Марк валерій марціал

Епіграма до Юлія Марціала

Ах, коли б же то нам, Марціале любий,

Довелося діждать хоч на старість щастя:

По вподобі своїй укладать дозвілля.

У правдивих тонуть життєвих вигодах, –

Ми б не знали тоді ні вельможних ґанків,

Ні розправ судових, ні шумливих ринків,

Ні теж статуй препишних в домах багатих.

Наше діло було б: прогулянки, книги,

Поле, терми, гаї та джерела дальні.

Ото б радість була, безтурботна втіха...

Та ніхто не живе в наші дні для себе:

Всі марнуєм ми час, а години плинуть,

Плинуть кращі літа і назад не прийдуть...

Хто – уміючи жить – не схотів би жити?

(Переклад М. Зерова)

Децій магнус авсоній

Квітування троянд

(уривок)

Маємо жаль, о Природо, до тебе: така ти хвилинна,

Ледве покажеш свій дар – вже забираєш його.

Скільки триває доба, стільки й віку короткого квітам,

З юністю десь у плече старощі їхні ідуть.

Ранішня сходить зоря і народження рози вітає,

Ввечері звівшися знов, бачить загибель її.

Хай же і коротко їм одмірено дні прудкобіжні, –

Цвіт осипають вони, жити вродливі хотять.

Рви ж, о дівчино, троянди, збирай, поки молодість грає,

Не забувай: і твоє хутко життя пробіжить.

(Переклад М. Зерова)

Сульпіцій луперк

Тлінність світотвору

В світі кожна річ, хоч яка б могутня

Видавалась нам, похитнутись має;

Час іде, а з ним все стає зужите

І нетривале.

Так ріка міняє звичайне ложе,

Прокладає путь простобіжну, рівну,

І підмитий берег не зносить тиску

Дужої хвилі.

Так струмок гірський розбиває камінь,

Сточується в ґрунті залізне рало;

Стершись, блідне так золотий, на пальці

Ношений перстень.

(Переклад М. Зерова)

Олександр олесь

Чари ночі

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, –

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе –

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, –

Гори! Життя – єдина мить,

Для смерті ж – вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас – боги скупі,

Над нас – глухі й нечулі…»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її –

Знов молодість не буде!»