2.Масштаби,форми й основні напрямки сучасних міграційних процесів.

2.1.Державне регулювання міжнародної трудової міграції в країнах-донорах

Міжнародна міграція робочої сили набуває все більш глобального характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної і Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної та Західної Азії. В кінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася в 125 млн чол., Що становить близько 2% населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити наступні: Північне- і Південноамериканський регіон. Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африка ділянку переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн чоловік. На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів в США і Канади, історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиліттям. З 1946 по 1982 в США емігрувало 3300000 чол., В Канаду - Понад 2 млн тільки з європейських країн. В загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають в США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, пов'язані з США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їх кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятка мільйонів чоловік. [6,с.56]

Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. Чоловік щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. На рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи. Динамічним також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграції. Найбільша кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела.

Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн чол. потужним споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX в. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр тяжіння іноземної робочої сили й успішно конкурує з США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. [6,с.45]

У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна назвати стадії, що відрізняються за ступенем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених в міграційних зв'язків. Перша стадія (1945-1960 рр.) Характеризується потужної європейської еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн європейців, в тому числі 1,8 млн - з Великобританії, майже 1,5 млн - з Італії, понад півмільйона - з Іспанії та Португалії, 780 тис. Чол. - З ФРН. Після 1960 настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутріконтинентального між- країнового обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. за 10 років (1960-1969 рр.) з 17 млн ​​чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3500000 поїхали за океан, решта (13,5 млн) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в післявоєнний період оцінюється в ЗО млн чол. На початку 60-х років в розвинутих країнах Західної Європи, переживали економічний підйом, внаслідок сприятливої ​​господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко-зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. [7,с.41]

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність в них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку цих країн. Для європейської міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки. По-перше, вагомими за масштабами міграційні потоки з менш розвинених країн Південної та Східної Європи - Греції, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини в високорозвинені держави Західної і Північної Європи - Францію, Англію , ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію. По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші країни, що розвиваються. І, нарешті, по-третє, робоча сила мігрує з однієї вісокорозви-нутой країни Європи в іншу.

Мета міждержавного переміщення робочої сили - прагнення до поліпшення матеріального становища -залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьох обставин. найзагальнішими є постійна і тимчасова форми міграції. [6,с.54]

Постійна або безповоротна міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни і переселялися на постійне проживання в СІЛА, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення в зворотному напрямку було мізерним. Нинішня міграція придбала тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного терміну повернутися на батьківщину.

Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-і роки. Поряд з державним регулюванням імміграції, існує і державне регулювання еміграції. Воно особливо розвинене у тих країнах, де експорт робочої сили є важливим елементом економічного розвитку. [6,с.82]

Державне регулювання експорту робочої сили переслідує такі цілі:

1. Захист прав та інтересів трудящих-емігрантів у приймаючих країнах, протидія їх дискримінації в країні тимчасового перебування.

2. Відшкодування втрат від виїзду національної робочої сили за межі країни. Еміграційна політика грунтується на таких принципах:

1. Гарантія можливості повернення мігрантів на батьківщину.

2. Забезпечення надходження в країну і ефективного використання валютних переказів трудящих-мігрантів.

3. Сприяння пом'якшенню "внутрішньої" безробіття завдяки виїзду тих контингентів трудящих, які не користуються попитом на цьому ринку.

4. Обмеження виїзду зайнятих в тих секторах економіки, потреби яких у робочій силі не задоволені.

5. Оздоровлення внутрішнього ринку праці завдяки прийому репатріантів, які за час перебування за кордоном підвищили свій кваліфікаційний рівень.

Нормативно-правова база, що забезпечує регулювання трудової еміграції, грунтується на відповідних статтях Конституції країни, національному еміграційному законодавстві, а також включає в себе двосторонні і багатосторонні міжнародні угоди. Крім того, деякі країни приймають спеціальні еміграційні програми; в цій сфері діють також нормативні акти, що входять в загальну систему адміністративного, митного, податкового, інвестиційного, банківського та інших законодавств. [7,с.75]

Відповідальність за порушення еміграційного законодавства покладається як на самого емігранта, так і на посередників. Особи, незаконно емігрували, або не виконують умов контракту, після повернення на батьківщину піддаються певним санкцій у вигляді штрафу або навіть тюремного ув'язнення (як, наприклад, у Туреччині). Фірма-посередник при неналежному виконанні своїх обов'язків може бути позбавлена ​​ліцензії, а також на неї можуть бути накладені фінансові стягнення. Експорт робочої сили, особливо малокваліфікованої, має цілий ряд позитивних наслідків для країн-донорів. При від'їзді безробітних рівень безробіття в країні знижується, отже знижується соціальна напруженість, полегшуються фінансові зобов'язання держави по виплаті допомоги з безробіття. Країна донор має чотири прямих джерела валютних надходжень від експорту робочої сили:

1) податки на прибуток фірм-посередників;

2) безпосередні переклади емігрантів на батьківщину для підтримки сімей та родичів;

3) особисте інвестування мігрантів в економіку своєї батьківщини (привіз на батьківщину сучасних засобів виробництва і предметів тривалого користування, купівля землі, нерухомості, цінних паперів);

4) капітали від країн-імпортерів робочої сили, що виділяються в рамках програм, спрямованих на стимулювання економічного зростання країн-експортерів .

