосконалювалась система тотального контролю над суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську і піонерську організації виховувалось у дусі ненависті До ''ворогів народу'', необхідності непримиренної боротьби з ''шпигунами'', ''шкідниками'' на виробництві, куркулями, заохочувались навіть доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувались на активнішу участь в індустріалізації країни і колективізації сільського господарства, зміцнення дисципліни і підвищення якості навчання.

У містах була введена паспортна система. Вона забезпечила адміністративне скорочення числа жителів міст, які постачались продуктами харчування централізовано. Було введено в дію закон, за яким робітника за найменшу провину звільняли з роботи, залишаючи без карточки споживача з подальшим виселенням його сім'ї з квартири.

Для боротьби з міграцією з села створювались ''загороджувальні кордони'': селян не випускали із сіл. В умовах голоду заборонялось жебрацтво, а тих, хто став на цей шлях виживання, заі бирали до спецтаборів і відправляли у віддалені райони на тяжм роботи.

З 1930 р. розширюється мережа виправно-трудових таборів! об'єднаних в систему ГУЛАГу (''Главное управление лагерей'' Чисельність ув'язнених у цих таборах за 10 років зросла до 4 мля чол. Була відновлена каторга та смертна кара.

З середини 1930-х років репресії набули масового характеру 1 досягли свого апогею в 1937-1938 pp.

Приводом до посилення репресій в партії та країні стали події 1934 p., коли на XVII з'їзді ВКП(б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим ліде-J ром. Таким лідером міг бути секретар Ленінградського обкому! ВКП(б) С.Кіров. На з'їзді Сталіну та його оточенню вдалося фальсифікувати підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 p.] сталось політичне вбивство С.Кірова, обставини якого залишились не з'ясованими. Вбивство Кірова сталінське партійне керівництво використало як привід до посилення репресій, зміцнення диктаторського режиму. Тільки в 1937-1938 pp. було репресовано до 10 млн. осіб. Із них 2-3 млн. були винищені фізично.

Для спрощення системи винесення вироків створювались по-1 засудові органи - ''трійки''. Розгляд справ був досить формальним. В результаті масових репресій 30-х років була знекровлена інтелектуальна сила радянського суспільства у політиці, армії, науці. Це один з найбільших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу.

Опір режиму існував, але не мав масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не змирився. Всі ці виступи жорстоко придушувались. Прийняття нової конституції 5 грудня 1936 р. не змінило суті тоталітарної системи в СРСР, хоча і були проголошені демократичні права та свободи.