3.3. Інноваційний чинник конкурентоспроможності національних економік

Сучасна науково-технічна революція здійснила зміни в продуктивних силах, джерелах і ресурсах економічного зростання, прискорила процес інтернаціоналізації світового господарства, загострила масштаби конкуренції. Кожна держава в умовах глобалізації прагне зайняти вигідну позицію в багатосторонньому і мобільному міжнародному поділі праці, максимально використати ті переваги, які виникають унаслідок інтеграції та поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків, і забезпечити власну економічну безпеку. Використання досягнень НТР відкриває широкі можливості для оперативного реагування на зміни ринкового попиту, оновлення товарної номенклатури, зниження витрат тощо.

Згідно з концепцією еволюціоністів, світова економіка зазнає циклічних коливань через зміну технологій з подальшим підвищенням конкурентоспроможності виробництва, поглиблення інтеграції. Тому інновації відіграють вирішальну роль у циклах економічного розвитку, становлять основу перетворень соціально-економічних систем, визначають темпи і масштаби економічних процесів. Не випадково нововведення стали одним з основних чинників конкурентоспроможності національних економік.

Звісно, що коли довгі хвилі генеруються в економіці індустріальних країн, то в умовах глобалізації з допомогою міжнародного обміну і трансферту вони передаються іншим. Крім того, для сучасного етапу розвитку світового господарства характерна акселерація інноваційних хвиль, яка призводить до скорочення останніх із 60—50 років до 40—30, завдяки зменшенню терміну між винаходом новинок та початком їх серійного виробництва, швидкому падінню вартості наукомістких продуктів та становленню інформаційного суспільства.

На думку відомого англійського економіста К. Фрідмена, довгохвильове піднесення радикальних нововведень — це процес дифузії технологічної парадигми від лідерів у певних секторах економіки до економічної системи в цілому. Значне поширення технологій можливе в результаті соціальних та інституціональних змін, таких як:

• кооперація та конкуренція в підприємництві;

• організація науково-дослідної роботи;

• стимулювання інноваційної діяльності;

• національні й міжнародні режими економічного регулювання.

Тому в епоху глобалізації на початку п’ятого великого циклу (початок 90-х років ХХ ст.) у високорозвинутих країнах можна очікувати дифузію інновацій до найбільш підготовлених для цього процесу країн. Згідно з розрахунками фахівців, імпульси інноваційної активності, які виходять із центру інноваційного поля, можуть призвести в першому десятилітті ХХІ ст. до структурних перетворень в економічних системах країн, що перебувають на перехідному етапі. Інноваційні зміни в підприємництві порушують рівновагу, але створюють внутрішню енергію зростання конкурентоспроможності та можливості переходу економічної системи в нову якість. Тому очевидно, якщо немає дієвих механізмів нововведень, то неможливо підвищувати і підтримувати конкурентоспроможність національної економіки.

Серед чинників, які визначають конкурентоспроможність національної економіки, дедалі більшого значення набувають такі конкурентні переваги, як рівень технології, якість інноваційних систем, ефективність використання людського капіталу, інституційне середовище тощо. Рівень конкурентоспроможності багатьма вченими розглядається як результат функціонування національної системи, ураховуючи поряд з економічними характеристиками соціологічні, політичні та правові.

Першим з економістів розглянув конкурентні переваги М. Пор­тер, уважаючи, що відомо чимало спроб пояснити промисловий успіх через міжнародну торгівлю. Класичний підхід базується на ідеї порівняльних переваг. Конкурентна перевага має для економістів особливий зміст, оскільки термін «порівняльна перевага» вживається нині в ширшому значенні. Країна отримує порівняльні переваги в тих сферах, де інтенсивно використовуються чинники, які є в надлишку. Відповідно, продукція цих галузей експортується, а імпортуються ті товари і послуги, у виробництві яких країна має порівняльну недостатність чинників [79, c. 29].