Необхідно відзначити, що доходи від експорту робочої сили цілком порівнянні з доходами від товарної торгівлі. Для основних світових експортерів робочої сили грошові перекази емігрантів є досить значним джерелом надходження валюти в країну і складають значну частину платіжного балансу країни, в якому є спеціальна стаття "грошові перекази робітників з-за кордону". Так, валютні перекази емігрантів становлять в Єгипті, Пакистані, Португалії порядку 12-13% ВВП, а в Лівані - 64% ВВП. В деяких випадках дефіцит торгового балансу країни перетворюється на надлишок платіжного балансу, завдяки валютним надходженням від емігрантів. Крім того, повертаючись на батьківщину, емігранти, за оцінками фахівців, привозять з собою заощаджень ще на таку ж суму, що вони перевели в країну. Отже, щоб оцінити реальні надходження, загальну суму переказів можна подвоїти. [8,с.45]

Розрахунки показують, що валютна ефективність експорту робочої сили як мінімум в 5 разів перевищує валютну ефективність товарного експорту. Багато держав, такі як колишня Югославія, Єгипет, Пакистан, Індія та ін створили у себе експортну спеціалізацію з трудових послуг, яка є міцним джерелом валютних доходів. Останнім часом реемігранти привозять на батьківщину все більше товарів виробничого призначення з метою організації невеликих виробництв у себе на батьківщині. В переважній більшості країн уряди максимально заохочують ввезення реемігрантів засобів виробництва: знижують або скасовують митні мита та інші бар'єри, тим самим сприяючи розвитку малого підприємництва та збільшення зайнятості всередині країни. Заохочується також і ввезення споживчих товарів, сприяє насиченню вітчизняного ринку дефіцитними експортними товарами. Ще одним позитивним моментом для країн-експортерів є те, що після повернення емігрантів на батьківщину вони, нерідко, мають досить високою кваліфікацією і можуть бути організаторами трудового процесу, передавати набуті за кордоном професійні навички іншим. Таким чином, країна отримує як би "збагачені" трудові ресурси. Необхідно лише створити повертаються сприятливі економічні та соціальні умови для реалізації їх потенціалу. [8,с.25]

Таким чином, вигоду від експорту робочої сили отримує не тільки державний бюджет країни, а й вся економіка в цілому. Інша ситуація складається при міграції висококваліфікованих працівників - робітників високої кваліфікації, інженерно технічних працівників, вчених і фахівців.

Така міграція є характерною особливістю сучасних процесів трудової міграції. Потік таких мігрантів спрямований головним чином в промислово розвинені країни, які отримують за рахунок приїзду таких працівників значний економічний ефект. Країна, не витрачаючи коштів на підготовку такого фахівця, одразу отримує віддачу від його високоефективної праці. За наявними оцінками, прибуток, одержуваний в результаті експлуатації "чужих умов" перевищує обсяг допомоги наданої розвиваються, в Канаді в 7 разів, а у Великобританії в 3 рази. З кінця 80-х років у зв'язку з катастрофою соціалістичної системи зріс виїзд висококваліфікованих фахівців з країн Східної Європи.

За рахунок такої "відпливу умів" скорочується інтелектуальний потенціал країн-донорів робочої сили. Вони втрачають всі витрати, спрямовані на підготовку цих кадрів. Це має важливі наслідки в умовах величезної ролі науково-технічного прогресу у розвитку економіки як усього світового господарства, так і окремих країн. Таким чином, становище країн-донорів висококваліфікованої робочої сили погіршується, розмивається база для розвитку технічного та економічного потенціалу країни в майбутньому. А всі втрати країн-донорів в цьому випадку обертаються виграшем для країн-реципієнтів. [8,с.36]

Процеси міжнародної трудової міграції - це найбільш очевидні, відкриті форми прояву міжнародного ринку праці. Але, поряд з ними, існують і розвиваються все нові й нові його форми. Зокрема, використання праці іноземних фахівців за допомогою телекомунікаційних засобів зв'язку (без безпосереднього переміщення робочої сили через кордон) та інші. В результаті розвитку міжнародного ринку праці відбувається все більш тісне вплетення в світогосподарські зв'язку тих країн, які ще не досягли високого рівня економічного і технічного розвитку і беруть участь у міжнародних економічних відносинах в основному за рахунок експорту робочої сили. Одночасно відбувається освоєння робочою силою цих країн сучасних технологій, передових навичок праці, сприяє згладжування відмінностей в кваліфікаційному рівні населення більш розвинених і менш розвинених країн.