Завдання № 3

• Яке явище суспільного життя засуджує Гомер в «Іліаді» устами старого Нестора?

• «Енеїда» Вергілія була написана на замовлення першого імператора Августа і по праву вважається гімном Римській імперії. Проаналізуйте позицію автора щодо війн та міжусобиць, яка простежується в окремих уривках.

• Прочитайте елегії римських поетів Тібулла «Війна і мир» та Клавдіана «Веронський дід».

• За літературознавчим словником-довідником (Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997) з’ясуйте, що таке елегія.

• Проаналізуйте, як поети доповнюють один одного (образи, художні засоби), зображуючи життя серед первісної природи. Яке враження справляє на вас така життєва ідилія?

• Що, за Тібуллом, порізнило людей, що є причиною війн і грабунків? Яке авторське тлумачення метафори «Мир би тим часом обходив поля…» знаходимо в тексті?

ГОМЕР

Іліада

(уривок)

Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любі

Чвари війни міжусобної, людям такі осоружні.

(Переклад Б. Тена)

Вергілій

Енеїда

(уривки)

Батько Енея Анхіз промовляє:

Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних

Не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів

Не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш⁵,

Зброю відкинь, ох крове моя!

(Переклад М. Білика)

* * *

Хто ж із богів ті страхіття мені оспіває, й жахливе

Кровопролиття, й загибель героїв по цілому полю,

Що заподіяв то Турн її сам, то володар троянський?

Але невже побажав ти, Юпітере⁶, щоб між собою

Бились народи, що в вічному мирі їм жить подобало?

(Переклад М. Білика)

Альбій тібулл

Війна і мир

Хто, розкажіть ви мені, хто вигадав меч смертоносний?

Що то за серце було? – Криця холодна, тверда.

Хто поміж людом посіяв незгоду, хто війни накликав?

Хто до загибелі нам путь найкоротшу вказав?

Ні, не винуймо його: на дикого звіра скував він

Те, що у злобі своїй ми на братів занесли.

Золото нас порізнило, – хто чув про війну та грабунки,

Як на бенкеті шумнім буковий кубок ходив?

Замків і веж у ті дні не було, і пастух безтурботний

Любо і солодко спав серед безпечних отар...

От коли б жити я мав, – щоб не бачить ганебної зброї,

Мідноголосих рогів, сурем не чуть бойових...

Нині ж рушай на війну, і спис уже десь наготові,

Що в неминучім бою віку вкоротять мені.

Батьківські лари⁷, врятуйте мене: ви мене доглядали,

Як малолітнім хлоп’ям я пригортався до вас.

Згляньтеся й нині, старі й дерев’яні, як досі зглядались

На старосвітський поріг прадідів давніх моїх.

Правда і честь не хитались тоді, як без розкошів зайвих

В хаті сільській пробував простого дерева бог.

Він вислухав молитви, коли хто виногрона приносив

Або вінок польовий клав на волосся йому.

Він вдовольнявся малим: короваєм од власника дому

І золотим стільником від помічниці – дочки.

Тож одверніть мідноковані стріли, благаю, від мене:

Кращих ягнят із хліва я на офіру⁸ віддам.

Сам я за ними піду в найчистішім убранні своєму,

Кошики миртом впов’ю, миртом прикрашу чоло.

Жертвами вам догоджу я; хай інші беруться до зброї

І побивають грізних в лютім бою ворогів, –

Я про ті подвиги й січі волію на учті послухать,

Як красномовний вояк табори креслить вином.

Чорную смерть закликати війною, – скажіть ви, для чого?

Всюди і так стереже, всюди чигає вона.

А під землею ж немає ні лук, ні садів-виноградів, –

Цербер⁹ лише навісний та осоружний Харон¹⁰,

І невимовно смутні, обгорілі в огні похороннім,

Там, коло темних озер, тіні никають бліді.

Краще прославимо Того, хто серед дітей та онуків

Стріне у хатнім теплі старість повільну свою.

Хто за отарою в горах блукає і певен, що вдома

Вірна дружина йому теплу вготує купіль.

Так би пожить і мені, щоб і в мене посивіли скроні

І пережиті літа в пам’яті встали моїй.

Мир би тим часом обходив поля... Осяйний, благодатний,

Ти нам у ярма криві впріг непривичних волів,

Ти насадив виноград і соком міцним бурштиновим –

Батьківським давнім добром – серце дітей звеселив.

Тільки з тобою в шанобі трудівницький заступ і рало,

А войовницький шолом їсть невідступна іржа...

(Переклад М. Зерова)