Дослідження М. Портера по-новому пояснюють процеси міжнародного обміну у взаємозв’язку порівняльних переваг з міжнародною конкуренцією. Він уперше вводить поняття «конкурентна перевага», уважаючи, що конкуренція — динамічний процес, який розвивається. Конкурентні переваги виражаються чи в низьких витратах, чи в спроможності змінювати і контролювати ціну з надбавкою, що перевищує додаткову вартість зміни цін (диференціація продукції). Він стверджує, що компанії досягають конкурентних переваг, якщо покупці в цій країні дуже вимогливі до товарів та послуг, тобто попит дозволяє конкурувати як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.

Проте, на наш погляд, саме радикальні інновації, які зумовлені процесами глобалізації світової економіки, уможливлюють набуття вагомих конкурентних переваг і лідерство серед великої кількості конкурентів.

М. Портер побудував систему детермінантних конкурентних пе­реваг, які перебувають у взаємодії і змінюють потенційні рівні конкурентних переваг. Вони охоплюють факторні умови (кваліфікована робоча сила, капітал, інфраструктура, технології тощо); умови внутрішнього попиту; наявність підтримуючих галузей, а також стратегію, структуру фірм та характер їх суперництва.

До загальної системи детермінант М. Портер долучив ще «випадкові події», до яких відніс: винахідництво, великі технологічні прориви, різкі зміни цін на ресурси, зміни на світових фінансових ринках, форс-мажорні обставини та «дії уряду».

На нашу думку, випадкові події можуть настільки змінити позиції конкурентів, що зовсім зникнуть попередні конкурентні переваги, які використовувались для зростання конкурентоспроможності. Особливо це стосується інноваційної діяльності, унаслідок якої комерціалізуються радикальні інновації, що зумовлюють значні технологічні зсуви. Побудувати конкурентоспроможну економіку в час становлення «нової економіки» у світовій спільноті неможливо без ефективної інноваційної діяльності, яка створює стратегічні конкурентні переваги для компаній. Крім того, роль уряду в цих процесах зростає. Деякі урядові рішення, норми, стандарти, стимули можуть зовсім припинити інноваційні процеси в економіці або, навпаки, створити творче «інноваційне середовище». Тільки правильна урядова політика спроможна підвищити національну конкурентоспроможність, здійснити потужний вплив на всі детермінанти конкурентних переваг. Стратегічним напрямом державної політики, з погляду М. Портера, є створення такого середовища, у якому національні фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Тому «національний ромб» є дещо неповним для формування середовища, у якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може сприяти створенню конкурентних переваг за умови включення до «ромба» ще двох детермінант — «інноваційна система» та «уряд». А випадкові події мають охоплювати попередні чинники, за винятком винахідництва та технологічних змін.

Розвитку суб’єктів господарювання, на думку М. Портера, сприяє правильно вибрана стратегія і конкурентне середовище. Під перевагою вчені розуміють вигоди в порівнянні з чимось. Тому конкурентна перевага носить порівняльний характер, а тому відносний і не абсолютний. Виняток у цьому разі становлять товари, послуги, ті економічні об’єкти, які мають унікальні властивості й не мають аналогів. Тому результатами інноваційної діяльності можуть бути об’єкти, що створять інноваційні переваги на ринку (табл. 3.5).

Конкурентні переваги економічних об’єктів і суб’єктів характеризуються такими економічними показниками, як прибуток, рентабельність, ринкова частка, обсяги продажу. Можна вважати, що конкурентні переваги — це всі позитивні чинники, які забезпечують конкурентоспроможність економічних суб’єктів та виявляються під час реалізації товарів (послуг) або у взаємодії із суб’єктами конкурентного середовища. Конкурентні переваги випливають з усієї системи видів діяльності, а не завдяки специфічним індивідуальним силам, основним навичкам, вмінню та ресурсам. Тобто конкурентних переваг досягають завдяки операційній ефективності — кращому виконанню подібних видів діяльності порівняно з конкурентами. Учені вважають, що конкурентні переваги — це не потенційні можливості об’єктів чи суб’єктів, а приведені в рух і зафіксовані дані в результаті реального споживчого попиту.

Таблиця 3.5